Якщо прибрати з культури все пов’язане зі смертю – зникнуть цілі епохи. Смерть для культури – це ритуал, індустрія, мистецтво і вічний двигун.

14555818_889617007835417_1964028915_n

Інтерес живих до мертвого здатен набувати найрізноманітніших форм: від первісних ритуалів і сучасних культів до наукового осягнення феномена смерті; від колекціонування поховальних атрибутів і відкриття музеїв смерті до девіацій на зразок некрофілії й тафофілії. Упродовж століть похоронна індустрія витворювала власну моду і проникала у найнеочікуваніші сфери життя. Одна мить – момент смерті, провокувала безліч здогадів і фантазій; підігрівала жагу непізнаного, інтерес і пристрасть.

Для первісної людини смерть була однією із загадок природи, яку вона намагалася розкрити, зрозуміти. Тоді єдиним інструментом, за допомогою якого людина могла збагнути цей феномен, була уява. Людина дофантазовувала все те, що безпосередньо не могла пояснити.

Якщо свідомість виникає з осягнення поняття життя, то культура виникає з усвідомлення феномена смерті. Відлік поняття культура розпочинається не від появи речей побуту чи прикрас і навіть не від перших наскальних малюнків, а від моменту виникнення поховань. У цей час людина вперше замислюється не лише про питання буття, існування, а й про смерть. У первісних похованнях мертвих клали в позу новонародженого, таким чином замикаючи коло життя, також інколи в позу людини, яка спить.

У своїй смерті людина відкриває власну індивідуальність, стверджує французький дослідник Філіпп Ар’єс у книзі під назвою «Людина перед лицем смерті». Відбувається «усвідомлення в годину смерті або в думці про смерть своєї власної ідентичності, особистої історії як у цьому світі, так і в потойбіччі».

Смерть постала разом із життям, культура виникла з усвідомлення смерті, природно – феномен смерті відіграє у культурі та мистецтві одну з провідних ролей.

Існує дуже тонка, але відчутна межа між констатувальним зображенням смерті та естетикою смерті в мистецтві. Смерть «констатувальна» наявна майже у кожному творі, а надто в творі, де багато персонажів, хтось із них обов’язково мусить загинути. Тут смерть – це суто сюжетний елемент. До цього типу належить більшість творів, починаючи від любовних романів і закінчуючи епопеями. Прив’язка до жанру, звісно, умовна, а ось на рівні тематики можна провести певні паралелі. Найчастіше до констатувального зображення смерті вдаються автори, які зображають військові конфлікти. Серед інших творів ті, в яких головна сюжетна лінія пов’язана з побутом, хоча існують винятки.

Про тематику смерті можна говорити лише, коли маємо справу з іншим типом, де смерть – це елемент естетики й не обов’язково вона є елементом сюжету. Впродовж усього твору жоден із персонажів може й не померти, але смерть, чи точніше згадка про смерть, визначатиме головне тло твору. Тобто найважливішим є відчуття смерті, охудожнення, а не власне внесення до сюжетної канви. Ця стаття розглядає феномен смерті саме як елемент естетики.

Смерть є непізнаною і, на противагу життю, вона є вічною, не має ні початку, ні кінця. Людина не може пізнати смерть, доки сама є живою, а після – будь-яке пізнання чи констатування є неможливим, проте людина здатна усвідомити смерть в її зовнішній формі. Мистецтво в осмисленні смерті стоїть і може стояти лише на двох «китах». Найперше – на сприйнятті людиною факту конечності життя, на так би мовити відстороненому досвіді. Це смерть інших. По-друге – на фантазіях про смерть. Сюди ж можна додати образ та персоніфікацію смерті, уявлення про потойбічний світ.

14568927_889617004502084_172387122_n

Який із цих двох «китів» виник раніше, який із них головніший? На це питання можна дати чітку відповідь. Якщо взяти до уваги розвиток людства загалом, першим з’являється верхній «кит» –  «Відсторонений досвід», а потім він народжує нижнього – «Фантазії про смерть». Якщо розглядати сучасний індивідуальний розвиток людини, то в онтогенезі спершу людина знайомиться з нижнім «китом», ще в дитинстві, а з досвідом відкриває верхнього. Без нижнього сучасна людина верхнього не зрозуміє, він пропливе мимо, та й по всьому. Як у дитячому віршику: «Весело було, як діда ховали: // Музика грала, цукерки давали». І це також одна з граней сприйняття.

Первісна культура з’являється тоді, коли виникають перші поховання. Тобто в той час, коли людина починає турбуватися не лише про речі, безпосередньо пов’язані з життям, а виходить за рамки інстинкту й піклується про померлого. Але на цьому етапі мистецтво представлене лише анімалістичними малюнками, палеолітичними Венерами. Людину турбувало передовсім життя, здобич, родючість. Тема смерті входить у мистецтво з появою абстрактного неолітичного малюнка. Про естетизацію смерті спочатку не йшлося. Але з цього моменту розпочинається доба, яку Філіпп Ар’єс охарактеризував дуже просто – «Всі помремо». У ці часи людина спокійно ставиться до смерті. Смерть не протиставляється життю, вона є закономірною.

«Всі помремо» трансформується в Середньовіччі. Смерть і життя більше не тандем і не гармонія. Віднині світ живих і світ мертвих розходяться.

Саме в Середньовіччі виникають перші зразки чорного гумору. Логічно, якщо поняття смерті й життя розійшлися, то жартувати над смертю можна інакше, ніж над життям.

Танець смерті. Міхаель Вольгемут, 1493

Танець смерті. Міхаель Вольгемут, 1493

 

З’являється мотив танцю смерті. Смерть зображується, наприклад, спритним шулером, який точно обіграє будь-кого, або ж смерть веде хоровод, в якому беруть участь люди різного віку, звання та суспільного стану. Або ж смерть постає в образі музиканта, який змушує всіх і кожного танцювати під звуки своєї дудки. Такі іносказання користувалися великою популярністю й містили повчальний елемент – служили для зміцнення релігійного почуття простолюду, тому католицька церква ввела їх у коло містерій та дозволила зображати на стінах храмів, монастирських огорож, кладовищ. Сюжет надзвичайно популярний донині.

Специфічний різновид. Танцює не Смерть і не мрець, а "мертве Я" – нерозривно пов'язаний із живою людиною його мертвий двійник.

Специфічний різновид. Танцює не Смерть і не мрець, а «мертве Я» – нерозривно пов’язаний із живою людиною його мертвий двійник.

У пізнє Середньовіччя й Відродження широко розповсюджені саркофаги транзі. На відміну від ефігії – саркофагів, які зображують живу людину, транзі зображували померле тіло.

Протягом XV-XVI століть транзі набули поширення на території Північної Європи. В Англії вони зображували висохлі тіла, тоді як в Австрії та Німеччині переважали фігури, покриті зміями й жабами, а у Франції, Бургундії та Шотландії – загорнуті постаті.

У Франції скульптори нерідко створювали статуї у вигляді тіл, поїдених хробаками. Там же, у XVI столітті з’явився ще один тип зображення – оголені трупи всього через кілька годин після смерті. Фігури виконують функцію memento mori (нагадувати живим про неминучість смерті). Транзі естетизують вигляд мертвого тіла, вводять його в коло основних образів мистецтва, хоча вони й тяжіють до реалістичного зображення смерті.

Мистецтво бароко базується на мотивах танку смерті. Значного розповсюдження набувають механічні годинники. В європейських містах вони розташовувалися в центрі ратуші, також годинники були вдома, у будинках знаті. Людина тепер розуміє і навіть наочно бачить рух, плин часу. Уперше з’являється розуміння історичної змінності. Тобто того, що наступна епоха не подібна на попередню. Час більше не спіральний, він розкручується в лінію. Макабричні мотиви актуалізуються.

В епоху бароко виникають та набувають популярності анатомічні театри. У цих театрах актори не виступали, там проводилися інші вистави – публічні препарації трупів. Із часом ситуація змінюється. Вже у ХІХ столітті вхід не у всі анатомічні театри дозволений публіці. Анатомічні театри перетворюються на установи суто для медиків.

14542866_889616991168752_1920645824_n

ХІХ століття – розквіт поховальної традиції. Час естетизації буквально всього. Прекрасне знаходять у потворному (згадаймо поетичну збірку «Квіти зла» Ш. Бодлера), і, звісно ж, прекрасне нескладно знайти в смерті, яка інколи може мати дуже привабливі риси. Відбувається переоцінка образів смерті, вводяться нові, прекрасні образи, переосмислюється фольклорна традиція. Персоніфікація смерті відбулася давно, але вперше образ смерті набуває привабливих рис.

Переосмислення фольклорної традиції виявляє свою специфіку. У фольклорі не існувало жодного привабливого образу. Усі сили, що діяли в народних  віруваннях, мали «нечисту» природу й зовні були жахливими, часто навіть потворними. Більшість із того, що знає сучасна людина з фольклору, було створено в ХІХ ст. і не народом, а окремими художниками, письменниками. Образи, які знаємо ми – це образи зромантизовані, образи витворені мистецтвом.

Яскравий приклад – мавки – це персонаж фольклору, пов’язаного з територією України. Мавка – покійниця, злий дух, що належить до заложних покійників, тобто «нечистих». У давні часи неприродна, насильницька смерть, була великою рідкістю і вважалася нечестивою (єдиний виняток – смерть у бою, яка шанувалася). Вважалося, що душа «заложного» небіжчика не може перейти в загробний світ і тому «блудить» по землі. За слов’янськими повір’ями, такі небіжчики могли стати нечистою силою.

Мавки свою жертву завжди вели поперед себе, тому що спина у мавки розірвана, й можна було побачити внутрішні органи. Чи є щось подібне в «Лісовій пісні» Лесі Українки – ні. А в Олексія Толстого у вірші «Мавка»? Також ні. Хоча, не всі автори прибирали елементи жахливого з фольклорних образів покійників, інколи вдавалися до поєднання жахливого і прекрасного, як, наприклад, Микола Гоголь.

Цікаві приклади є в західноєвропейській традиції. У літературу, згодом в живопис, входить образ вампіра. У фольклорі це жахливий покійник, що відкопується з могили і приходить пити кров живої людини. Образ присутній як в західноєвропейському, так і в слов’янському фольклорі. Як інтерпретується цей образ у літературі? Вампіри, а надто вампірші – це образи спокусливі, дещо жахливі, але привабливі. Вперше до такої інтерпретації образу вампіра вдається Джозеф Шерідан Ле Фаню в готичному творі «Кармілла», опублікованому в  1872 році, на 25 років раніше за «Дракулу». Твір Брема Стокера був написаний під впливом «Кармілли». Навіть у рукописі «Дракули», датованому 8 березня 1890 р., замок Дракули розташовується в Штирії (місце дії «Кармілли»), хоча шість днів потому було змінено на Трансільванію.

Ілюстрація Д. Фрістона з журналу "The Dark Blue", 1872 р

Ілюстрація Д. Фрістона з журналу «The Dark Blue», 1872 р.

Є й інші приклади прекрасних і мертвих. У 60-х роках ХХ ст. ідеалом жіночої краси стала Мерлін Монро, жива Мерлін Монро, а у 80-х – Сінді Кроуфорд та Клавдія Шиффер. Наприкінці ХІХ ст. ідеал жіночої краси – це безіменна покійниця, яка отримала ім’я «Незнайомка із Сени». Із утоплениці, виловленої з вод Сени, була зроблена посмертна маска, копії якої прикрашали будинки еліти по всій Європі. Це обличчя вважали ідеалом краси.

У ХІХ ст. міська і сільська культура значно віддалилися одна від одної.

ХІХ століття – це час, коли все чітко розподілено та стратифіковано: народжений дворянином – помирає дворянином, народжений селянином – помирає селянином, винятки одиничні. Існує «Табель о рангах», який ще раз підкреслює, у кого яке місце у цьому світі, а також «Дворянська родовідна книга» в шести розділах, що навіть дворянство розподіляє за престижністю. Найпрестижніше, звісно, належати до шостої книги – стовпове дворянство. Живі того часу були поділені на суспільні стани, а мертві – на розряди. Існувало сім розрядів покійників.

У першорозрядного покійника був ошатний катафалк, у який запрягали шість коней. Із процесією слідував наряд поліції і 16 смолоскипників. Псалтир за померлим читали три дні, некролог публікували в газетах, під час виносу тіла били церковні дзвони, на похороні співав хор. І, що найголовніше, ховали такого покійника в святих місцях – поблизу стін храму.

Ефектні, пишні процесії можна було зустріти на вулицях Києва мало не щодня. Рухалися вони до Байкового кладовища та до Аскольдової могили. Зараз Аскольдова могила – це парк, а в часи Російської імперії – найпрестижніше київське кладовище. Після приходу більшовицької влади кладовище вирішили знести. Частина надгробних скульптур із рідкісних порід мармуру була знищена, а частина передана до Художнього інституту, де студенти навчалися графіці, змальовуючи їх.

На противагу пишному першорозрядному похованню, п’ятий, шостий, сьомий розряди – дрожки, запряжені одним конем, орендована труна, яка не закопувалася з покійником, і до того ж – візник сидів на труні, коли мертвого везли на кладовище.

Поштова листівка кінця ХІХ століття

Поштова листівка кінця ХІХ століття

Поховальна традиція українського села мала посутні відмінності. Зазвичай покійники не поділялися на розряди, а в ритуалі були наявні додаткові елементи архаїчного характеру. В українській народній традиції практикувалося весілля мертвих. Якщо помирала незаміжня дівчина, їй обирали живого хлопця, який на похороні виконував роль нареченого. Вся церемонія відбувалася за програмою весілля, навіть пісні весільні співали й одягали обручки, щоправда, обручки були зроблені з тіста.

Цікаво, що в інших народів існували подібні ритуали. У Китаї й досі трапляються випадки виконання ритуалу мінхунь – «весілля привидів». І якщо в Україні наречений був живим, то в Китаї обидві сторони були мертвими. «Весілля привидів» заборонили в 1949 році. Але родичі покійних самотніх чоловіків все ж турбуються про те, щоб у їхнього сина чи брата на тому світі була наречена. Нещодавно проходив судовий розгляд, де йшлося про крадіжку десяти жіночих тіл та їхнього продажу для шлюбних потреб.

Існування схожих традицій у територіально відмежованих народів свідчить про значну подібність уявлень, пов’язаних із феноменом смерті. Важливо, що ці традиції є архаїчними, але досі остаточно не зникли. Уявлення, які приносить новий час, новий культурний простір нашаровуються на прадавні, не завжди повністю відсуваючи їх.

В контексті ХІХ століття дуже зручно говорити про некрофілію, це епоха подарувала нам перші ґрунтовні описи і безліч задокументованих прикладів.

Некрофілія – любов до мертвого, сексуальна девіація, статевий потяг до трупів. Звісно, як і кожна девіація, некрофілія відома з прадавніх часів. Грецький історик Геродот згадує про факти некрофілії в Стародавньому Єгипті, коли бальзамувальники спокушалися на тіла померлих красивих жінок (Історія 2:89).

У трактаті «Бава Батра» вавилонського Талмуда подана легенда, згідно з якою цар Ірод протягом семи років зберігав тіло коханої Маріамни в меді й щоночі навідувався до нього.

Досить велика кількість випадків некрофілії, описана Ріхардом фон Крафт-Ебінгом в Psychopathia sexualis 1886 р.(«Статева психопатія») а також доктором Моро в Des aberrations du sens génésique 1880 р. («Статеві збочення»). Зокрема, Ріхард фон Крафт-Ебінг описує випадок найвідомішого некрофіла – сержанта Бертрана.

Бертран ще дитиною виявляв дивну схильність до руйнування і ламав все, що потрапляло під руку. У ранньому дитинстві він, без будь-якого стороннього навіювання, почав займатися онанізмом. У своїх фантазіях Бертран, як сам пізніше зізнавався, часто уявляв мертвих жінок. За відсутністю людських трупів він діставав трупи тварин, розпорював їм живіт, виривав нутрощі і при цьому мастурбував, згодом він почав вбивати собак. У 1847 році Бертран вперше розкопує могилу й розтинає людське тіло лопатою.

Упродовж наступних двох років у сержанта регулярно, приблизно через кожні два тижні, прокидалося бажання поглумитися над трупом. Долаючи всі труднощі, він близько 15 разів задовольняв цю потребу. Нерідко Бертран викопував трупи руками і під впливом сильного збудження навіть не відчував травм, які отримував. Діставшись трупа, він розчленовував його, виймав нутрощі й мастурбував.

Сержант Бертран на гравюрі з книги Р. Крафта-Ебінга «Статева психопатія»

Сержант Бертран на гравюрі з книги Р. Крафта-Ебінга
«Статева психопатія»

У 1848 році Бертран випадково натрапив на труп 16-річної дівчини. Вперше його охопило палке бажання оволодіти трупом. Як засвідчив сам Бертран: «Я покрив труп поцілунками і скажено притискав до серця. Все, що можна відчути при зносинах із живою жінкою, ніщо в порівнянні з цією насолодою».

Лише після цього випадку Бертран відчув потребу перед тим, як розчленувати труп, здійснювати з ним статеві зносини. Судові лікарі визнали цей випадок «мономанія». Військовий суд засудив Бертрана до тюремного ув’язнення на один рік.

Цікава історія наведена Бріером де Буамон в Gazette medicale (1859, 21 Juillet). Буамон розповідає історію некрофіла, який, підкупивши сторожа, пробрався в будинок, де лежало тіло 16-річної дівчини знатного роду. Вночі мати покійної почула дивні звуки, що долинали з кімнати, де лежало тіло. Жінка вбігла до кімнати і помітила людину, яка в одній сорочці зістрибнула з одра небіжчиці. Спершу всі в будинку подумали, що мають справу зі злодієм, але незабаром істина з’ясувалася. Виявилося, що цей молодий чоловік, який до того ж походив з аристократичної родини, вже неодноразово оскверняв трупи молодих жінок. Він був засуджений до довічного тюремного ув’язнення.

Цікаво, що на відміну від Бертрана, який був не надто вибагливий навіть до статі своєї жертви, аристократ-некрофіл, описаний Буамоном, обирав покійниць зі знатних родів, тобто рівних собі за походженням.

Загалом некрофільні акти можна розподілити на чотири типи: байдужа некрофілія (смерть жертви – не перешкода для задоволення бажання); класична некрофілія (бажання викликає мертве тіло); бертранізм (розчленування мертвої плоті, онанізм чи статевий акт); некрофільна «любов» (об’єктом стає тіло людини, яку знав за життя).

Початок ХХ століття знаменує прихід нової епохи, відбувається посутня зміна у сприйнятті смерті. На теренах нашої держави це пов’язано з докорінним переворотом суспільного устрою, відлік якому поклав 1917 рік. У цей час не лише зникає звичний класовий розподіл, трансформується система цінностей, а й змінюється культурна парадигма загалом. В європейських країнах, які не мали подібних різких соціальних зрушень, ставлення до смерті також змінюється.

