Диво №1

Диво №2

Коли я вже майже захлинулася сиром і сльозами, до моєї будки зазирає стілець. За ним вимальовується пара очей, великих, темних, а в них блищить подив. Стілець раптом зупиняється, перед тим як бути поставленим тут, всередині. Він завис над мокрою мармуровою поверхнею, а над стільцем зависло наше сум’яття – моїх очей і тих, інших.

Минуло три тисячі років, людство вимерло, переродилося і знову спаскудилося, а ми все так і стояли з цими очима, не відводячи поглядів одне від одного і не кліпаючи.

Зрештою, стілець опустився на підлогу будки, поруч зі мною, і я побачила, що за ним ховався хлопчик у плащі, який тепер так винувато і збентежено посміхається. Він, здається, намагається щось мені сказати, але в останній момент передумує і тікає. Але ж стілець лишає.

Зі стільцем – зовсім інша справа. Я собі вмощуюся і думаю: «Ну що за прекрасний сервіс тут для таких лузерів, як я. Стоїш собі, ревеш під мечеттю, а тут тобі – опа – й стілець підганяють – щоб ревти можна було сидячи». Але вже краєм мозку розумію, що то, напевно, вартовий прийшов заступати на службу. Ну а що, хтось ходить на роботу з ноутом, а хтось – зі стільцем. І я допираю потроху, що то я маю звідси вигрібати, а не він. Але ж куди я вигребу, коли з неба ллє ще більше, ніж у мене з очей?

marokko-6

Та він повертається і приводить із собою ще одну пару очей, але вже з парасолькою. Та пара очей, наскільки я розумію, має слугувати перекладачем, бо їхній власник кострубатою англійською, але дуже чемно, намагається мені пояснити, що цьому хлопчику треба працювати в цій будці, і щоб я виміталася з неї. Виміталася з будки під його парасолю. Я почуваюся грабіжником, який забарикадувався в банку і веде переговори з поліцією, щоб та забезпечила йому безпечний вихід із награбованим баблом. Гвинтокрил і все таке. Мені гвинтокрил не пропонують, але парасольку знайшли – щоб я лиш вилізла з цієї будки.

«Нєвапрос», – ховаю сир, втираю шмарклі, натягаю наплічника і виповзаю під його парасолю. Цей, із парасолею, здається, знає англійську так само, як я французьку. Він намагається щось у мене запитати, пригадує слова, називає їх собі французькою і намагається витягти – з себе чи з мене – як то буде англійською, але швидко розуміє, що то безнадійно. Замовкає.

Йдемо просто прямо.

Тут він, нарешті, пригадує і аж підстрибує зі словами: «Вер ю гоінг?». Кажу, до аеропорту. Хвала Богу, що «аеропорт» – одне з тих слів, які розуміють майже скрізь. Я кажу йому своєю ідеальною українсько-англійською, що мені треба дістатися залізничної станції, щоб звідти доїхати до аеропорту. Здається, він не второпав, чим я його прогружаю. Кажу назву станції, з якої маю їхати в аеропорт. І тут його осяює розуміння. Каже: «Ай хелп ю». О, це вже розмова. Кажу: «Жьо ма пель кірА», і простягаю йому руку. А він такий: «Жьо ма пель ппполвпловрплпртл» – якось так, точну послідовність букв я не пам’ятаю, бо вони одразу ж висипалися у мене з голови. Його ім’я – то послідовність букв, яка не знайшла жодного асоціативного гачка у моїй свідомості, тому просто пролетіла крізь мене, наче вища математика на першому курсі. Про себе вирішую називати його Пантелеймоном, бо це ім’я мені скидається трохи на французьке.

marokko-14

Пантелеймон питає мене щось французькою, а я йому: «Нєа, чувак, не будь про мене такої високої думки. Все, що я ще знаю французькою – то «же не манж па cіс жур» і «вулє ву куше авек муа». Але останнього мені з ним якось не хочеться. Він знову замислюється. Показує на годинник і каже «аеропорт». Показую йому пальцями на годиннику, о котрій мій рейс. За три години. Він такий, з ентузіазмом: «Кофі?». Хвала Богу, що «кофі» – то ще одне слово, яке розуміють скрізь. Я ніколи не відмовляюся від кави, бо люблю її. Взагалі-то я мрію про 12-унцевий коричний капучино у «Старбаксі» Схіпголу, але в нього парасоля і знання, як дешево дістатися аеропорту. Тому хай буде кофі. Йдемо.

Питаю, що це він так рано тут робить – молився? Хитає головою, каже «Нє, ворк». Питаю, ким це він працює. І тут він, вочевидь, розповідає про свою роботу французькою, вставляючи де-не-де англійські сполучники, а я роблю вигляд, що розумію. А потім він питає мене французькою щось, де проминають слова «alone» і «where». Я сама собі домальовую повний зміст його запитання і починаю натхненно розповідати англійською про те, як я не елоун, а з дружочками подорожувала його чудесною країною, але тепер – так, елоун – повертаюся трохи раніше додому. Українською додаю, що його країна та ще клоака, і що в них тут скрізь підстави й халепи, і що нас постійно хотіли кинуть на гроші, і що взагалі швидше б моя нога ступила на євроземлю, а він киває і посміхається.

Ми заходимо в медіну. Медіна – так у них називається стара частина будь-якого міста. Зачинені ставні-двері-вікна вузьких і звивистих вулиць. Дроти від вікна до вікна. Вивіски й гарно розмальовані стіни. Люблю таке. Блукали медіною в Маракеші, але я можу блукати такими місцями вічно. Ми з Пантелеймоном жваво спілкуємося – він французькою, я англійською. Він вихоплює з моєї розповіді ключові слова, які може зрозуміти, типу «гуд, гоу, френдс, маракеш, агадір, фанні, касабланка, гашиш, сахара, кемел, оушен, хоум». У свою французьку розповідь він вставляє те, що знає англійською – ключові слова для мене, типу «ворк, біг фемілі, сістерс, ноу вайф, ю ар бьютіфул, гашиш, ай хелп ю». Ми наче граємо в ту гру, «Крапки» – кидаємо на папір слова, а потім з’єднуємо їх лініями, вимальовуючи кожен собі відповідь і запитання один одного. Наче малювальники фігуративного живопису – використовуємо кілька загально зрозумілих форм, які кожен сам собі наділить бажаним змістом.

Кав’ярня щойно відчинилася. Ще навіть не всі стільці зі столів зняли. На відкритій терасі вже сидить якийсь дядечко, п’є каву і дивиться, як ллються потоки з м’якої стріхи, як вони стрімко падають вниз, течуть своєю стежкою вздовж цієї вузенької вулиці, вбираючи погляди й думки всіх перехожих, вбираючи потоки з інших стріх, наповнюючись ними і стаючи повноводним струмком, що витікає на широку вулицю, а там, десь дорогою до океану, провалюється в каналізаційний отвір – з тим, щоби все одно рано чи пізно вилитися в океан, додавши в нього всі ці погляди й думки перехожих, і цього дядечка, і весь бруд, підхоплений цим потоком в каналізації. А може й не про таке думає цей дядечко, сидячи на відкритій терасі й п’ючи каву о сьомій ранку. Хтозна, про що він думає.

Заходимо всередину й сідаємо за такий мініатюрний столик біля вікна, який своїм розміром навіть не передбачає, що на нього можна поставити щось більше, ніж еспресо. Жодних тобі тістечок за цим столиком. Тим не менше, Пантелеймон ввічливо запитує, чи не бажаю я ще чогось. Так, бажаю величезний бургер із товстезною котлетою з кров’ю, і ще тарілку френч фрайз і соус барбекю. Але ж це все не можна поставити на цей, курва, столик. Тому ні, лише еспресо, мерсі. Він приносить еспресо, і ми мовчки п’ємо. Нормальна кава, і це вперше, коли в цій країні мене нею хтось пригостив. Мене в цій країні взагалі нічим не пригощали, лише обдурити скрізь хотіли. А от Пантелеймон пригостив. Диво №3. І він навіть не може уявити всю величину свого подвигу і всієї глибини, і ширини, і висоти моєї подяки, навіть якби я описала це словами, які б він зрозумів. Тому я просто кажу: «Мерсі».

Дуже незручно мовчати, коли сидиш вдвох із кимось у порожній кав’ярні за таким маленьким столиком. Особливо, коли цей хтось витяг тебе з будки, врятував від дощу, вигуляв медіною, зігрів кавою і поки що нічого за це не вимагає. Якби ми розмовляли однією мовою, потрібно було б підбирати слова і думати, що кажеш, щоб не здатися дурною/ занудною/ надто розумною/ надто цікавою/ надто відвертою. А тут все просто. Можна пиздіти про що завгодно. І я починаю. Пригадую програму зі школи і заводжу стару-добру пісню про «Ай лів ін Київ. Київ іс зе кепітал оф Юкрейн. Київ із сітуейтед он зе рівер Дніпро ….і бла-бла». А потім мене несе і заносить кудись в особливості розкриття теми самотності у творах Кафки, а потім у нюанси поезії французьких дадаїстів, а потім у ще якісь хащі, а потім у враження від лазерної епіляції. Він киває, пітніє і вимушено посміхається. Певно, думає, за які гріхи Аллах послав йому таку пиздливу мене. Ми допиваємо каву на моїй фразі українською «протягом трьох днів після лазерної епіляції не можна приймати антибіотики тетрациклінового ряду». Він спішно вдягає на себе мій наплічник, а я на себе – його, в чотири рази менший.

А коли виходимо, виявляється, що дощ скінчився. Кава зігріла мене і розігнала хмари.

Далі він водить мене містом і показує всілякі площі і пам’ятки, і визначні місця, на які ми з дружочками, як добропорядні туристи, мали б подивитися, коли прибули першого дня до Касабланки. Але ми тоді зустрілися з нашим хостом, наїлися всякої їжі в якомусь гендлі і пішли до нього на хату на алко-треш-паті. Виключно такою для мене залишилася б Касабланка, якби не Пантелеймон.

marokko-15_1

На одній із площ у них стоїть такий собі трейлер, в якому можна здати кров. Цей вагончик весь розмальований веселими червоними тільцями і руками з перетягнутими венами – так і вабить стати донором.

На цій же площі повно голубів. Прямо як на Сан-Марко у Венеції чи на площі Дуомо в Мілані. Тільки тут, на відміну від Мілану, немає чорношкірих причеп, які хапають тебе за руку, засипають у неї кукурудзу, до якої злітаються ті ненажерливі італійські кури, а причепи тим часом вихоплюють у тебе камеру і фоткають тебе з тими коршаками, а потім вимагають за це «ван юро». Тут все цивільно – сидить дядечко, який продає пакетики з кукурудзою. Пантелеймон купує такий пакетик і пропонує мені погодувати голубів, щоб він мене сфотографував. Не моя естетика, але що вдієш – він знає дорогу до аеропорту. Годую. Фоткає.

Зрештою, доводить мене до станції й купує квиток до аеропорту – за мої кошти, але якось так, що в мене ще лишається на сувенірну пачку чаю. Ми міняємося наплічниками вже у самих дверях електрички. Двері зачиняються, і його обличчя швидко відпливає ліворуч і зникає з мого поля зору.

Свежие темы: