Ось уже 15 років він телефонує мені лише раз на рік: у день мого народження. Мабуть, тому що цим днем я на 50% завдячую саме йому. Досі не розумію, це багато чи мало.

Раніше я чекала дзвінків на всі інші свята. Тому 8 березня чи 1 січня закінчувалися для мене сльозами. Телефон мовчав.

Але потім я звикла. Його дзвінок 19 січня був чи не єдиною стабільністю в моєму нестабільному підлітковому віці. А неочікуваний сигнал мобільного в інший день насторожував. І недарма. Спочатку він дзвонив повідомити, що померла бабуся. Потім дідусь.

Одного разу зателефонував на день раніше. Переплутав дати, подумала я. Був вечір напередодні Водохреща, ми з мамою прийшли до церкви по воду. І тут його голос через радіохвилі обірвав останню нитку надії: «Вибач, завтра не буде можливості тебе привітати. Тому не чекай дзвінка. Бувай».

Тоді я дізналась, що сльози не мерзнуть на морозі. Тільки обпікають шкіру. А ще тієї миті мені нестерпно захотілося не дочекатися завтрашнього дня. У 15 років у нас стільки безглуздих приводів не любити життя.

Але воно продовжувалося. Всупереч, а не завдяки. Я писала сумні вірші та все ще сподівалася на диво. Вірила, що в тому самому блакитному вертольоті прилетить чарівник і подарує – ні, не кіно, – подарує обійми тата.

Дива не сталося. Натомість доля компенсувала мій відчай подвійною порцією обіймів від коханого чоловіка та сина. Тепер вони щодня заповнюють мій дитячий дефіцит спілкування з протилежною статтю. І я вчуся почувати себе потрібною. Вчуся покладатися на чиєсь міцне плече. Вчуся довіряти і любити безстрашно, не чекаючи зради.

Стільки приводів для радості в мене сьогодні: чудова родина, цікава робота, книжки, подорожі, друзі. Сама здійснила свою дитячу мрію про Діснейленд. І побувала в Англії, про яку він так багато розповідав мені, поки вів за руку в садок.

Мій мозок конвульсивно вбирає в себе усі ці техніки позитивного мислення, тотального прийняття, радикального прощення. І на певний час мені здається, що це працює.

Але одного спекотного дня я виходжу з сином на прогулянку в парк і бачу дідуся з онуком. Старий усміхнений чоловік біжить за м’ячем, і в його очах стільки вогників, що якщо дивитися в самі лише зіниці, то на мить здається, що вони однолітки – сивий дід і трирічний хлопчик.

Я переводжу очі нагору, дивлюсь прямісінько на сонце. Так хоча б якось можна виправдатись за солоний блиск в очах.

Я думала, що він лише забрав себе у мене. А виявилося, він ще наперед забрав себе у мого сина.

«Насправді має значення не те, чого ми очікуємо від життя, а те, на що життя чекає від нас», – прочитала я нещодавно у Віктора Франкла («Людина в пошуках справжнього сенсу»).

Тепер я перестала чекати на черговий дзвінок за розкладом. Життя таке коротке. Треба встигнути бути щасливою. І робити щасливими тих, хто поруч.

Свежие темы: