Ми вийшли з поїзда у Косові. Таке собі маленьке 8-тисячне містечко Івано-Франківської області. На плечах – наплічник, у шлунку порожньо. Це було давно. Нас було двоє. Власне, ми приїхали з метою придбання вишиванок. Бо досягли вже того рівня свідомості, коли, маючи український паспорт і вже навіть законно полюбляючи медову з перцем, не мати нормальної вишиванки – сором.

Отож, недільний ранок. Не звичний недільний ранок, що в Києві, коли сонце вже майже в зеніті, а я ще зовсім у піжамі, а той ранок, коли ще роса виблискує у траві, а в хлібний кіоск щойно завезли свіжоспечені ароматні смаколики.

На вулицях малолюдно, але це не тому, що сьогодні неділя і всі сплять, а тому, що сьогодні неділя і всі у церкві. Ми ж на Гуцульщині. Тримаємо шлях у бік центру, дорогою зустрічаємо інтелігентного вигляду бабцю в хустині. На питання, як пройти до ринку, дістаємо співчутливу посмішку і пропозицію запитати про це післязавтра, коли ринок працюватиме, адже сьогодні – неділя, а завтра – День незалежності, і ринок також вихідний.

karpatskiy-stoyitsizm_1

Так скінчилося наше полювання на вишиванки і почалося полювання на їжу. Підходимо до першого кафе, чекаємо 15 хвилин, доки прийдуть наші годувальники, бо ще надто рано. Коли ж двері перед нами врешті відчиняються, потрапляємо у цілком не по-гуцульськи трансцендентне місце: інтимний напівморок, кожен стіл розташований в окремій кабінці за такою завіскою з темного бісеру, типу «велкам бек ту дев’яності». А ми, дурні, не в золоті й без Рубі Роуз на морді.

На правах перших і єдиних клієнтів обираємо найкращий столик за найгламурнішою завіскою. Шкіряні дивани, на них наші потерті шорти, акомпанемент Мерайї Кері, Кріса де Бурга і Тоні Брекстон. Пафос на межі гротеску. А ще найкращий у світі банош і грибна зупа, найдешевша і найсмачніша у світі наливка – полунична, вишнева і сливова, – найкраще співвідношення ціна/якість: все це тут (не пам’ятаю ні назви, ні адреси того райського куточку). Я споглядаю світ крізь призму гастрономічного сприйняття, і в той момент світ був для мене дійсно райським садом. Райським полунично-вишнево-сливовим садом. Від самого ранку. Ми випиваємо наші останні «на коня» під фінальні акорди Lady in Red, просимо написаний від руки і поданий від щирого серця рахунок і виходимо на вулицю.

Реальність боляче накриває нас сліпучим сонячним промінням. Намагаємося згадати, де ми і чого тут. Ага, вишиванки.

Чуємо дзвін – одинадцята ранку. Сливово-вишнево-полуничного ранку. Йдемо просто вперед. Проходимо повз музей декоративно-прикладного мистецтва місцевих майстрів і заходимо до кав’ярні. Найкращий у світі сирно-горіхово-маковий пиріг і найкраща у світі кава.

На шляху до автовокзалу минаємо вулицю, де мав би бути той самий омріяний ринок. Навколо – архітектурні шедеври в стилі закономірного декадансу радянського прагматизму. Патетична занедбаність, що має власний неповторний шарм завдяки вивіскам «Страхування автомобілів», «Ювелірні вироби» та «Оформлення весільних салонів та кортежів» на цегляному ларку з вибитим вікном і оббитою плиткою. З іншого боку цієї ж споруди – напис «Салон краси».

Дізнавшись на автовокзалі, що в сусідніх містечках ситуація з ринком така сама, вирішуємо залишитись тут.

Із навігації на цій місцевості у нас лише добрі люди навколо. Плавно виходимо з міста, підходимо до розвилки. Під деревом на розвилці застаємо трьох чоловіків поважного віку характерної місцевої зовнішності – з ціпком і без зубів. Широко нам посміхаючись своїми безоднями, мовлять, що ліворуч – дорога на хребет, праворуч – до джерела. Дилема. Стоїмо і блимаємо очима. Дядечки, завбачивши це, радять хребет. Ну то й вирішили. Подякували, рушили до хребта. Йти довго, але наш демократичний тайм-менеджмент це дозволяє.

Через деякий час насолоду нашої прогулянки перериває «Жигуль», що самовільно зупиняється біля нас. З вікна виглядає святий отець Михайло (як стало відомо згодом, звісно). Дізнавшись, що нам з ним по дорозі, відчиняє дверцята, і ми пакуємося в його «отецьмобіль». Сиджу спереду, сором’язливо відвертаючи від отця наплічника, з якого стирчить пляшка вина – двом молодим тендітним столичним дівчаткам, що йдуть ночувати в наметі у невідомій дикій місцині, необхідний хоч якийсь наркоз.

karpatskiy-stoyitsizm_2

Розповідаємо про мету нашої подорожі, він співчутливо киває, одразу ж дзвонить до свого колеги в Космачі – сусідньому містечку, куди радить нам поїхати завтра, можливо там буде хоч невеликий ринок. Домовляється про те, що нас там зустрінуть, нагодують і супроводжуватимуть. Моя любов до рідної країни отримує ще один плюсик, а мій мізантропізм сором’язливо відступає кудись в район лівої п’яти.

Весело розмовляючи з отцем про політику-демократію-се-те і розуміючи, що віра людська справді безмежна, під’їжджаємо до підніжжя того схилу, на чий хребет ми маємо лізти. Кидаємо наплічники десь на лавці і йдемо за отцем Михайлом кудись не знаємо куди, але наш чіткий план і тайм-менеджмент дозволяють подібні відхилення від маршруту, тому ми спокійні.

Підходимо до старезної хати, на ґанку якої сидить не менш давня бабця. Отець Михайло вітає її й говорить з нею тією дивовижною діалектною мовою, яка змушує мене ніяковіти від власного центрального походження й русифікованого споглядального захоплення рідною мовою. З того, що ми вихопили з їхніх перемовин, зрозуміло, що отець розповів бабці про те, хто ми, і запитав дозволу показати нам її хату. Увесь цей час я не можу відвести від неї очей – я ніколи ще не бачила таких давніх людей. Здавалося, їй сотні років – від неї віяло історією, як від старезних фоліантів у музеї книги луцького замку. Я уявила, як за поруччям її ґанку проминали величні битви, перебудови, промислові революції, комп’ютеризація і глобалізація, а вона все сиділа отут, немов іноземний спостерігач на виборах. Від неї віяло мудрістю і свіжим молоком.

А навколо були гори.

Заходимо до хати. Традиційне для цього регіону планування – сіни, дві просторі кімнати, в одній із них – піч, у кожній – іконостас. Меблювання в стилі мінімалізм – як я люблю – стіл, лава, ліжко. На стінах – старі фотокартки, на яких зображена ще молода господиня з чоловіком. І десятки рушників! Різнобарвні, такі гарні й колоритні, що бабця могла б зробити непоганий бізнес на іноземних туристах, ласих до екзотичної автентики. Усі вишиті власноруч нею.

Вийшовши з хати, дізнаємося, що поки ми ловили ґав у цьому феноменологічному музеї, отець Михайло вже подзвонив нагору (мається на увазі – вище по схилі) до такої собі тьоті Гані, яка має зустріти нас десь через півгодини шляху оооон тією стежкою, яка йде прямо, а потім за великим стогом сіна повертає ліворуч, а там, де пасеться ооооон та корова, треба взяти трохи правіше, а далі попід тином трохи прямо – і от там ми зустрінемо тьотю Ганю. Вона має провести нас на хребет, щоб ми не заблукали.

karpatskiy-stoyitsizm_3

Подякувавши отцю Михайлу й історичній бабусі, рушаємо приблизно в тому напрямку, куди нам вказали. Надії, що наші топографічно безнадійні мізки таки приведуть до тьоті Гані, мало. Але коли це все ж таки стається, я навіть не дивуюся – мій обмежений емоційно-чуттєвий ресурс і так перевантажений.

Вона стоїть біля тину, радісно нам посміхаючись і махаючи рукою. Проводить до себе в хату. Дещо ображається, коли ми ввічливо відмовляємося від обіду. Разом зі своєю матір’ю показує нам абсолютно нові вишиванки, які вони нещодавно закінчили і ще не встигли відвезти на ринок. Певно, тут у всіх господинь таке хобі – створювати шедеври ужиткового мистецтва. Вишиванки дійсно мега. Я закохуюся в себе, натягнувши одну з них. Як у дорогих бутіках, мені допомагають повністю обладнатися, між тим подавши склянку з молоком. Ладнають до мого убогого тазу плахту й підв’язують запаскою. І навіть мої конверси не псують образу. Я розумію, що не хочу це все знімати, а хочу в цьому всьому жити, але, почувши ціну, розумію, що з того всього можу обмотатися лише запаскою. Ціна цілком справедлива, враховуючи, що це нові речі ручної роботи. Шедевральні речі. Ми знали про такі ціни, тому й намагалися потрапити на один із тих вишиванкових секонд-хендів, де можна було купити ношені сорочки разів у десять дешевше.

Ми дякуємо за примірку і кажемо, що ми не варті цих чудових обладунків. Про те, що ми варті б/у, ми чомусь скажемо лише наступного ранку, і саме тоді Ганя покаже нам і стару колекцію з уже вживаних сорочок, із яких ми наввипередки вихопимо кожна по три чудові сорочки, ношені колись самими майстринями, за ціною однієї нової. Але то буде лише наступного ранку. А зараз тьотя Ганя, як і планувалося, веде нас на хребет.

Кожного дня двічі – о 5-й ранку й о 5-й вечора – господарі мають здоювати своїх корів, які випасаються на схилі. Корова перебуває на певній відстані від хати – чим вище від підніжжя розташована хата, тим вище випасається корова – таким чином, зберігається рівна для всіх дистанція від хати до вим’я. Їх виводять на гору з першим потеплінням і заганяють назад лише з першими похолоданнями. Кожна корова має своє стійло на горі – такий собі будиночок для ночівлі. Корови тут надзвичайно гарні – альпійські фіолетові «мілки» відпочивають поряд із нашими біло-рудими красунями. Навколо них не літають мухи, як у степу, шкіра в них гладенька й чиста, вкрита великими рудими плямами. Кожна має дзвоник на шиї.

Тьотя Ганя жваво перебирає попереду з бідончиком для молока в руках, ми пензлюємо за нею, переповзаючи через огорожі для корів. За нами йде її донька – 14-річна Аня, весела дівчинка з мобільним. Суто заради підтримання бесіди я питаю, яка довжина дистанції від підніжжя до хребта. Ганя зупиняється і замислюється. Тут же наказує Ані подзвонити вниз і запитати у товариша. Я кажу, що це не так важливо і не варто перейматись, але це вже справа честі. «1300 метрів», – каже Аня, відключивши мобільного. Я, мабуть, надміру вражено хитаю головою.

Йдемо далі. Тьотя Ганя перестрибує через огорожі, ми перевалюємося через них. Робимо привали щодесять хвилин – ніби-то помилуватись краєвидом, а насправді викашляти легені. Стоїть серпнева спека, наплічник уже давно створює дискомфорт, і я починаю задихатися від нестачі урбаністичних газиків, отруївшись киснем. Ми витрачаємо половину нашої столичної зарплатні, щоб напхати свій шлунок різними смаколиками, а другу половину – на фітнес-центри, щоб те все вивести з наших сідниць. Тут же можна їсти три страви на сніданок, обід і вечерю, не переймаючись за розмір власної дупи, тому що жоден фітнес не зрівняється з таким трекінгом до корови й назад двічі на день.

Питаю, що вони роблять, як дістаються до корів, якщо раптом піде злива, адже тут досить складно йти, потопаючи у водяних потоках і селях.

Ганя зупиняється, озирається на мене здивовано і, абсолютно не замислюючись, видає екзистенційного масштабу істину, від якої би стоїки захиталися: «Корова має бути здоєна».

Решту шляху ми йдемо без зупинки.

Свежие темы:

Загрузка...
  • Inna Porter

    В Косові є залізниця? о_0