Екскурсанти в паризькому морзі. Гравюра із журналу

Екскурсанти в паризькому морзі. Гравюра із журналу

Це яскраво ілюструє історія паризького моргу. У ХІХ ст. він був головною паризькою пам’яткою, улюбленим місцем прогулянок парижан та гостей столиці. З 1888 року морг зазначався в кожному путівнику. За день його відвідували до 40 тисяч осіб. Незважаючи на те, що поруч знаходився Нотр-Дам, морг став однією з найпопулярніших і найвизначніших пам’яток у Парижі, а огляд трупів перетворився на шоу, яке притягувало людей найрізноманітніших соціальних верств.

Частим відвідувачем цього закладу був Чарльз Діккенс, який у своїх нотатках називав морг своїм «старим знайомим», а також «дивним видовищем, яке він переглянув багато разів протягом останніх десяти років». У 1907 році морг закривають для відвідувачів. У цей же період відбувається «закриття» теми смерті в усіх країнах Європи та Північної Америки. За твердженням Ф. Ар’єс, це «смерть перевернута». Суспільство поводить себе так, ніби взагалі ніхто не вмирає. Із початку XX ст. люди психологічно готові до того, щоб віддалити від себе смерть, позбавити її характеру публічної церемонії, зробити її суто приватним актом, в якому беруть участь лише близькі. Проте, як не дивно, твердження Ар’єса стосовно індивідуального сприйняття реальної смерті людиною ХХ ст., абсолютно неприпустимо переносити на сприйняття «охудожненої» смерті. Наприкінці ХХ ст. знову актуалізується тема смерті в мистецтві.

Зображення феномена смерті в другій половині ХХ – початку ХХІ століть можна поділити на три типи.

Епатаж. У цей період поняття епатажу відіграє дуже важливу роль, з’являється певна кількість митців, які бажають контрастно вирізнятися. До «епатажу» належать, наприклад, фотороботи з оголеними покійниками, в яких естетичний критерій посідає чи не останнє місце, до того ж роботи виконані без прижиттєвої згоди померлого і без згоди близьких.

Твори цілковито збудовані на засадах естетики похмурого. Мистецтво, яке дуже клопітливо шукає свого глядача чи слухача. Ці твори часто потрапляють до категорії «широко відомі у вузьких колах», але інколи мають вихід і в масову культуру. Приклад такого виходу – «Труп нареченої» режисера Тіма Бертона; «Смерть на похоронах», режисера Френка Оза та ін.

Лімітована похмурість. Масове мистецтво та індустрія краси (орієнтована на масового глядача, але на елітарного споживача), де естетика смерті, образи смерті – це лише пікантний елемент. «Лімітовану похмурість», а надто готичну естетику відомі бренди додають як родзинку. Яскравий приклад – колекції Александра Маккуіна та реклама Poison by Dior, photographed by Vincent Peters (2002). Фотограф надихався роботою All Is Vanity by Charles Allan Gilbert («Все марнота», 1892) та роботою Нельса Ізральсона Cover from the Def Leppard album «RetroActive, photographer : Nels Isralson («Зворотна дія», 1992).

 

Poison by Dior, photographed by Vincent Peters (2002)

Poison by Dior, photographed by Vincent Peters (2002)

«All Is Vanity» by Charles Allan Gilbert («Все марнота», 1892)

All Is Vanity by Charles Allan Gilbert («Все марнота», 1892)

Уявлення про феномен смерті, що функціонують у культурі та мистецтві як одна з провідних тем, і надалі будуть зазнавати посутніх змін. Смерть – це вічне, константне поняття, але в культурі воно постає в динаміці, постійно трансформується, оскільки сама культура – це і є динаміка.

Свежие темы: