Мені дістався найменший верблюд. Якщо верблюди, то кораблі пустелі, то мій – весловий човник. А звуть його – наче насмішка – Альфа Блонді. Зрештою, ми з ним схожі – зовні щось дрібне, але ж по суті – альфа.

Попереду нас із Альфом Блонді гойдаються його колеги: Джиммі Гендрікс, Майкл Джексон і головний, найбільший корабель, наш флагман, Боб Марлі. На цих колегах теліпаються мої дружочки. Позаду мене ще одна парочка – безіменний верблюд, який везе Цилю. Ми просто забули, як звати Циліного корабля, тому дуже скоро нарікаємо його Пиздливим, бо він всю дорогу чимось невдоволений і нестримно нам про це повідомляє, а Циля червоніє за нього і вмовляє не пиздіти, бо то нечемно.

Ми пливемо золотистими піщаними хвилями, то пірнаючи вниз, то здіймаючись на вершину чергового бархану. Останнє на сьогодні сонце заграє з пустелею, і вона червоніє верхівками своїх піщаних випуклостей. Сонце врізається в наші фігури, вирізає нас за периметром і розкладає тіньовою гірляндою на піску. П’ять фігур на п’яти чотириногих горбатих ходулях. Наче з картини Далі. Є в нього десь такі от потвори.

Перші надцять хвилин подорожі ми клацаємо камерами все підряд – кожну вершину і низину, панораму ліворуч і панораму праворуч, і перспективу попереду, і макро верблюжих гіменець, якими всіяна тут уся поверхня, і один одного, і селфі з різних ракурсів і з різними губами. Переглядаючи на ходу зняті фото, розуміємо, що наробили п’ятсот кадрів піску, та нарешті зачохляємо об’єктиви.

Я слухаю пустелю. Її тиша огортає, пронизує, звучить десь глибоко всередині, вібрує та гойдається. Лише періодичні репліки Пиздливого повертають мене до реальності.

Ми йдемо у глиб марокканської пустелі. Нас веде Алі, брат Хасана. А Хасан – то король пустелі. Так зазначає його профайл на CouchSurfing. Він побіг попереду нас, аби підготувати свій ультра-спа-дезерт-резорт до того, як Алі нас туди приведе.

Вперше ми побачили Хасана сьогодні вранці, коли прибули до його селища поблизу міста Варзазат. Ми чекали на нього біля обшарпаного магазину, аж раптом він дуже плавно матеріалізувався поряд із нами в тому гарячому, пливучому повітрі. Велетенська чалма на велосипеді. Він підкотив на своєму замореному, такому, як і сам, залізному коні й сказав слідувати за ним.

Велика чорна з рожевими стрічками чалма на колесах повела нас до свого палацу. А ще в нього такі велетенські білі кросівки Адідас. Я дивилася в лобове скло нашого бусика, поки він педалював перед нами, і уявляла, що, коли його перевернути горизонтально, він буде схожий на коромисло – чалма з одного боку й кросівки з іншого.

У касбі нашого короля просторо й охайно. Вікно одне – у кухні. В оздобленні стін мінімалізм – лише електричні розетки. Щоправда, у вітальні, вона ж їдальня, вона ж коридор, є чайний куточок: килим, подушки замість дивана, невисокий стіл і телевізор.

Душова в палаці нашого Короля Пустелі – то окрема споруда, де блимає 60-ватка, а власне душ – то шланг, із якого дзюрчить вода. Дуже холодна вода. Ми подумали, що не такі ми вже й брудні, не варто так часто митися, і взагалі нам уже час збиратися у пустелю.

І зібралися. І їдемо. І от у мене найменший верблюд на ім’я Альфа Блонді.

Коли доходимо до наметів, паркуємо верблюдів і прямуємо заселятися. Всередині наметів велетенські дерев’яні ліжка, а на них численні нашарування товстезних теплих ковдр. На дотик ковдри нагадують мого Альфа Блонді. А під ковдрами білі простирадла. І навіть немає тієї злощасної довгої чорної волосини, яку так часто можна зустріти в готелях 2+. А ще в наметах є розетки. Білі простирадла і розетки в пустелі. Ці намети більше нагадують палац, ніж мазанка нашого короля. Хочу запитати в Хасана, чи запаролений тут вай-фай і де розташований спа-кабінет, але його щось не видно.

Не гаємо часу, швидко впадаємо в дитинство – стрибаємо й пірнаємо в пісок, наче ми його ніколи не бачили. Робимо два види фото – дурні й романтичні – для різних цільових аудиторій. Пишемо швидко на піску «ПТН ПНХ» й біжимо далі.

Відтак беремо сноуборд і починаємо підкорювати дюни. Сноуборд – маст ду в пустелі.

Я ковзаю дюною вниз на цьому борді, у своїй велетенській кофті з написом Alaska, цілих 0,002 секунди, після чого решту шляху до підніжжя перекидаюся шкереберть, огортаюся піском так смачно і ґрунтовно, як огортають свинячий биток у яйці перед тим, як кинути його на сковорідку. Лечу я отак і думаю, а чи знає Хасан, що таке сніг і як воно, котитися отак, як я зараз, але іншим схилом – білим, мокрим і холодним? От я маю щастя знати, як це. А чи знає він?

Скотилася й хочу запитати його про це, але він знову кудись зник. Накрив нам чаювання, щоби ми не сумували до вечері, і зник. Чаювання він накрив на кованому столику, навколо якого ковані стільці. Така собі літня тераса. Кований стіл і ковані стільці. В пустелі. Ампір короля Хасана.

Чай у них у Марокко, якщо чесно, відстій – щось невиразне і забагато цукру, але цей Хасановий чайок – норм. Може, тому що в ньому замішані оце сонце, що сідає, і цей місяць, що встає, і ці перші зорі, і ці піщані дюни.

А після вечері, коли сонце вже виплило десь у Каліфорнії, нас тут накрило чорним ковпаком, усіяним зорями, наче сукня поп-діви блискітками, із велетенським худим місяцем. А ще багаття, і Хасан із Алі грають на барабанах, на яких натягнута шкіра убитого Хасаном у дитинстві варана. Останнє – не факт, але подумати приємно. Ми кутаємося в теплі важкі ковдри, що на дотик, як мій Альфа Блонді. Хасан й Алі співають якихось гарних пісень своєю дивною мовою дивовижними голосами. Співають, певно, про хороший урожай пальм, про смачний тажин, шовковисту шубу верблюда і про солодкий чай.

Питаю Хасана, чи бачив він сніг. Каже: “Не бачив, бо в пустелі сніг ще не випадав”. Слушно. Питаю, чи виїздив він колись за межі пустелі. – “Ні”. У нього немає паспорта і офіційної роботи. У нього є величезні білі кеди, стара нокіа, старий ноутбук і п’ять верблюдів. Хоче шостого. Такі в Хасана амбіції. Питаю, чи хоче він паспорт. – “Нащо?”

Мовчимо.

Думаю собі: “Це ж він не сплачує податків, не купує ліцензію на свій бізнес, не поновлює регулярно талони техогляду своїх пустельних кораблів, не переймається страхуванням, не відраховує гроші до пенсійного фонду, не бере кредитів, не сплачує відсотків, не пише заяву на відпустку двічі на рік, не моніторить лоукости і не переймається візами”.

Раптом він видає: “Сніг схожий на пух, лише холодний. Найкраще – то нестися ранком із гори цілиною, оминаючи сосни й випльовуючи сніг, що долітає аж до рота. А ще він рипить під ногами, якщо є мороз”.

Підіймаю щелепу, що впала в пісок, обтрушую й питаю, звідки він це знає. Каже: “Туристи з Австрії гостювали”. Каже: “Австрія – гарна країна. Гарний у них Штефансдом. Але, здається, моторошний. Катакомби там темні й страшні під ним”. Каже: “Собор не має бути моторошним. Собор має бути таким, як собор Святого Петра у Ватикані”. Отам би він погуляв. Там світло і просторо, і фресок багато, і мозаїка, і картини відомих майстрів, і на купол піднятися можна. Питаю, чи це йому італійці розповіли. – “Ні, американці”. Та італійці теж були. Але ті розповідали, де у Римі найкраща паста. Каже: “Італійці веселіші за австрійців і німців. Трохи галасливі, але й веселіші”. Він натхненно каже щось італійською, а я киваю зі знанням справи і замислено мовчу, бо знаю аж одне слово bellа з того всього, що він сказав.

Хасана понесло. Каже: “Італійці не такі веселі, як бразильці – ті взагалі вогонь”. Він їм отак грав на барабанах, а вони тут самбу танцювали. Він каже щось португальською і грає пульсаційні ритми, під які бразильці отут, на цьому місці, танцювали самбу.

І нащо йому паспорт?

Питаю, скільки йому років. Каже: “Здається, 25”. Здається – бо він не знає точну дату свого народження. “А коли святкуєш?” – питаю. Та не святкує. Це не вважається чимось визначним. Народився собі та й живеш.

Каже, що вже дев’ять років, як вони осіли. До цього кочували. Справжні бербери. Дивлюся на Хасана, дивлюся на Алі. Пригадую їхню матір, яка накривала нам чаювання у їхній мазанці. Така маленька, на третину нижча за мене, шкіра кольору дубової кори, і стільки ж зморшок на тому обличчі, як на корі. Але очі… відкритий космос у тих очах. Безмежність. Стільки всяких сюжетів у тих очах, стільки прожитого, прокочованого життя. І посмішка. Білосніжна. І руки в неї теплі. А долоні коричневі. То хна. Вона маже долоні хною, щоб шкіра була м’яка і не пересихала. Леді.

Питаю Хасана, як він у школу ходив. – “Не ходив. Верблюдів випасав”.

“А читати як навчився?” – “Добрі люди навчили. Навчився читати – прочитав Коран. Тоді й став мусульманином”.

“А до того?” – “А до того випасав верблюдів і не молився”.

А нині випасає туристів на верблюдах і регулярно молиться. Він тепер голова родини – над мамою й Алі. Сестри видані заміж по сусідніх селах.

Питаю, а він коли планує одружитися. – “Коли знайде кохання”. Тепер не обов’язково одружуватися за домовленістю батьків – можна шукати кохання. Але це непросто. Тому що, щоб закохатися, потрібно хоча б поговорити з дівчиною. А до шлюбу дівчатам заборонено розмовляти з хлопами. Отакий оксюморон. Кажу, ну, може, кохання з першого погляду трапиться? Він – “Нє, такого не буває”. Мовчу. Знаю по собі, як таке буває, але ж мовчу. Вже це він має пізнати сам, а не почути від когось.

Багаття палає, Алі щось вистукує, а Хасан замислився.

Наливаємо всім, окрім малолітнього Алі, по стопочці медової з перцем, протягуємо Хасану. А він такий: «Ноу, мерсі». Каже, що до того, як прочитав Коран, вживав алкоголь, а після того, як дізнався, що Аллах того не толерує, відмовився.

Питаємо його, як же він розслабляється. А він пронизує мене своїми велетенськими чорними очима, і з таким щирим подивом: «Від чого?»

Я відчуваю, як у мене в голові стріляють феєрверки – то остаточно розриваються на кольорове шмаття всенькі мої шаблони.

50 грамів медової заходять якось незграбно, і більше не хочеться. Хасан знову починає грати, а я відловлюю, як пульсують під ці його ритми рештки моїх шаблонів перед тим, як остаточно розвіятися тут і змішатися з оранжевим піском і верблюжими гіменцями.

Свежие темы:

  • Zhenia Lisovenko

    чарівний текст! дякую 🙂

  • Ольга Бондар

    Спасибі за гарний настрій) Пишіть більше, пані Кіро)