Нова книга Катерини Калитко – про те, як впливає на нас усіх і як формує долі наша (не)обрана географія. І наскільки далеко мандрує з нами та, що була для нас першою. «Багато хто прочитуватиме тут Балкани, але це тільки тонкий верхній шар, — розповідає Катерина Калитко. – Насправді тут більше України, віддзеркаленої, архетипної, побаченої в незвичному ракурсі. Наприклад, одна з центральних неназваних тем – Крим. І ще це книжка про інакшість як даність, про іншування як процес. Про майстерність і невміння із цим жити. Про те, як багато означають одне для одного люди, як вони формують і ламають одні одних. Але й про те, що для всіх є місце і ніхто не є неістотним – на те й існує Земля Загублених».

 

«Земля Загублених, або Маленькі страшні казки». Уривок

 

Я ніколи не бувала внизу. Ходити туди було далеко, небезпечно і без потреби. Не бувала. Чітко пам’ятаю день, коли почала думати про себе «бувала», «я-вона» — замість звичного «бував». Але спершу треба пригадати всі нескінченні нестерпні дні свого буття чоловіком. Хоча, якщо подумати, хлопчача шкурка принесла мені й трохи користі: дозволила вчитися читати й писати, а згодом і розгортати старі сувої в міській бібліотеці. Там я намагалася порахувати всі штурми та облоги, які ми витримали, але їх виявилося значно більше, ніж могла вмістити моя дитяча голова. Втім, я не пам’ятала жодного. Мій батько, коли розмовляли з ним про це, завжди твердив, що я, його син, мав би застати бодай один, але не пам’ятаю, бо то було надто страшно, щоб пам’ятати. І неодмінно зводив очі у небо, мовчки дякуючи чи то за моє спасіння, чи за моє безпам’ятство і своє спасіння, чи за все вкупі. Він був ковалем. Мати була доброю кравчинею, і одяг мені завжди шила тільки вона, навіть коли стала погано бачити. Ніхто інший не зробив би цього без зайвих запитань. Вона називала мене «мій медовий синку», гладила по стриженій голові та худих смаглявих щоках, а за спиною говорила батькові, що боїться моїх бісівських зелених очей.

Із десяти років усі хлопчики мали працювати. Так опановували певне ремесло та заробляли кілька зайвих мідяків на сім’ю. Дівчаток вчили шити й вишивати, але моя мати ніколи не стала б вчити мене такого. Сподівалися, що я почну працювати коло батька в кузні, але я виявилася — виявився — занадто слабким для цього. Мене взяв до себе в помічники наш сусіда, водовоз. Він був добрий чоловік, завжди вважав мене за кволого хлопчиська і не навантажував роботою. Робота, треба сказати, була навіть почесною: вода для нас правила за велику цінність. Дощі бували, але вся життєдайна волога негайно стікала струмками вниз, у долину, і там буяло життя — нам на заздрість. Колись я сказала — сказав — батькам, що добре було би спуститися жити в долину — і за цим послідував добрячий прочухан: ми жили в гордому місті і нізащо не згодилися б проміняти статус піднебесних воріт на якісь там два врожаї на рік. Прикусивши язика, відтоді я працювала — працював — мовчки.

Ми мали тільки два колодязі, священні й неглибокі: як пояснив мені старий водовоз, вода після дощів збиралася між шарами ґрунту і живила їх. Віщуючи довгу посуху, колодязі засолювалися, а потім води залишалося на дні, люди витягували відра, до половини наповнені піском. І навіть в найкращі часи вода з цих двох колодязів була зовсім не такою чистою і смачною, як з Кам’яного Ока, що за дві години верхи від Східних воріт. Воно було глибочезне, видовбане у породі, ніби це велет натиснув пальцем, коли душив змія, і завжди повне крижаної води. Ми рушали по неї тричі на тиждень. Дорога до колодязя була важка, робота наша — поважна, а вода — дорога. Люди, втім, радо платили за неї, ще й впихали мені в руки домашні смаколики, а коли й зайву монетку. Та головним нашим завданням було наповнювати водою діжки у людський зріст, що зберігалися в потаємній печері — аби був запас на випадок чергової облоги. У тій же печері був арсенал, і діти в час без основної роботи мали працювати ще й там: лічити й складати по кутках гарматні ядра, витесані з каменю, латати казани для смоли, гострити наконечники до стріл, наповнюючи ними скрині.

Старші діти з нами не працювали, натомість вправлялися у володінні зброєю. І як же ми теж прагнули скоріше вирости!

Якщо після цього всього залишався час, нам дозволялося бавитись. Але й ігор було не так багато. Я часто мріяла — мріяв — про краї, де є багато простору, щоби вільно бігати, і справжні могутні дерева, на які можна видиратися. Ті, що виростали на нашому камінні, заледве утримували на гілці кота. А мої приятелі, більшість із яких працювали, обробляючи скупі клапті родючої землі на штучно створених терасах разом із батьками, надвечір були надто втомлені, щоби бігати вузькими ризикованими стежками. Ми з хлопчаками найчастіше кидали кольорові камінці на площі між священними колодязями, або ж вправлялися у стрільбі з пращі чи з саморобних луків. Луки були аж ніяк не безневинні. Якось мій товариш випадково підстрелив сусідчине козеня, і ми потім довго з веселим жахом згадували, як лементувала сусідка і як йому дісталося вдома. Я завжди відчувала, що зі мною щось не те, трималася на відстані, тому мені вдалося уникнути як передчасного викриття, так і набуття справді близьких друзів. У мене зате була власна забава, рідкісна, а тому коштовна. У заростях за цвинтарем, під самим східним муром, була улоговина, що після великої зливи перетворювалася на маленький став. Коли випадав великий дощ, я стрімголов бігла — біг — туди, чимдуж, поки над вогкими кручами ще не заклубочився туман, що краде стежки і роз’їдає очі; я купалася там, тобто купався, скинувши одіж, аж доки починало судомити суглоби. За день-другий став зникав, ніби теж утікав туди, в долину, куди текли звідси й заброди-каравани, які я проводжала — проводжав — поглядом, поки не перетворювались на розсипані разки дрібного намиста. Якось мені заманулося показати своє озеро товаришам, і саме того дня «я-він» перетворилося в «я-вона».

Мені ще не було десяти, щойно пройшов дощ, ми бігли до озера наввипередки, продираючись крізь зарості вітряної колючки — її зграї завжди точно відтворювали напрямок та спосіб руху вітру на схилах. Мені довелося на мить спинитися, — якась гілляка роздерла холошу, обкрутила гомілку й сильно дряпала ногу, треба було її відчепити, — а хлопці вже були біля води, скидали сорочки, з розбігу із вереском стрибали в прохолоду ставка, здіймаючи бризки. Я дивилася й холола, але не від води — тільки тепер усвідомлювала, наскільки їхні тіла відрізняються від мого. Їхні вузькі стегна, вкриті темними волосками, ноги міцні, як пагони вітряної колючки, що дерлася на кручу до нашого народження і дертиметься після смерті, сідниці тверді, як зелені яблука-дички, та ще й з напруженими від холоду, стиснутими половинками, спини з рельєфними м’язами, підкресленими важкою працею, широкі плечі навіть у найхудіших хлопчаків. І на противагу їм я — грудка тіста, що мліла в теплі, випростувала ніжні білі кінцівки, шукала округлостей, щоб їх відтворити, згладжувала гострі кути, набрякала заборонено м’яко, важніла обіцянкою ніжності. І в кожного з моїх приятелів — знак їхньої статі, лише дітвацький полохливий бутон, ще й раптово скупаний у холоді, але в мене такої квітки ніколи не буде. Я наче раптом намацала невидиму скіпку, яка стільки років муляла, блукаючи в тілі. Я поле, яке витоптали кіньми, хоч воно й не було полем битви. Євнух, який навіть чоловіком не народжувався. Холод заповзав під одяг, лоскотав за коміром, у пазусі, і я розуміла, — так, тепер вже розуміла, — що не роздягнуся перед ними ані зараз, ані будь-коли ще, і що я ледве не виказала себе. «Лале, Лале, іди до нас! Чого ти там застряг!» — кричали мені товариші, але я тільки заперечно мотала головою, кричала у відповідь, що мені холодно, і перелякано куталася в одяг, що був моїм останнім захистом. Отупіло сиділа на камені, доки друзі накупалися досхочу, і ніколи більше в мене так не боліло ціле тіло, як тоді. З того дня я вже розуміла, хто я, але продовжувала бути тим, ким мене зробили, стала триматися ще далі від компанії ровесників, урешті ставши цілковитим відлюдьком, за спиною в якого підсміювалися. Але мені не боліло. Більше ніколи так не боліло, як тоді біля ставу, де я знайшла й остаточно загубила себе.

Після того я ще кілька разів купалася в тому післядощовому ставку, вже на самоті, і вода щоразу здавалася мені гіркою, і наче здирала з мене шкіру зеленим язиком.