Одному из самых массовых и разрушающих оковы табуированных тем флешмобов дала начало украинская журналистка Анастасия Мельниченко в июле 2016 года. Ее примеру последовали тысячи женщин и девушек. Многие из них смогли впервые рассказать о том, чем не делились даже с самыми близкими.

Каждая смогла признаться самой себе: «Я не виновата. И я не боюсь сказать».

Тема сексуального насилия, ранее скрытая за семью печатями молчания, всевозможными социальными табу и порицанием жертв насилия, наконец смогла стать предметом открытой дискуссии. Дискуссия переросла в событие такого масштаба, о котором многие и подумать не могли.

Лента фейсбука ошеломляла и пугала одновременно, вызывала ненависть и сострадание, гнев и желание высказаться, ответить, поддержать, не промолчать. Весной 2017 года на полках книжных магазинов мы увидим книгу Анастасии Мельниченко «#Янебоюсьсказати», которая будет написана по результатам флешмоба. Книга будет доступна в твердой и мягкой обложках.

У Анастасии Мельниченко и издательства «Фолио», которое ее поддержало, в начале работы над книгой были разные взгляды на проект.

«Первоначально мне казалось более актуальным составить книгу из историй, которые пользователи фейсбука опубликовали под хештегом #янебоюсьсказати (естественно, с их разрешения). Я предложил составительскую работу Анастасии, которая, подумав, отказалась. Через некоторое время Анастасия предложила свой вариант книги, гораздо более важный социально и гораздо менее, думаю, коммерческий: учебник для подростков на тему о том, как не стать жертвой насилия», – рассказывает Александр Красовицкий, генеральный директор «Фолио».

«Насправді, це «Фоліо» не одразу погодилося, сказавши, що підлітки – не їхня цільова аудиторія», – вспоминает Анастасия Мельниченко.

«Фолио» – многопрофильное издательство. Литература для подростков – это сложно, гораздо сложнее, чем для взрослых. Считаю, что мы наконец доросли до такой литературы и в будущем создадим линейку литературы для старших школьников», –  отметил Александр Красовицкий.

Почему создавать книги для подростков так сложно? И почему с подростками трудно говорить о сексуальном насилии? Многие истории флешмоба #янебоюсьсказати начинались словами «мне было 11 лет» или «мне не было 13-ти». Пугающие откровения о том, что могло произойти с почти детьми, заставили нас увидеть новую проблему: темы секса и насилия скрываются от аудитории подростков. Об этом не расскажет учитель, не всегда сможет правильно ответить на незаданный вопрос школьный психолог, родители скроют необходимую информацию за неловким молчанием. Аура недосказанности и стыда зависнет над этой темой и заставит ребенка молчать в той ситуации, в которой он должен был бы звать на помощь. Выбирая истории для книги, Анастасия Мельниченко столкнулась с тем, что многие из них были похожи:

«Я добирала історії відповідно до розділів книжки. Найбільше вразила спільна риса всіх історій:

  1. Діти не розуміли, що з ними відбувається.
  2. Діти не зверталися по допомогу, бо їм було СОРОМНО.

Кожен із них, крім кількох випадків, змушений був сам переживати свою ситуацію, не звертаючись до батьків. У мене від цього волосся дибки стає.

Ця книжка для підлітків і для батьків. Для підлітків – бо з ними треба поговорити відверто нарешті. Я моніторю трохи ринок відвертих книжок для підлітків, і теми, про які я говорю, не порушуються. Певно, дітей бережуть від такої інформації. Між тим, розуміти, що таке насильство і що таке згода – ПРИНЦИПОВО важливо. Для батьків – бо батьки самі табуюють тему сексу і тілесності, в результаті дуже часто підлітки лишаються сам-на-сам із тим жахом, який вони пережили».

В книге вы найдете разделы о сексе, насилии, изнасиловании, что делать, если это произошло с тобой, и что делать, когда насилию подвергся твой друг или подруга, информация для родителей и многое другое. И, разумеется, истории #янебоюсьсказати. Прежде чем решите открыть эту книгу или предложить ее своим друзьям, детям или детям друзей, вы можете прочесть отрывок:

Винуватість жертви

У багатьох культурах і країнах побутує таке явище, як «обвинувачення жертви». Зазвичай «звинувачення жертви» стосується саме жінок, які пережили насильство: фізичне, психологічне, сексуальне.

Що включає у себе поняття «обвинувачення жертви»? Це коли у поведінці потерпілої знаходять щось таке, що спровокувало ґвалтівника на вчинення насильства. Наприклад, коли людині кажуть, що вона була не так одягнена, йшла вночі сама, неправильно поводилася чи щось не те казала, і саме тому сталося насильство це і є обвинувачення жертви.

У нас дуже сильне відчуття провини і сорому, нам здається, що жахливі речі, які з нами трапилися це наша провина. Ми заслужили на ці речі, бо були недостатньо хорошими. Що з хорошими дівчатками (хлопчиками) такого не трапляється. Так от, упевнено тобі кажу  це маячня.

23 тисячі історій було розказано під час інтернет-акції #ЯНеБоюсьСказати, і ці історії показали нам: жінок ґвалтують незалежно від пори доби чи року, одягу чи поведінки, незалежно від віку. Жінок ґвалтують не через те, що з жінками щось не так, а через те, що ґвалтівник дуже погана людина без моральних принципів (я би вжила слово міцніше, аби це не була дитяча книжка. Що ж, ти можеш додумати це слово самостійно).

Є такі особливі люди, які позбавлені емоцій. Їхні почуття дуже куці й обмежені, і вони не знають, що таке любов, співчуття, дружба. Ці люди хворі. Їх називають «психопати», «соціопати». Цим людям байдуже, боляче іншій людині чи ні. Їм байдуже, що з нею буде, житиме вона чи ні. Це дуже страшні люди, абсолютно безжальні вони ґвалтують.

Є люди, які виховані так, що в першу чергу задовольняють свої власні бажання, не думаючи про інших. Є люди, які взагалі не мають поваги до інших людей вони ґвалтують. Є різні причини, чому зловмисники вдаються до таких страшних речей, як зґвалтування. Але ці причини ніколи (запам’ятай! НІКОЛИ) не в жертві, але завжди в ґвалтівнику.

Мені було 14. Я сіренька мишка, пацанка у джинсах і футболці. Посеред дня двоє хлопців років 20 хапають мене на вулиці і тягнуть у недобудований дім. Від страху перехоплює подих, я не можу кричати, ли­ше хриплю й намагаюся звільнитися від їхніх рук. Поруч зупинка, стоять люди, ніхто не реагує. Мені пощастило. Коли я зрозуміла, що ніхто мене не врятує, то включився інстинкт самозбереження. Я обіцяю все добровільно, і поки вони вирішують, хто буде першим, я втікаю. Вдома нічого не кажу. Страш­но й соромно. Адже «всі знають», що з нормальними дівчатами подібного просто не може статися!

Як ми бачимо з історії, насильство може статися навіть із «сіренькими мишками», що йдуть додому посеред дня. Тож повір: насильникам чи насильнику все одно, як ти одягнута чи о котрій годині ти повертаєшся додому. Якщо вони вирішують зґвалтувати вони це спробують зробити незалежно від твоєї поведінки чи одягу.

Каждая прочитанная книга меняет мир, по крайней мере, мир того, кто ее прочел. Анастасия Мельниченко верит в то, что эта книга сможет изменить наше отношение к очень болезненной и годами замалчиваемой теме:

«Я дуже сподіваюся, що книжка змусить задуматися батьків про підходи до виховання. І що книжка змусить замислитися усіх нас. Навіть я, пишучи книжку, усвідомила деякі свої дії як насильство. Ще дуже важливо, аби прийшло розуміння, що «безневинне» мацання чи погладжування можуть насправді сильно травмувати дитину. Аби прийшло розуміння, наскільки ми, дорослі, часто не поважаємо кордони власних дітей», – говорит Анастасия Мельниченко.

Свежие темы: