Якщо спускатися, то на самісіньке дно; якщо підніматися, то якнайвище. Таке я колись вбила собі в голову, і відтоді дрейфую десь посередині. Середнє значення амбіцій. Але не завжди.

На Балі є прекрасний вулкан Батур. Стоїть собі такий красень із усіх боків, і трекінг на нього – як Інститутською піднятися, наскільки прочитується зі звітів «ходоків», і вид із нього на 360° на весь острів, і гаряче в нього біля кратера так, що можна яєчню підсмажити. Здавалося б, чого не піти? Та коли тобі вже досить «за», щоб хотіти чогось крутішого, ніж смажена яєчня біля кратера вулкану, але ще не настільки «за», щоб те щось крутіше тебе вбило, коли думаєш, що, коли ти бігаєш щовечора 5 км, і готова дертися трохи вище, довше й крутіше, ніж із Майдану Інститутською до метро, то гору Батур відкладаєш років ще так на 20, а натомість здіймаєш свій зухвалий погляд на старигана Агунга.

Гунунг Агунг, воно ж гора Агунг – то не просто гора, а теж вулкан. Спить він чи помер, хтозна. Востаннє він подав ознаки життя у 1963-1964 роках. Йому тоді зірвало дах. Буквально. Верхній шар його верхівки злетів на 8-10 км у повітря, і полилася з кратера Агунга всяка смертоносна хуйня, типу пірокластичних потоків і лахарів. І то було жахливо.

Ми йдемо східним схилом Агунга, який веде до самого кратера. Той схил, що трохи західніше, веде до самої вершини, 3142 метри над рівнем моря. Кратер розташований лише на 100 метрів нижче, і то ж кратер! Тож ми йдемо до кратера. Йдемо вночі, назустріч сонцю. Сонце собі зараз блаженно ковзає десь на півшляху сюди і йому абсолютно байдуже, чи встигнемо ми доповзти до кратера і зустріти його там. А в тому-то й сам сенс: дертися чотири години під кутом 45 градусів, щоб встигнути до світанку.

Спочатку були джунглі. Вже вранці, під час спуску, ми побачимо, які там велетенські папороті, які там бездонні провалля, і які з них виростають височенні невідомі нам дерева. Вже вранці ми почуємо, як співають тут птахи, як стрибають макаки, ми вже будемо знати з власного досвіду, як ці макаки пиздять наші бутери з варенням, ми будемо знати, яка тут краса і яка ця стежка, трясця, довга, крута, крива й підступна. Та то все вранці. А зараз 2:30 ночі, і всі адекватні живі істоти сплять по своїх кублах або замовляють третій шот у якому-небудь пафосному «Скай Гарден» (вхід 10 баксів, фейс-контроль і ноу-дрес-код), що на вулиці Легіан, прямо біля нашого готелю. Та ми і кілька малих груп, таких само йобнутих гомо еректус, деремося просто вгору. Ми дивимось під ноги, вихоплюючи в струмені налобного ліхтаря корені й камені, через які не варто перечіплятися, і стовбури, за які можна вчепитися. Більше ми не бачимо нічого. Бо, бляха, третя ночі.

У «Скай Гардені» продовжують наливати смачну вологу й ставлять дурнуватий клубняк. А ми тут. У тиші й тверезості. На хєр проссиш якій висоті, без гадки, скільки лишилося.

Одна з порад, які я прочитала, готуючись до треку, була: НЕ ПИТАЙТЕ В ГІДА, СКІЛЬКИ ЩЕ ЙТИ. Не питайте, бо те, що він скаже, вам не сподобається. І краще б він казав непристойності у відповідь на такі запитання – це б мене завело більше. А те, що він сказав, коли ми все ж його запитали, йобнуло нас по головах наче те піаніно, що падає на персонажів мультиків. «Ще півгодини до півшляху», – сказав тихо, трохи вагаючись, Ніоман, наш гід. Ніоман – то, до речі, значить, що він третій син у родині. Ніоман уже 9 років водить туристів на Агунг. Двері у нього в хаті величезні, товстезні, з чудернацькою різьбою, дорогі й пафосні. Багато, вочевидь, туристів уже поводив. А вимикач у туалеті – висячий дріт із кнопкою. Бо клав він на вимикач – головне двері. Ніоман магічним чином поєднує в своєму миршавому тілі неабияку силу волі й приголомшливий похуїзм. Справжній індуїст. Він безшумно пензлює собі вгору перед нами, озираючись лиш, коли ми зупиняємося і перестаємо поривчасто пихкати й кректати, наче дві доменні печі, що от-от зупиняться. Ми могли б кілька разів зірватися з тієї вертикальної стежки, відкотитися кудись аж до його селища і розкластися там, а він би може тоді озирнувся і, зітхнувши з полегшенням, пішов би назад, заробивши повну суму за неповний трек. Шлак бурлить у мене всередині й вирує, протилежні потоки газів у моїй шахті колапсують і вириваються через жерло у вигляді оклику «Падажжі!», – тоді Ніоман зупиняється й чекає на нас. Тож, індуїст-похуїст-гід.

Приблизно з другої третини шляху рослинність закінчується і лишається лише безсоромно голий схил. 45 градусів – тут все стабільно. Та коли виходиш із лісу, можна вимикати третє око – ліхтаря на лобі, – бо величезний товстезний оранжевий місяць так освітлює шлях, що видно навіть бруд у тебе під нігтями. А ще тихо. Тихо настільки, що Ніоман, певно, чує наші думки, в яких ми щохвилини бажаємо йому всього найкращого за таку чудову прогулянку.

Ми бачимо схили Агунга, бачимо обриси гори Ріджані, що на Ломбоку на південний схід від нас. Думка про те, чи багато рослинності на тому Ломбоку, трохи розважає мій киплячий мозок, та поділитися я нею ні з ким не можу, бо тут маєш вибирати – говорити чи дихати.

Всьо тлєн – ще одна мантра, яка не раз мене рятувала у всяких сраках. «Всьо тлєн», – думаю я, хапаючись за кам’яні виступи, деручись угору на чотирьох і намагаючись пригадати суму покриття мого страхового поліса.

45 градусів. Лисий кам’яний схил, укритий глибокими борознами від селевих і лавових потоків – певно, тих, які були у 1963-64 роках. Та це лише дрібниці. Більшість тих потоків пішла північним схилом, а ми деремося східним.

18 лютого 1963 року місцеві жителі почули сильні вибухи й побачили хмари диму, що піднімалися з кратера Агунга. 24 лютого лава почала текти північним схилом, і в результаті пройшла 7 км за наступні 20 днів. Виверження сталося 17 березня. Високотемпературні потоки бруду, каменів, пемзи, попелу й усяких гірських порід убили 1500 людей. Сильний дощ спричинив нові холодні потоки, які вбили ще 200 осіб. Потоки від другого виверження 16 травня вбили ще 200 людей.

Потоки ті знищили навколишні поселення, але дивовижним чином не пошкодили головний храмовий комплекс Балі – Бесакіх. Подекуди лава обійшла храми на відстані кількох метрів. Гора Агунг вважається і завжди вважалася тут священною, незважаючи ні на що. Балійці, на відміну від жителів Яви, у більшості своїй індуїсти, й вважають Агунг своєю горою Меру, центром всесвіту. Вони вірять, що Агунг – то осколок Меру, привезений сюди першими індуїстами. Хай так. Чого б і нє.

«Хуясі осколок», – сказала б я, якби могла тоді говорити.

Ми догребли до кратера за 5 хвилин до світанку, і тоді сталося воно. Воно – це те, що красиво.

Я стояла на краю кратера завглибшки 500 метрів, діаметром 520 на 375 метрів, із якого 50 років тому виривалася смертоносна сила. Та сила вбила одних людей, а тепер інші люди деруться вгору, задихаючись, щоб заглянути в це жерло. Заглянути сюди й відловити щось таке ж сильне, як страх, але не страх, а щось із знаком «плюс». Кутатися у кілька кофт там, де колись було так гаряче.

Я стояла на тому краю, дивилася вниз, на далеке холодне тепер дно, дивилася на гаряче сонце, яке підкрадалося все ближче, пила каву і їла бутерброд із варенням, а ще одне круте яйце – то був сніданок, включений у вартість оренди гіда. Нам пощастило – ні дощу, ні туману, ні вітру, ні великих хмар. Це нечасто буває на вершині священного Агунга. Але нам пощастило.

Під нами був Балі, ліворуч був Ломбок, перед нами було п’ять годин спуску з назвою «пиздець колінам», у руках була гаряча кава і дуже, дуже круте яйце.

Свежие темы: