Лора Фостер – британська дослідниця медіа та фемінізму, викладачка кафедри медіа та фемінізму Університету Портсмута. Нещодавні публікації доктора Фостер стосуються феміністичної преси, модернізму, війни та британської жіночої історії. 

Із докторкою Фостер я познайомилася під час роботи з проектом «Гендерні дослідження» Фонду “Ізоляція” спільно із Фондом Гайнріха Бьолля. Книжка, над якою ми працювали, мала включити українські оригінальні статті та репортажі про жінок, що працюють на війні або чиє життя пов’язане із воєнною історією, а також переклади текстів дослідниць та дослідників світової жіночої історії. Серед перекладних текстів було дослідження Лори Фостер про щоденники британської письменниці Мей Сінклер, які вона складала під час війни. Під час розмов та імейлів Лора висловлювала своє зацікавлення українською тематикою та проектом, що виник тут, своєю чергою мені було цікаво те, як розвивалося суспільство Британії, яким чином відбувалася жіноча емансипація та як реагували медіа. 

Наше листування відбувалося у час Жіночого маршу у США, чи не найбільшої феміністичної акції останнього часу. Новий політичний курс США та висловлювання Дональда Трампа ознаменували, на думку Фостер, тривожний час для жінок. Багато медіа відреагували на дискримінаційні закиди Трампа своїми текстами-маніфестами, які наголошують на рівності та толерантності демократичного суспільства. В Україні дискусія навколо жіночої історії та ролі жінки так само актуальна. Це пов’язано не тільки з роллю жінок у політичній площині, але й на фронті, де жінки виступають активними діячками усіх галузей – від медичної та волонтерської діяльності до воєнної. Тому мій діалог із міс Фостер я намагалася вибудувати саме навколо війни та жіночого руху Британії. 

— Ви досліджували приватний щоденник Мей Сінклер (1863–1946), у якому вона описує життя поблизу лінії фронту. Є також цікаві щоденники та нариси письменниці Вірджинії Вульф (1882–1941), у яких вона описує війну. Що вас вразило у текстах цих письменниць? Як жінки вибудовували свою лінію поведінки під час конфлікту?

— Робочі та військові праці Вірджинії Вульф мають зовсім інше відчуття, на мій погляд, від того, що описано у щоденнику Мей Сінклер. Можливо, велика різниця в тому, що Сінклер намагалася записувати почуття та враження від свого перебування на фронті, натомість Вульф описує те, як відчувається війна у місті, що залишає по собі. Наприклад, у «Кімнаті Джейкоба» Вульф досліджує нав’язливу порожнечу, залишену позаду, а у «Місіс Деловер» війна присутня як свого роду палімпсест всієї історії, вона залишає брижі та сліди всюди.

— Чи сьогодні відомо, скільки загалом було британських жінок на фронті під час Першої світової війни? Яке було їхнє становище?

— Жінки були заохочені до роботи в усіх видах діяльності та отримували роботу на «домашньому фронті»: вони були медсестрами та водіями, працювали на заводах та у їдальнях. Найбільш відомою героїчною роботою була робота на перев’язувальних пунктах. Жінки підбирали поранених та травмованих на лініях фронту та одразу допомагали їм. Скажімо, саме така робота прославила жінок із Первизу, невеликого індустріального бельгійського містечка, у європейській пресі.

— А як ви можете описати емансипаційні процеси в індустріальній Англії? Скажімо, в СРСР, особливо на Донбасі, жіноча роль на виробництві значно посилювалася пропагандою. Особливо у 1930-ті роки з’являються героїчні історії про жінок-лідерок, які очолювали бригади та виробництво. Хоча у повсякденному житті становище жінки в суспільстві не було настільки прогресивним.

— Жінкам пропонувалася така виробнича робота у воєнний період. Особливо не вистачало працівників на змінах на заводах, адже чоловіки пішли воювати. Тож, жінки зайняли їхнє місце. Цікаво, що наприкінці Першої світової війни існував закон, який залишав за чоловіком його робоче місце. І, якщо опісля війни він мав намір повернутися на виробництво, жінка мала поступитися йому місцем. Своєю чергою вона могла або піти з роботи, або залишитися на менш оплачуваній посаді. Передбачалося, що жінки повернуться до хатньої роботи, але, звичайно ж, багато хто з них цього не зробив. Це викликало серйозне занепокоєння серед робочих спільнот, особливо, коли жінки були помічені такими, що позбавляють чоловіків їхніх робочих місць.

— Якою була роль ЗМІ, особливо жіночих журналів, у емансипації жінки під час війни та опісля? Чи можете охарактеризувати жіночі журнали тепер, у глобалізованому емансипованому світі?

— На мій погляд, журнали відіграють величезну роль у навчанні жінок щодо їхніх прав та їхнього становища на робочому місці. Я щойно завершила книгу, одна з глав якої називається Time and Tide на честь важливого британського журналу для жінок у міжвоєнній період. Цей журнал визначав права жінок, зокрема тих, які мешкали в індустріальних районах та працювали на виробництві, обговорював умови їхньої роботи та пояснював нові повоєнні законодавства. Цей журнал також закликав жінок до професії, до видавничої діяльності, роботі у профспілках, звертався для вчителів та державних службовців, які були найбільшими роботодавцями жінок у післявоєнний період. Крім того, цей журнал охоплює агітаційну роботу жінок як парламентських кандидаток та лобісток, пропагандуючи права виборців та права жінок. Загалом це був журнал, який намагався визначити британську жінку у всіх класах (звичайно, він зробив це в своїй ранній стадії) та тримати їх у курсі про світ праці та про свої можливості в післявоєнній Британії.

У 1920 році журнал заснувала та очолила Хелена-Олександра Арчдейл, активістка та феміністка шотландського походження. Журнал проіснував до 1986 року.

Катерина Яковленко

На зображені картина Пабло Пікассо – «Різанина у Кореї» (1951)