Стихи. Шорт лист

| Дек 23, 2015 | Все статьи, ЧИТАТЬ | Нет комментариев

Вокруг так много говорят о литературе, о пользе чтения — то и дело в украинском медиапространстве вспыхивают флешмобы, призванные поддержать издательское дело. Но! Мы так мало говорим о поэтах. Современных молодых украинских поэтах, которые, не побоимся этого слова, творят в наше неспокойное время. Снимаем обет молчания и показываем их стихи.  Читайте, думайте, запоминайте.

***

Ірина Цілик

 

.не про війну.

«Але, будь ласка, давайте не про війну», –
Організатори знов і вкотре просять.
«То що читати?» – брови хатинкою гну.
«А про любов. Бо війни всім уже досить».

А про любов – ну, добре, нехай про любов.
Коханий, знаєш, я все ходжу по колу.
Без тебе світ тут посипався, от їй-бо.
І навпаки – я зібрана, як ніколи.

Та ж розберусь, як почистити пилосос
І як втискатись ночами в пусту постіль.
Але ти знаєш, сьогодні снився цей сон:
Порожнє місто і крик, ніби чийсь постріл.

Ти гладиш згини якоїсь з чужих траншей,
Я обживаю свій паралельний вимір.
Із снів яскравих, ніби альбоми Taschen,
Ми повернемось в майбутнє цілком новими.

Так, всім у Києві досить війни, авжеж.
І я мовчу про Слов’янськ чи Піски, тим паче.
А пух з тополь, дивись, атакує вже –
Летить і липне враз на армійський «хавчик».

Що про любов… Так все ж про любов кругом.
Цей теплий дощ, ці чорні шляхи рядами,
І мокрі щоки, і небо, і полігон
Із усіма – й твоїми також – слідами.

Томаш Деяк

 

Колискова Кусто

спи дитино, за скойками вікон зимно
сині кити пропливають у склопакеті
складним візерунком інею… слово вимов
і їх громади покинуть очей тенета…

…а ти відчуєш румбу на пучках пальців
вязкий пост-рок у пульсуючій жилці скроні
вологість плавців, резонанси усіх вібрацій
хребти Атлантиди, занедбані і солоні

щемку причетність до нерву всього океану
що зріс у тобі і виріс із тебе раптом
спи дитино, бо нам прокидатись рано
заплющуй очі і відкривай зябра

Іван Кулінський

 

Вода

вони лежали поруч, не рухаючись, і слухали,
як на горішньому поверсі повільно скрипить ліжко.
так було щовечора. сусіди з квартири над ними клацали вимикачем,
починали скрипіти, скінчали скрипіти, клацали вимикачем,
клацали ще одним вимикачем, відкривали воду в душі.
– слухай, — ні до чого сказала вона, — я тут згадала.
одного разу я була дуже засмутилася. і ще дужче напилася.
– угу, — сказав він, очікуючи, коли нагорі клацне перший вимикач.
йому раптом здалося, що якщо цього не станеться,
зранку сонце виявиться овальним, мов диня.
– мені жити тоді не хотілося. і от я прокинулася серед ночі, й не можу встати.
– угу. в мене завжди так.
– лежу я, і дуже хочеться пити, а встати не можу.
думаю, що треба на кухню по воду йти, і навіть не ворухнуся.

скрипіння нагорі стихло, й вони змовкли, наслуховуючи.
все було, як повинно. сонце зійде вчасно, і буде круглим.

– отак лежу я з годину, і раптом згадую, що у мене батарея протікає.
я під неї миску підставила, щоб підлога не псувалася.
дивлюся — миска на місці, у ній — вода. з батареї.
злажу з ліжка, повзу до миски. і п’ю.
і так мені добре стає від тої іржавої води.
чорт, — думаю, — життя наче можна стерпіти.
– так, з ним іноді можна мати справу, — відказує він.
надворі починає періщити дощ.
– коли йде дощ, нам теж потрібно кудись іти, —
майже синхронно промовляють вони.
вдягаються, заварюють каву, виходять надвір.
озираються на будинок. всі вікна темні.
вона раптом запорпується обличчям у його шию,
схлипує.
– а знаєш, я впевнена, якби не та вода,
мене б під цим дощем не було.
– забудь, маленька, все добре, — каже він.
мене б теж не було, якби не ти, якби не та вода, — думає.

Дмитро Лазуткін

 

Реквієм

За законами математики –
Мінус доля на мінус час…
Небо ридма ридає, солдатики,
Небо ридма ридає по вас…

Хтось звіряв на мапі маршрути,
Хтось дививсь на зорі з печер…
Нерозкритими парашутами
Називатимуть вас тепер.

По розмоклій траві розкидано,
Збиті сонця, немов бурштин.
Нині небо ридає ридма,
Диким полем гірчить полин.

Батьківщина або територія…
Кожен сам обирає шлях.
Запікається кров’ю історія,
Мов у дерево входить цвях…

Ваші хрестики, ваші прихистки,
Ваша правда, ваш сум і щем…
Так лягло – згідно правил балістики,
Так розквітло німим вогнем.

Ще чекають вас, ще вимолюють,
Ще ковтають рядки новин
І виколюють очі колами
Цих роз’ятрених Україн.

І нічого крізь сльози не видно
І біліє надтріснута вісь…
Нині небо ридає ридма,
Зі свічок осипається віск.

Вже за все перед Богом прощені
Линуть ангели-дембеля…
Засинайте спокійно, хлопчики,
Це навічно ваша земля.

Анна Малігон

 

Равлики та жуки

щоб не терпіти щоразу гострішого мовчання на тему дітей
вони заведуть великих равликів
годуватимуть їх із долонь як ангелів аби тільки ні в якому разі
не обірвались години її медитативного дозвілля
так
авжеж
равлики
що може бути краще й живіше
навіть не чутно як вони дихають
тільки посеред ночі він випадково торкнеться її щоки
так і не зрозумівши чиї там сліди…

колись вони вміли сидіти поряд а не напроти
він вчив її орудувати китайськими паличками
щоб тільки був привід торкатися її пальців
а потім заплющивши очі довго мусолити згадки
про ті голодні східні вібрації попід шкірою…

вона кладе йому до рота кавове зерня зі свого язика
так наче хоче передати якусь нечувану мову
ніби хоче стати одним із його діалектів
щоб він говорив до равликів…

але боже
як боляче часом буває іти по чужій воді!

раз на місяць він таки утікає за місто
де має навіжено-гарячу маленьку подружку
таку маленьку що ледве може вмістити її в долоні
що боїться її цілувати аби не зробити їй боляче
тільки подумки взявшись за руки
вони ходять жують травинки
сміються говорять блукають одне в одному заплітаються тінями
ламаючи ноги ребра слова

«двадцять років потому я мала дивне захоплення
ловила різних жуків і живими клеїла на папір
уявляєш тримала жука аж доки він не приклеїться
чорні зелені перламутрово сині жуки помирали на білому
героїчно за дивну дитячу ідею»

він розгядав би вічно колекцію мертвих жуків
щоразу знаходячи серед них когось із давніх знайомих
там серед розкришених лапок і розчепірених крилець
жило щось смачне і забуте
«мала
ти золото»

і коли її губи стискають його найчутливіший нерв
здається
за ними стежать великі очі жуків

Ірина Шувалова

 

***

(хлопчик зі змієм)

хлопчик зі змієм повітряним замість серця.
як тебе, хлопчику, зафіксувати між пальцями?
як прослизнути між крапель, з усіх твоїх версій
вірну обрати, а не найпрекраснішу? dreizehn
довгих minuten пролежавши поруч з тобою,
я починаю плутати звуки і літери.
але рану рота, на щастя, не можна загоїти,
рана рота завжди нестерпно болітиме.
хлопчик-повітряний-змій, бірюза і смальта,
піна і піт, шаліє двигун між ребер.
тінь твоя за тобою біжить асфальтом,
тінь твоя за тобою, а ти – у небі,
наче якийсь божевільний еллін, розбещений
спокусою вдарити тілом у бубон вітру.
халдеї хиблять, але таки знають дещо –
їх через це особливо страшно любити.
хлопчик з повітряним змієм… на небі записано
стільки секретів – тобі їх довіку не вивчити.
хлопчику, ми невагомі – усі ми виснемо
десь у міжчассі, і хто сказав, що ти – вище?
хлопчику, змію, ось і в ікара ікла,
усміх ієрофанта, вітер за пазухою.
не всі летять, але падають всі. твій виклик,
твій відчай це правило зайвий раз увиразнює.
хлопчик зі змієм повітряним замість серця.
як лікувати смертельні твої укуси?
як тебе втримати? втім, якщо линва рветься,
хлопчику, ти ж все одно мене не відпустиш…
але крапає теплий віск, отже вже субтитри,
отже хто, крім сонця, тепер тебе в лоб поцілує?
часом повітряним зміям бракує повітря,
часом і зміям нестерпно повітря бракує.

Андрій Любка

 

Джеймс Бонд

Іноді люблю записувати сни віршами,
Переважно неримованими, бо ж як можна заримувати
Електричний заряд твого голого тіла, яке лежить поруч, і
Цю несподівану зливу, ці запотілі вікна?

Нічними коліями рухаються потяги, наче
Електричний струм лініями мереж, наче бомжі в
Сторону пункту прийому склотари, наче заклопотані
Пішоходи на роботу, наче я до тебе.

Ну і хулі, якщо цю партію програно, немає
Втрачених і знайдених поколінь, є
Лікеро-горілчані заводи, є гори вбитих
Нікотином коней, є століття абортів і

Гомосексуальних батюшок московського
Патріархату, жоден месія не витягне нас із
Цього лайна, залишається переселитися на
Інші планети, ловити рибу в інших озерах, не
Харчуватися в цих фастфудах, не виригувати
Це тепло пиво, не згадувати покійних

Друзів, перший сексуальний досвід, дату
Нашого знайомства, забути улюблені вірші,
Забити на політику, на блядство під назвою
Ринкова економіка, перетинати нейтральні зони в

Пошуках цивілізації, наша
Країна ацтеків, наші буддисти, наш Коран,
Наше мальборо.

Але треба випити, бо Бог дивиться на мене і
Каже:
«Мене звати Бонд.
Джеймс Бонд».

Юлія-Ванда Мусаковська

 

Ґретель

люба сьогодні у місяця дивний звук
плоть його ніжна і гостра дзинчить як лезо
ти не почуєш сьогодні коли я зву
ти некерована йди і вивітрюй безум

слідом піду прихоплю капелюх і плащ
я відчуваю нутром що тебе зловити
випаде на гарячому ти не плач
в домі замкну відпустивши слова на вітер

поки тебе я простежив серед кущів
бачив – дерева у тебе встромляли пруття
ти їм віддала від наших дверей ключі
ти їм сказала що в роті моїм отрута

ти їм повідала ким я для тебе був
терлася млосно об стовбури звіриною
соки точила торкалася віт і губ
тільки би не до мене та не зі мною

листя із себе обтріпала стерла пил
ось повертаєшся наче в суботу з ринку
я надто довго для себе тебе ліпив
думав що наладнаю мов катеринку

сиплеш мов Ґретель собі у сліди слова
в залу вповзаю — ноги м’які як вата
люба це ж на стіні моя голова…
люба коли ти встигла мене вполювати?

Катерина Калитко

 

***

Буває, створить Бог такого твого когось, і пустить вас в
різних кошиках плисти по річці з народження, пристати
до суходолу, на нім почуватись гостями, ранитись об
повітря, мати подібно зношену шкіру на згині доль.

І тут ця осінь велика, як синій кит, впливає у місто, і б’є
хвостом, і дихає, голосно схлипуючи, під крики і сміх
випиває у два ковтки усі ті відстані, які ви досі пройшли,
і далі чорнильно та безіменно майбутній овид росте, а
почуття переводить дух і б’є в свої тулумбаси.

Торгуючи при вокзалі іменами й словами предтеч,
божевільна торговка говорить пропитим басом, що
все гниє, і рядюжки імен розповзаються просто під
пальцями, купіть за три гривні – вкривати звіра
у серці тільки, і ви, шукаючи слів у кошику, раптом собі
доторкаєтесь руками і, як обпечені, кидаєтесь навтіки.
Але страх поступово маліє, як яблуко, пожерте роєм
осиним, і приходить Бог, і виводить назустріч тобі –
твого, і чухає спинку китові осінньому синьому.

І далеко, на тому березі, загоряється і не гасне великий-
великий, до крайсвіту вогонь.

Вано Крюґер

 

Порноробота

Хочу по-материнському обійняти порноакторів.
Хлопців,
В них-бо
Такий змучений вигляд в цьому кіні.
Треба якось втішити їх.
Тяжка в них робота.

В дівчат робота легша –
– тут, в основному, міміка.
І вокальні дані, звичайно:
Всілякі там стогони, крики…

В хлопців робота тяжча –
– трудитись, трудитись, трудитись.
За мімікою можна навіть не слідкувати,
Режисери не дуже пильнують за цим.

Зате член, наче поршень,
Повинен працювати постійно,
Рухатись ритмічно
Туди і сюди,
Туди і сюди,
Сюди і туди
[це те, про що ви подумали зараз].

Ви уявляєте, скільки калорій
Спалюють хлопці-порноактори?
І чому серед них немає повних людей?

[звісно, окрім кіна для глядачів зі специфічним смаком до повних].

Ви розумієте, чому в них такий змучений вигляд?
І погляд
Занадто серйозний
Навіть як для такої роботи –
– зніматись у порно.

Треба якось втішити
Хлопців-порноакторів.
Може, створити профспілку?
І видавати їм молоко на роботі.

Відправляти на літо
На оздоровлення
В санаторій.

Ми ж відправляємо так
Депутатів Верховної Ради.

Чим вони кращі за хлопців-порноакторів?

Павло Коробчук

 

Лист моряка до доньки

Давай мій голос не буде тобі нічого промовляти.
Ти просто слухай його, ніби це шум прибою.
Моря, великі стихії, дозволяють нам з насолодою маліти.
Адже чим менша маса тіла, тим менша маса болю.

Мій голос давно не мав опори у вигляді чужого слуху.
Все, що мало бути промовлене, – кишіло всередині грубими мазками.
Адже спілкуватися з кимось, це так, ніби наймати прислугу.
Бо говоріння буває добрими мовами, а буває й злими язиками.

Хоч для порозуміння взагалі не обов”язково говорити.
Адже може бути достатньо пальців на фортепіано.
І тоді човни перетворюються в дереворити.
І тоді медузи стають океаном.

Те, що мені ввижалося за довги роки відсутності.
У передсмертних агоніях, у полоні серед рабів.
Здавалося б, має вводити мене в ступор і додавати скутості.
Хай це піде зі мною на дно, ніби скрині в дірявому кораблі.

Я пишу тобі з берега, додаю до тексту пальмову гілку.
Тут найкраще видно, що земля кругла, а точніше – арена.
На цьому безлюдному острові. Тут все як пігулки.
Які скінчились і відчуваєш, що в тіла вийшов термін оренди.

Я не переймаюся своєю молодістю через те, що вона – друга.
Не цураюсь знятого лахміття – бо був у кожній із цих одежин.
Замість юнацького поту виникає тактична напруга.
Кров набуває присмаку ожини.

Перечитай цей лист на даху будинку, в якому я так довго жив.
Відчуй, як вітер нам обом тріпоче волосся, ніби пророслі висівки.
Всі кавернозні питання давно витекли з моїх жил.
Відповіді чекають тебе, як магазинні вивіски.

Я за тобою скучив, так, як скучають пси і пташата.
Я пригощу тебе тутешніми фруктами, не зриваючи їх зі стебел.
Навіть якщо цій пляшці з листом все буде заважати.
Навіть якщо цей лист не допливе до тебе.

Спасибо Татьяне Кисельчук за помощь в подготовке материала.