Оля Гамоля розповідає, як здійснила мрію мільйонів: виграла американську грінкарту і переїхала з чоловіком до США.

Участь

Взимку 2014 року я працювала в Radisson Blu Resort Bukovel як «підмога зі столиці» на період високого сезону. Там познайомилась із Наталею, яка працювала на ресепшені. Через півтора року Наталя публікує фото біля U.S. Embassy в Києві з диво-папірцем: Your visa was approved. Я, як стандартний українець, давай одразу строчити їй що та як (вже коли приїхала сюди і отримала аналогічні повідомлення від знайомих і незнайомих, я зрозуміла, наскільки такі питання дратують – Наталю, якщо читаєш, вибач). Таким чином, Наталя мені розказала, що вони зіграли, виграли і тепер мігрують. Це, здається, був вересень, а в жовтні я подала заявку з девізом «ну а раптом».

Система лотереї така, що ти подаєшся в жовтні і чекаєш травня наступного року. З моєю пам’яттю акваріумної рибки в три секунди я забула про заявку вже наступного дня. Це саме та причина, з якої нам довелось летіти з котом до Америки. Насправді, я забула за заявку і придумала собі завести кота, а потім вийшло так, що прийшлось купувати пухнастій авіаквиток. Користуючись нагодою, передаю вдячність Наталі, яка порекомендувала зробити принтскрін сторінки заявки з номером аплікації і поставити нагадування в телефон на день Х. День Х випав на 5 травня 2015 року.

Виграш

Після роботи ми зайшли на сайт перевіряти удачу. Номер аплікації бойфренда вибив одразу Not selected. На мій номер видавало помилку і не показувало результат. Ми полізли в Інтернет читати і виявилось, що це відбувається по всьому світу. Як завжди, половина аудиторії кричала про сервер, який «впав», а інші святкували перемогу. У мене особисто були двоякі відчуття, і я не знала, до якого табору примкнути. Через два дні сервер запрацював, і я побачила повідомлення, що моя заявка була відібрана для подальшого розгляду. Перша думка була: «Що я скажу мамі? Вона мене приб’є!» Мама знала, що я зіграла, але мої шанси були близько 1 до 80 тисяч (прошу зауважити, що я філолог, тому можлива страшенна похибка в моїх підрахунках). Але відбір у лотереї – це ще не квиток до Америки, тоді і почалась справжня «веселуха».

Сумнівів не було, був страх, багато страху, якщо чесно. Хай пробачать мене патріоти, але я ніколи не відчувала, що в Україні я вдома. Я мріяла про Європу, але виграла Штати. Згодом вирішила, що якщо Всесвіт хоче відправити мене на інший континент, буде гріх не спробувати. Та й плюс повернутись можна завжди, а такий шанс випадає рідко.

Одразу після виграшу я в сльозах подзвонила мамі, яка теж у сльозах не знала, чи радіти, чи плакати. Після цього ми зайнялись тим, що робити не можна, але всі роблять: одруження після виграшу. Ну ми майже «безпалівно» принесли заяву до РАГСу через півтора тижня після виграшу, обрали будній день для розпису в кінці червня.

Підготовка

Потім ми просто місяць чекали. Якщо забігати наперед, із “грінкою” майже всі етапи були однакові: щось зробив – чекаєш, зробив наступний крок – чекаєш знову. Після розпису я відчула всі особливості наших державних структур через зміну прізвища і паспорта (вирішила міняти прізвище, бо: а) Оля ГамОля звучить дуже смішно, а я люблю поржати навіть із самої себе, б) це вважалось за солідне підтвердження «нефіктивності» шлюбу.

Для тих, хто не в темі, всі «хитрі» парочки як ми, що одружуються після виграшу, проходять перевірку, бо є дуже багато фіктивних шлюбів заради грінкарти. Насправді це великий ризик, бо відмовити можуть навіть справжній парі, якщо консулу щось не сподобається.

Ми начитались форумів, де у пар робили перехресний допит: партнерів розводять по різних кімнатах і ставлять різні запитання – від кольору шкарпеток і спідньої білизни до кольору стін у під’їзді (ніколи не знала колір стін у будинку, поки не почала готуватись до інтерв’ю).

Після того як я пройшла 100500 кіл пекла з документами (заміна паспорта, заміна ідентифікаційного коду і закордонного паспорта (отут важливо: старий паспорт мені не віддали, але дозволили вирвати візи, які ми використали, як доказ спільних поїздок для консула), ми нарешті змогли у вересні заповнити наші анкети. На цьому етапі я вже написала, що трошки заміжня і вписала чоловіка в свій «виграшний» профіль як сім’ю.

Анкета

Анкета складалась із кількох десятків сторінок, включаючи такі запитання, як: хто ваші батьки, чи вони біологічно ваші батьки, де вони живуть, ким працюють; де аплікант проживав із 16 років (а я, як трушна студентка, переїжджала разів шість за часи університету, довелось добре попотіти, щоб це все згадати), де працював тощо. Не вистачало лише запитань, що я їм на сніданок і які джинси більше люблю: сині чи чорні? Найгіршим пунктом, на мою думку, було вказати адресу в Штатах, на яку тобі надішлють грінкарту. Щоб ви уявляли масштаби трагедії: на вулиці вересень 2015-го, у найкращому випадку ми зможемо виїхати місяців так через дев’ять. Тобто треба вгадати, де саме ти будеш у Штатах, якщо ти все-таки будеш у Штатах, приблизно через рік часу. Ну і тут ми почали клянчити адресу у наших знайомих, які нас надихнули зіграти. Наталю, ще раз дякую!

В анкеті ще було близько сотні питань а-ля а чи не терорист ти часом? А базуку ти точно везти не будеш? Заповнили ми ті мемуари на кільканадцять сторінок і сіли чекати знову. Анкети перевіряються в Кентуккі, і наступний крок – це вже призначення співбесіди з консулом. Сказати, що можна посивіти, поки чекаєш, – нічого не сказати. Відчуття, ніби сидиш на пороховій бочці: і хочеться поділитись із людьми, через що ти проходиш, але з іншого боку, «аби не зурочити», краще помовчати, ну і щоб потім лузером теж не виглядати, якщо таки не випустять. Ми отримали повідомлення з датою інтерв’ю в грудні, тобто майже три місяці ми просто чекали. І тут – тадаааам – назначили нам інтерв’ю на високосний день, 29 лютого.

Медкомісія

Із розумінням, що є вже конкретний день Х, який переверне життя або не переверне, прийшло ще більше страху. За кілька місяців до інтерв’ю ми записались на медкомісію. Із найскладнішого – потрібно було відкопати список вакцинацій, які нам робили в дитинстві (а це жовтий від старості папірець, який майже на молекули розсипається). Але якщо чогось буде не вистачати – то можна доробити вже в клініці (мені робили вакцину від вітрянки, бо я не хворіла).

На етапі медкомісії ми зробили першу оплату. Сама лотерея безкоштовна, не ведіться на всякий «розвод», де люди обіцяють заповнювати анкету за вас і таке інше, це все нелегально. Медкомісія на людину складала 215 доларів. Моя вакцина обійшлась у близько 30 доларів. Після закінчення огляду тобі дають заклеєний пакет, який може відкрити тільки посольство. Зізнаюсь, у мене були думки а-ля «може я страшенно хвора і мене не випустять таку психовану?»

Інтерв’ю

Далі було інтерв’ю і друга наша оплата – 330 доларів із людини за подання документів на розгляд DV-візи. Хоч ми перед інтерв’ю і вивчили всі дати народжень усіх родичів і їхні імена, знали всі тріщинки в будинку і кольори всіх стін, нам поставили чотири запитання: як дізнались про лотерею, хто заповнював анкету, куди ми збираємось їхати в Штатах, і, тут консул поржав із нас, що ми п’ять років разом, але одружились після виграшу, глянув на чоловіка і «для годиться» запитав мою дату народження. Після цього він віддав документи і папірець, що ми таки отримаємо візи. Ніжки підкосились, скажу вам чесно.

Серед документів у посольство ми тягнули все, що могло підтвердити наші стосунки з далекого 2011-го, навіть переписку зі ВКонтакте в стилі «я тебе більше люблю, ні, я тебе більше люблю». Із серйозних документів – це банківська виписка, що нам є за що їхати і що ми не будемо висіти на їхній соцдопомозі. Тут працює правило – чим більше можете грошей взяти, тим краще. Але потрібно враховувати, що житло коштує +/- 800 в місяць (дууууже залежить від штату) і треба зазвичай одразу оплатити мінімум за два місяці, плюс було б добре машину взяти хоча б за дві тисячі тощо (все дуже індивідуально).

Переїзд

Чому ми обрали Чикаго? Там жили єдині знайомі на всі Штати і ми вписали їхню адресу на доставку “грінки”. Про Чикаго я знала небагато – мафія і все.

Незасклені і незахламлені балкони і молоко в здоровенних бутилях, галонами – це те, що шокувало першого дня. Уже згодом мене шокували відстані: ми зупинились у передмісті у знайомих і до найближчого зоологічного ходили пішки годину в один бік, бо автобуси нерегулярні. А машини нас об’їжджали як чумних, бо ми були єдині пішоходи в радіусі кількох кілометрів. Потім я вже почала помічати якість доріг і чистоту на вулицях. А ще в мене викликав дикий захват жовтий шкільний автобус, просто як у фільмі.

Із житлом був шок. В Україні маєш гроші – в’їжджай хоч у пентхауз на Печерську. Тут же ти маєш довести, що в тебе не тільки є гроші на рахунку, але і стабільний дохід, щоб ти не вмер із голоду, виплачуючи оренду. Оренда має бути не дорожча за половину доходу. Ну і ми – два зелені Василі, ще й із котом, без роботи. За кота майже всі беруть додаткову оплату. Для нового іммігранта ідеальний варіант – це зняти квартиру в поляка чи нашого, бо вони не перевіряють документи і працевлаштування (а яке в тебе працевлаштування, якщо ти в країні три дні?). Нас із котом ніхто не хотів брати, але пощастило натрапити на українця, який здавав свою студіо. Це був зовсім не наш бюджет, але вже що вийшло.

Робота

Робота – теж питання не з легких. Навіть коли в тебе є документи і право на працевлаштування, нікому ти не треба. Я подавалась до мережі готелів на початку липня, відповіді я або не отримала взагалі, або отримувала в жовтні, коли я вже працювала на своїй другій роботі. Процес із пошуком роботи буває довготривалий. Першу свою роботу я знайшла в магазині одягу в українців. Вистачило мене на три тижні і я звільнилась. Не буду уточнювати, але ворогу не побажаю працювати на таких «українців». Це одна з фішок нашої нації в імміграції: багато хто хоче тебе затоптати, щоб самому на фоні виглядати не так вже паскудно. Але досвід є досвід, і за те дякую! Наприкінці серпня я вже влаштувалась до медичного центру на ресепшен; офіс двомовний, тому мені пощастило, що володію англійською і російською; потім вже мене перевели в бухгалтерію. Тепер навіть маю маленький кабінетик – дуже маленький, зате свій.

Амбіції у мене на місці, і я хочу рухатись далі, але тут навчилась цінувати, що маю. Плюс, навіть мій бомжарний дохід дозволяє купити собі босоніжки Michael Kors на розпродажі за 27 доларів, а для такого шопоголіка, як я – це найбільше щастя. Ну і ще фоточка зі Старбаксом в інстаграмчик теж, куди без цього.

Будні

Живеться нам страшенно швидко. Відчуття, ніби вчора прилетіли, а 23 лютого буде вже вісім місяців. Все здається, ніби наступного місяця точно полечу хоча б до Нью-Йорка, але потім приходять рахунки, а в BCBG MaxAzria знову знижки, і я знову чекаю наступний чек.

Стосовно плюсів/мінусів дуже складно сказати. Америка вчить швидко дорослішати і цінувати те, що маєш. Що точно бісить – це роздутий маркетинг на кожне свято (це я досі відходжу від завалу сердечок і червоних декорацій на День Валентина). В Україні теж таке є, але тут масштаби вражають. Плюс одні декорації змінюються на інші, і вони постійно щось клеять на будинки, машини, вікна і вішають прапорці: як почали з Halloween, потім Thanksgiving Day, далі Christmas, Valentine’s Day, а тепер вже все прикрашено під Easter. Але маю сказати, що різдвяні декорації – це щось! Ще б вони їх не знімали 26-го грудня і було б взагалі класно. Через такий шалений маркетинговий підхід губиться саме відчуття свята, як на мене.

А любити Америку можна хоча б за можливості: якщо ти не лінивець на дивані – можеш досягнути будь-чого, було б бажання. Я думаю, що вже через кілька років я зможу більш конкретно охарактеризувати плюси і мінуси, бо поки в мене американські гірки з настроєм: все пропало і все паскудно, і Америка дурна, а потім виходить сонечко, і я знову всіх і все люблю. Особливо важке життя іммігранта протягом першого року імміграції.

Я мрію піти тут вчитись, тільки поки не вирішила, яку нирку здати першою: праву чи ліву. Тут дуже дорого вчитись; є різні гранти і стипендії, але я відчуваю себе древньою жіночкою, якій вже не гоже змагатись із молодими. Поки тільки гуляю по кампусах і пускаю слиньки.

А ще душа бажає подорожувати: Каліфорнія, Каньйон, водоспад, але, боюсь, без другої нирки я недалеко доїду. Поки сиджу, намагаюсь збирати гроші, але на заваді завжди стають то чорні п’ятниці, то знижки, то розпродажі, то ця кава зі Старбаксу.  Отак і живемо, а далі буде видно.

Свежие темы:

  • Natali O.

    ни слова о второй половине 😉 Но, в целом, соглашусь – и про “земляків” і про босоножки Michael Kors )))

  • Yana Yarosh

    Молодчинки! Маю дещо схожий досвід: за грін картою самотужки переїхала до Каліфорнії в свої тоді 19 🙂 Наразі, два роки потому, неймовірно щаслива, радію кожному дню і постійним пригодам, a також навідую Україну раз на рік 🙂