Минулого року я звільнилася з офісу заради рожевої мрії. Головний редактор друкованого видання зв’язалася зі мною у соціальній мережі, написала, що їй подобаються мої дописи, і запросила у команду журналу.

Я не пропрацювала й року – не стало грошей на видавництво, журнал припинив своє існування. Рішення про звільнення зі стабільної роботи давалося мені складно. Тож коли з журналом не склалося, я вирішила, що робота мрії – задоволення не для кожного. Особливо, коли ти маєш освіту еколога, досвід роботи у рекламі, а працювати хочеш у творчій сфері. Я прийняла рішення повернутися до офісу і продовжувати займатися улюбленою справою у вільний від роботи час.

multitask

На співбесіді я чесно розповіла про попередні здобутки і майбутні плани. «А тобі не набридне жити подвійним життям?» – запитали мене. «Півкраїни так живе», – відповіла їм. Думаю, моя чесність усіх влаштувала, і я стала частиною компанії. Моя робота з творчістю пов’язана посередньо, та все ж вона мене влаштовує. Щоправда, забирає час і сили, але хіба я того не чекала?

У перший робочий день я пообіцяла собі, що в жодному разі не відмовлюся від захоплень – яким би напруженим не був робочий графік. Сказано – зроблено. У вихідні я маю заняття з дітьми, ввечері випробовую нові рецепти, уночі пишу тексти. Завдання пишу в транспорті, продукти купую перед роботою, натхнення ловлю на ескалаторах метро і після сеансів кіно. Дивно, що взагалі лишається час на кіно.

Я обвішалася справами, як місто ілюмінацією перед Новим роком. Ніби та дівчина, що має розкішний гардероб і надягає усе найкраще одразу, бо боїться, що речі залишаться неношеними. Я боюся, що можливості лишаться невикористаними, а здібності стануть непотрібними. Боюся впустити щось важливе, просто віддаючи час основній роботі. Коли займаєшся кількома справами одночасно, важко робити усе однаково добре. Тим не менше я вимагаю цього від себе. І коли розумію, що десь втрачаю контроль – впадаю в паніку. Для того щоб поєднувати декілька активностей, потрібно, як мінімум, мати високий рівень дисципліни, як максимум – сталевий внутрішній стержень і безапеляційну віру в себе. Інакше одного дня захочеться кинути все одразу і зробити вибір на користь того, що потребує найменших енерговитрат.

Відкритим лишається питання ефективності. Цей текст, наприклад, переписувала тричі. Спочатку робила нотатки у вільні хвилини протягом робочого дня, переважно на обідніх перервах, між дзвінками і розрахунками, записувала фрази, що раптово народжувалися. Далі перевіряла текст на політкоректність – залежно від того, кому з мого оточення він зможе потрапити на очі. Потім редактор сказала: «Чогось не вистачає», я налила собі ламбруско, відкрила новий документ і написала усе як є.

Логіка підказує, що у цьому місці має бути якийсь висновок, мотиваційний заклик чи заключне слово. Їх не буде. Я не маю права на подібні речі, оскільки так і не прийняла найважливішого рішення. Єдине, що знаю напевно – робити те, що любиш, дійсно важливо. Займати своє місце у цьому світі і цим лише робити його краще. Якщо ти кухар від бога – готуй. Не будуй будинки, не малюй картини, не продавай вікна, не лікуй зуби. Особливо останнє, будь ласка, не роби. Будь на своєму місці. Поки я зі своїм не визначилася, тримайте історії дівчат, які наважилися на рішучий крок. Надихальна Катя, яка не погодилася продовжувати династію медиків і стала фотографом. Неймовірна Люся, котра змогла перетворити захоплення театром на справу всього життя. Талановита Іра, чиї руки замість офісних паперів тепер вміло тримають пензлики для макіяжу і роблять нас красивішими.

Люся Пономаренко, режисер, керівник театральної студії AKTERSTVO

Я здобула освіту фінансиста і три роки працювала за спеціальністю. Робота у фінансових структурах відкриває безліч можливостей, але водночас обмежує. Мені подобалося бути в оточенні цікавих успішних людей, деякі з них досі лишаються моїми друзями. А строгий дрес-код та підйом о шостій ранку давалися важко. Особливо складно прокидатися після вечірніх репетицій та нічних редагувань сценаріїв. Я спала по чотири години на добу, але не могла залишити ні роботу, ні театр. Робота давала мені фінансову стабільність, а сцена приносила задоволення. Творчість із дитинства жила поруч зі мною. Вірніше, жила в мені. З дитячого садочку я роздаю ролі, зі шкільної парти пишу сценарії, усе життя реалізовую власне бачення цього світу. І я знаю напевне, що цей світ хоче, аби я робила те, що маю робити. Тож, коли одного ранку прокинулася абсолютно виснаженою, без жодної ідеї, я злякалася і зрозуміла, що час зробити вибір. Я вирішила звільнитися. Знала, що лише будучи вільною, зможу повністю реалізувати себе. Але ж я фінансист, тож навіть свободу прорахувала до дрібниць – спланувала свою діяльність так, що на момент звільнення додатковий дохід майже зрівнявся з зарплатнею.

lyusya-ponomarenko

Про всяк випадок зробила собі дорогий подарунок – сережки з діамантами – як розраду на випадок скрутних часів. І вони, безперечно, були на моєму шляху. Борги, стрімкі злети, падіння, знову борги. Така собі життєва синусоїда, проте вона тримала мене в тонусі. У той період я чітко усвідомила, що зайва година сну може вартувати доходу на кілька місяців. Дисципліна і жодних лінощів. Звісно, економічна освіта допомогла й досі допомагає мені контролювати усі божевільні ідеї та розраховувати ризики. Інколи мрію про паротяг, на якому актори поїдуть у небо в кінці вистави, але усвідомлюю, що ліпше вони помруть від бою шаманського бубна. Усі ідеї, що живуть у голові, можна так чи інакше реалізувати за умови правильного режисерського підходу. І йдеться не лише про сцену. У житті так само – кожен із нас режисер і кожен вирішує, яку грати роль. Я вирішила не зраджувати себе. І жодного разу не шкодувала про свій крок. Можливо, я щось втратила, але лише в AKTERSTVO я по-справжньому знайшла себе.

Катя Кондратьєва, фотограф

Я народилася в родині медиків і з дитинства розуміла, що на мене чекає лише одна дорога – та, що вже протоптана батьківськими стопами. Усі інші варіанти відкидалися автоматично, хоча медицина – це зовсім не те, чим я хотіла б займатися. У студентські роки я не розуміла своїх одногрупників, які наважувались кинути навчання і кардинально змінювали траєкторію свого польоту. Мені це здавалося неповагою до власного часу, його марнуванням. Аж поки не зловила себе на думці, що це мій час тікає крізь пальці, поки я займаюся не тим, що подобається. Момент, коли я усвідомила, що моє життя належить лише мені і нікому іншому, і став переломним. Я запитала себе – чого насправді хочу? Настав час щось змінювати.

katya-kondrateva

Фотографія випадково увійшла в моє життя. Я закохалася в хлопця, який дуже цікавився цією справою. Я захотіла опанувати це мистецтво, щоб бути ближчою до нього. Наші стосунки не склалися, але відтоді камера стала частиною мого життя. Через її об’єктив переді мною відкривається інший світ. Якщо я люблю і вмію фотографувати, чому не можу перетворити хобі на професію? І я змогла. Звісно, наважитися було складно – страх невдачі віддаляв від правильного вибору. Мене надихала думка про те, що я можу змінити власне життя. Зробити його кращим. Взяти відповідальність на себе і прийняти рішення – виявилося, що це швидко і безболісно. У крайньому разі, це значно приємніше, ніж щодня прокидатися й засинати із сумнівами. Щойно я наважилася на рішучий крок – життя змінилося, почали відбуватися речі, про які раніше навіть не мріяла. У видошукачі моєї камери з’являлися люди різного віку, професій, світобачення. Кожен із них – історія, кожна зйомка – діалог, який надихає. Тепер я напевне знаю, що не варто боятися змін, не варто зраджувати собі. Усе найкраще приходить тоді, коли ти слухаєш власне серце і не блокуєш його сигнали.

Іра Коло, візажист

Я не самостійно вирішувала, де буду навчатися. У віці 17-ти років мало хто знає, чим хоче займатися. Ми з батьками приїхали у день відчинених дверей до інституту, який обіцяв мені три види хімії та диплом спеціаліста. Два роки я чекала, коли мені почне подобатися хоч щось, на третьому зрозуміла, що чекати – марна справа, і поїхала до США за студентською програмою обміну. Повернувшись, відчула, що продовжувати марнувати час немає сенсу. Я вмовила батьків дозволити мені перевестися на заочну форму навчання і пішла працювати до компанії, яка займалася бізнес-подорожами. Вже тоді я захопилась макіяжем. Усі вихідні я присвячувала курсам, майстер-класам та подругам, які, мабуть, найбільше раділи моєму хобі. Я відчувала, що хочу займатися цим професійно, але не мала впевненості, що моїх знань, фінансів та досвіду достатньо для того, щоб відправитися у вільне плавання.

ira-kolo

Того часу в Києві відкрилася академія, що, на мій погляд, була і є найпрогресивнішою у цій сфері. Я прийняла рішення піти навчатися – і воно було правильним. Закінчивши курс, я, натхненна, повна сил і знань, вирішила, що час переходити в наступ проти власних сумнівів. Зважитися допомогла кохана людина. «Не ний, я допоможу тобі», – так і сказав. Я відправлялася у вільне плавання з рятувальним колом – так значно впевненіше.

Перший час було складно. Я не мала стабільного доходу і відчувала себе залежною. Це обтяжувало морально. Часом я сумнівалася, чи правильно вчинила. Потім мене запросили працювати в академію, де я навчалася, з’явилася впевненість, що я дійсно займаюся тим, чим маю. Щойно я відпустила сумніви, життя підморгнуло мені. Кількість клієнтів збільшувалася, проекти ставали цікавішими, мої руки – вправнішими. Я страшенно тішилася, коли усвідомлювала, що усе, що малювала моя уява, я можу відтворити до останнього штриха.

У мене є улюблена цитата: «Коли тобі важко – не опускай руки. Якщо опустиш – легше не стане». Тож я ніколи не опускаю. І твердо знаю, що все задумане рано чи пізно вдасться.