Голова громадської організації «Студена», активістка Настя Мельниченко розповідає про своє рішення переїхати у віддалене село і чому не варто «махати рукою» на українські села.

selo22

Хоч я і киянка, але мене ніколи не надихав Київ. Ну, може, хіба давно, коли ще була мала, і центр не розрісся. Зараз я мешкаю не в центрі, а на окраїні столиці, і кожен день обернувся на суцільний стрес: добирання у транспорті, натовпи, постійна гонитва за чимось.

Я давно мріяла про землю і село. Мені снилося, як саджу сад. Тому вже багато років приглядаюся до варіантів перебратися в село. І от, здається, цьогоріч це починає здійснюватися.

До села у мене були такі вимоги: майже безлюдне, хата на березі водойми, відособлена від людей, і бажано дві разом. Аби ми могли жити по сусідству з партнером за проектом. І от ми їхали дивитися хату в селі Хитці, коли раптом на гугл-мапі виринули Хрулі. Я зрозуміла, що з таким неймінгом проект приречений на успіх. Тому ми з другом одразу ж кинулися дивитися це село. Так тут і лишилися. 

13781820_10209234088504265_9165148118064276774_n

Хрулі-на-Сулі

Я цілеспрямовано вибирала дуже глухе село, тому у Хрулях взагалі нічого немає. Лише маршрутка тричі на тиждень вивозить до райцентру. Чого бракує найгостріше? Однодумців і цигарок. Ми поки лише почали, тож у Хрулях інших переселенців нема. Зате є в Христанівці – селі через річку. Їхня близькість надихає і заспокоює. А цигарок нема, бо немає магазину. У сусідніх селах магазини не мають ліцензії на продаж.

Коли мене питають про складнощі придбання хати у селі, завжди кажу лише одне: нема документів. Тобто здійснити традиційний акт купівлі-продажу практично неможливо. Але тут діє звичаєве право, тож коли «усі знають», що ти власник, то ти таки власник. Але ми «городські», і таки робимо документи на хату «з нуля». Це дуже тривалий процес, займає до 2 років.

Я є головою громадської організації, тож не прив’язана до графіку і місця. Працюю частково з села, частково з міста. Але робота вимагає частих відряджень. Тож я багато часу проводжу у Краматорську та Києві.

Білашка і Восьмемарта

Маю дві кози, десяток курей, два кота і собаку. На той рік плануємо завести овець – бо це антуражно, і в’єтнамських свиней – бо їх легко доглядати. Ну і третю козу хочу. Бо цих двох я брала за характер, а не за удої, тож нині молока не вистачає на всіх.

13680860_10209319514719867_8737310385656017686_n      13932669_10209478246248056_5825913404213845071_n

У селі розумієш, що «зима близько» і варто готуватися заздалегідь. Сьогодні підмазали трубу в печі, замовила козам 60 тюків сіна і домовилася про кормовий буряк. Стала в чергу до пічника, аби полагодив грубу, і буду замовляти дрова. Найбільше наді мною фінансово тяжіє необхідність утеплювати вікна, скоріш за все, ставитиму склопакети.

Людей у Хрулях лишилося мало. На все село – буквально четверо дітей. Але люди унікальні. Є пані Христина, яка переїхала з Закарпаття і збудувала в Хрулях капличку та поставила хреста. Є Богатир, який вивчає історію села і зробив красиву вивіску на в’їзді. Тут постійних хат буквально 15 і ще до десятка «дачників».

Люди реагують скептично: не вірять, що ми лишимося на зиму. Але дуже допомагають: порадами, харчами, контактами. Докладають зусиль, аби ми обжилися. Та ми поки й не дуже висовуємося, знаючи про досвід попередників. Завтра приведу волонтера лагодити електрику в клубі. Як відремонтуємо клуб – так і почнемо двіжувати!

13962687_302330820117556_4598602602510334307_n

Після переїзду у Хрулі почала шукати майстрів-ремісників (човнярів, наприклад), хотілося б влаштувати повноцінні курси. Зараз зникає уміння робити щось своїми руками. Для мене звести піч чи змайструвати човен – це щось неймовірне! Дуже мало лишилося людей, які уміють це. Я б дуже хотіла, аби ремесло не вмерло. Зараз, за останні роки, активісти зберегли велику частку фольклору, перейняли уміння співати. Зберегли і відродили мистецтво вишивки. Мені здається, що наші ремесла – це частина нашої ідентичності, та культурна спадщина, яка не має бути забута. Наступного літа планую зайнятися проектами для сільської громади.

13938400_10209479313034725_8255991999629089878_n 13920895_10209497525650029_5548930668692770456_n

Із розростанням міст люди починають тужити за справжнім. Із суцільною інтернетизацією у нас не працює більшість органів чуттів. Ми лише читаємо про враження. Село ж вмикає нюх, дотик, дає нові знання – дуже об’ємні і багаті. Людина згадує, що таке залежність від природи, від річного циклу. Бачить, як посаджена в землю насінина проростає і дає плід, як курочка зносить яєчко. Це все – справжнє. І ми тужимо за ним.

Свежие темы: