Совсем недавно парни из inspired.com.ua спрашивали нас о книгах. Мы решил продолжить литературную тему, поэтому показываем вам отрывок из новой книги Кати Бабкиной «Соня».  Катя нам нравится, Соня нам уже тоже нравится. Даже самим непривычно, что все нравится

The Devochki

999448_10151806691494812_73060842_n

Жити їй загалом подобалося. Сонце облизувало її з квітня по вересень, залишаючи під шкірою приємний лоскіт і змішуючи на Соні невловимі пастельні теплі відтінки. Колір виходив, ніби вигоріла трава чи гарячий чай з ямайським ромом, ніби відблиск раннього місяця в зеленуватій воді нагрітого мілкого озера, як пісок на оголених літом плесах. З жовтня по березень сонце так само облизувало Соню, тільки через одяг, й цим вона теж цілком задовольнялася. На литках і руках тонкі непомітні волосинки, яких вона ніколи не позбувалася, були прозорі. Чоловіки любили трепетно на них дмухати. Іноді в темряві волосинки ці світилися, ніби ними пробігав недосліджений тілесний струм.

Грошей у неї майже ніколи не було. Не те щоби Соня була нездатна до праці – просто жити подобалося їй і так. Двічі на рік вона мила скромне вікно на кухні та велике вікно в неправдоподібно маленькій кімнаті, котра, здавалося, була спроектована, щоби жити вгору – стелі височіли аж на три помірних соніних зрости, що унеможливлювало заміну лампочок і прискіпливе розглядання темнокрилих, неповоротких нічних метеликів. Тому Соня любила різні світильники та роздивлялася метеликів на малюнках і фотографіях. Ще двічі на рік Соня мила різні чужі вікна, й потім купувала на намиті гроші легкі летючі сукні, сандалі в секонд-хенді, намиста з емальок і часом срібні ланцюжки, котрі замотувала навколо зап’ясть. Коли Соня малювала, ланцюжки тихо дзвеніли.  Взимку Соня запарювала трави і подавала до них зварені влітку з найнеймовірніших речей, але все ж переважно з фруктів та квітів, варення, конфітюри та джеми. Ті, котрі вона не подавала – вона відвозила в крамничку свого друга. На гроші з крамнички вона купувала нитки і плела з них светри та шапки, шалики, рукавиці, високі шкарпетки, котрі їй неймовірно пасували – особливо коли крім них Соня більше нічого не одягала. Ті шкарпетки, шапки, рукавиці, муфти, светри й комірці, котрі вона плела, але не одягала – з чимсь чи без будь-чого, вона відносила… Ну, та Бог із ними, з грішми.

Соня вправно водила світле, просторе, блискуче авто марки ВАЗ, ясно-зелене, круглооке, якесь зворушливе й безнадійне. Пахло в ньому дитинством, виїздами до ріки з бадмінтоном, м’ячем, килимами на вичистку та великим білим тазом, в якому замість, власне, ріки, плавала зовсім ще невелика Соня, поки мама мила килими, дід мружився, чистячи яблука, а чиїсь білі та чорні кози вовтузилися в побережному верболозі; пахло осінніми виправами на гриби та шипшину, котру сушили потім удома – перші як намисто, на нитках, високо в кухні, а другу – розваленою на підвіконнях, оранжеву, неприємну, підлу всередині – ніби грудки скловати в яскравій желатиновій оболонці; пахло теж нічним проводжанням на поїзд до моря, де хворілося на дизентерію, жилося в приватному секторі і їлося суп харчо в їдальнях з найгнучкішими отруйними зміями черг, пахло гумовими чоботами, ящиками з яблуками, дощем, що просочувався через старі гумки на вікнах і завжди трошки бензином, тому що бензонасос Соня прикрутила сама. Було автові років, як і Соні, але їй здавалося, що це зовсім ще небагато. Соня завжди всіх підвозила, особливо друзів – з музичними інструментами на виступи і з картинами на виставки, з ноутбуками, проекторами та екранами на презентації, з вбраннями на покази, з візажистськими валізками на фотосесії та з просто валізами в аеропорт. І без нічого, п’яних, розгублених, смішних, веселих підвозила також. Їй було не важко. За це друзі та інші люди дарували Соні красиві речі – маленькі, майже не використовувані полички з Ікеї, горнятка з Батлерз, келихи з ресторанів, дарували також майже повні флакони парфумів, светри й сорочки з All Saints, Therapy чи Bolongaro Trevor, а одного разу навіть сукню-трансформер від Comme De Garcon та окуляри Balenciaga. Тому Соня завжди була найкрасивішою. Хоча є підозра, що Соня була найкрасивішою не тому.

1001556_10151757028924812_704265008_n

Малювала Соня переважно себе саму. Для журналів, сайтів, принтів та афіш, логотипів, дитячих книг, руками і в фотошопі Соня малювала Соню. Іноді Соня була чорнява, іноді – білява. Іноді – стрижена, іноді – довгокоса. Іноді вбрана гарно й зі смаком, а іноді гола і з безсоромно розчепіриними ногами (було й таке). Іноді Соня була дитина, що виконує різні акробатичні вправи з буквами для абетки, а іноді чоловік. Але це завжди виразно була Соня.

Соня ходила на вечірки.

Соня вчила мову на курсах, іноді німецьку, іноді французьку.

Соня ламала підбори і заламувала руки від сміху, коли підбори ламалися.  Соня мала посвідчення про те, що може навчати мові глухонімих, й не мала жодного уявлення про мову глухонімих.

Соня закохувалася.

Соня мала сертифікат про прослуханий курс з історії, правда не деталізувалося, історії чого саме – іноді Соня казала, що це всесвітня історія, іноді що історія із собакою вночі, іноді – що історія пошукових запитів, а часом – що історія культури початку сторіччя.

Соня багато мріяла.

Соня мала ключі від голуб’ятні, мало того – в подвір’ї її сталінки таки була голуб’ятня.

Соня завжди була ввічлива зі старими людьми, навіть коли собі на шкоду.  Соня завжди кінчала, коли кохалася, й іноді навіть коли ні.

Соня ніколи не думала про те, як могло би бути краще, ніж є.

Соня танцювала смішно і з задоволенням.

Соня хотіла ніколи нікого не обманювати, тому якщо обманювала, а обманювала Соня постійно – то потім приходила і розповідала всю правду.  Соня боялася багатьох речей, наприклад самотності, старості, несподіваних постів дорожньо-патрульної служби, ніколи не вийти заміж, погано малювати, бути зловленою на тому, що чогось не знає, залишитися в місті на все літо, загубити мобільний телефон, не використати в басейні всі проплачені години, розмовляти з людьми, від яких залежить її життя, але

Соня іноді була зовсім безсоромна, і це дуже її виручало.

Все було так добре.

Що з цього всього не сподобалося Луї – було не ясно.

– І куди він поїхав? – питала Катя, сьорбаючи розведене водою варення з льодом з коктейльної склянки в Соні на кухні.  Соня стискала золотими плечима. Вони сиділи в одній білизні –  новонароджений травень був як пізній липень, кондиціонера в Соні не сталося.

– Я не люблю тебе більше, – прочитала Етері з вже витертого папірця – папірець вони передавали з рук в руки останні кілька годин. – Це було би нечесно. Постарайся мені пробачити. Так?

–   Так, – казала Соня. Зараз вона вчила французьку, і Луї написав їй також французькою.

–   Так і написано – не люблю тебе більше? – вкотре уточнювала Настя.

–   Мені і менше було нормально, – казала Соня.

–   І куди він поїхав? – знову питала Катя, і всі мовчали. Поза соніною кухнею Катя відповідала за комунікацію клієнтів з дизайнерами, вона завжди запитувала й запитувала свої запитання, допоки не отримувала відповіді.

Етері ковтала зі своєї склянки, й то не варення з водою, а коньяку. Білизни влітку Етері не носила, тому сиділа гола, не відчуваючи ніякого дискомфорту з цього приводу. Груди в Етері були важкі, з темними пипками. Етері було майже тридцять, і вона була грузинка. Чим вона займалася, толком ніхто не знав.

–   На роботу поїхав, – cказала Етері, – назад в свій Лілль. Скільки він тут сидів, робив своє дослідження – рік. А скільки мав сидіти?

–   Рік, – приречено казала Соня. – Ну і я теж не люблю його більше. Я люблю його так само, як раніше – ні більше, ні менше.

–   Він же тебе використав, – казала Настя, і очі в Насті робилися вологі – в неї була маленька дитина, і вона все приймала близько до серця, особливо коли час наближався до годування за розкладом і зовнішній тиск на серце зростав.

–   Він за все заплатив? – питала Катя.

–   За що заплатив? – дивилася на неї Соня.

–   Не знаю. Ну за що-небудь хоч заплатив?

–   Він урод, – підсумовувала Етері.

–   Зі мною від нього щось таке було, – казала Соня. – Що серце розривається. Ми ніколи не сварилися. Все, що він робив, було добре.

–   Нічого доброго він не робив, – зауважувала Етері.

–   Може, це тому, що він іноземець? – питала Катя.

–   Ми з ним їздили в Париж, – казала Соня. – Він мені все розповідав і показував, де жив, і де ходив в школу, і де працював в дитячому садку – я собі так добре уявляла його, високого, засмаглого, з цими маленькими дітьми, з чорними чомусь, може, тому, що це було в Шато Руж, а там всі чорні. І ще цей дім, де він виріс, дім, ніби весь заселений його пружною, рухомою, рудою сестрою-співачкою з білими зубами і густими бровами, там ти зранку встаєш і виходиш босий в вікно в спальні, а за вікном сад два на два метри, а в саду – старий стілець і мароканський столик, а десь за кущами вулиця і пахне хлібом та милом. І батько в нього похований на Пер-Лашез, а мама в шістдесят восьмому кидалася бруківкою і кричала, що під бруківкою пляж. І пляшками з запалювальною сумішшю, мабуть, теж кидалася, а в мене нікого такого немає. Ми ходили гуляти на Бельвіль – там прямо так, як в Тріо з Бельвіля, і в китайський квартал, а там ліхтарики і теж чомусь всі чорні, а ще по вулиці Менільмонтан, і він мені співав – є така пісня в них, тут, мадам, на цій вулиці, я колись загубив своє серце, але знайшов нове полум’я, яке мене підносить і так далі, ну або може я придумую, але є така пісня.

Настя схлипувала.

–   Все так подобалося мені, його жарти і що я можу прямо пишатися кожним словом, яке він каже і кожним реченням, яке пише. Подобалося, що мені найбільше подобаються саме його улюблені місця, і що завжди підходить їжа, яку він вибирає, і що завжди здається вдалим план прогулянок і план життя, який він озвучує, і що мені все цікаво і корисно, що зі мною стається, коли я з ним. І що я люблю, як лежить в нього волосся і як росте шкіра навколо нігтів на руках і на ногах, і як він виколупує лінзи -5 кожного вечора, одягає окуляри і робиться раптом зовсім інший, такий свій, і як він тримає депозит, щоби відновити старий родинний дім на Півдні, і як хоче навчитися робити і реставрувати меблі, і як мені все одно, чи є в нього гроші і чи колись будуть, і як він читає реп на пару з сусідом, і як навіть п’яний тримає спину ніби танцюрист, і їсть з ножем і виделкою ніби все життя так їв, і їсть руками, ніби він мавпа, і які в нього кубики на животі, яке досконале і пропорційне тіло, і як м’яті сорочки розправляються в нього на плечах, і як світло з ролетів зранку пробивається і відблискує в нього на передпліччях і на колінах. І головне – що він весь зі мною був. Це подобалося.

–   Ну, принаймні це вже може не подобатися, – казала Етері.

–   Ти дуже красиво про нього думаєш, – казала Катя. – Це підозріло. По-моєму, тобі просто треба будь-хто, щоби про нього красиво думати.

Катя допила варення і Етері відливала їй коньяку зі своєї склянки.

–   Я ніби танцювала весь час, навіть коли спала або малювала, і малювала я тоді так багато. І навіть читала його дослідження, хоча я, правду кажучи, більше розумію німецьку. Коли він спав, я дивилася, як світло по ньому ковзає. Коли він мене торкався – в мені ніби починали плавати суцвіття черешні, сяючий планктон і маленькі медузки. Я така якась ставала –  на мене всі оглядалися на вулиці, коли ми разом ходили.

–   На тебе і так всі оглядаються, Соня, – казала Етері.

–   Я не знаю, що без нього робити. Я ніби вимкнулася. Це така любов? – яка любов насправді, Соня чомусь забула, і без того нестерпно було порпатися в деталях.

–   Ні, це така херня, – казала Етері.

 

Свежие темы: