Сувеніри, що їхали сушею і летіли повітрям, а зрештою так і не втрапили до рук тих, для кого вони купувалися – у мене їх колекція. Не знаю, чи у всіх так, або чи валяється у когось десь такий презент, що виявився непотрібним його адресату. У мене таких купа.

Покажи мені, які сувеніри ти привозиш із поїздок, і я скажу тобі, хто ти — так сказав би мій психолог, якби він у мене колись був. Якби був, то довелося б і йому, певно, щось привозити? Тепер я нікому нічого не привожу, бо ж накопичувати ті дарунки вже нема де, викинути шкода, а передарувати нікому. Покажи мені свою колекцію неподарованих сувенірів, і я скажу, кого ти втратила – це теж сказав би мій психолог, якби я до нього колись пішла.

Можна влаштувати барахолку або віддати ті дари нужденним, якби не два «але». Але ж ті, кому те все заочно належить, можуть колись повернутися в систему моїх координат? І от повернуться вони, а мені буде нічим їх зустріти? І але №2: то ж кастомайзд сувеніри і кому, окрім тих, кому те все заочно належить, потрібна, скажімо, чашка з Мао Цзедуном, яка схожа на нічний горщик як за формою, так і за розміром? Або чорний довгий і товстий шарф з різнокольоровими оленями? Або брошка зі слоном з барахолки? Або подерта і погризена термітами, але така дуже автентична «акварель» із зображенням ретро скутера? Непотріб, який колись мав свою номінальну вартість, через мене отримав свою унікальну цінність і, скоріш за все, ніколи не буде оцінений тими, кому він був привезений. Бо вони втратилися, поки я їздила. А може, ще й до того як поїхала. І може – може – я навіть знала, купуючи те все, що воно вже нікому не потрібне там, вдома, і буде лежати у мене до скону, доки не перетвориться на труху, разом зі мною.

Є, певно, якесь пояснення ірраціональному акту купівлі (або навіть цілепрямованому пошуку) подарунку для того, хто вже позаду (географічно, психологічно, тактильно, граматично – всяко позаду). Купуєш за інерцією, коли рука сама тягнеться до правильного (але не твого!) розміру сорочки або тапок або сережок абощо. Купуєш, бо погано знаєш географію, психологію, когнітивістику, граматику. Купуєш, бо все ще прикладаєш реальність до того/тих, хто лишився позаду. Тут же стільки всього такого, якраз для нього/неї! Хлопчики і дівчатка, дівчатка і хлопчики – колись друзі, а часом навіть трохи більше, а тепер – моя власна колекція марного різнорідного краму. Наче етнографічний музей, в якому експонатів якраз можна торкатися, але нікому то не потрібно. Законсервовані розчарування.

Речі, часом, складніше викинути з життя, ніж людей, які могли б тими речами володіти. Речі, виявляється, можуть бути більш витривалими, ніж люди. Бо деякі з тих сувенірів зі мною вже довше, ніж були колись ті люди, яким вони мали б належати. Речі, що нагадують про людей, яких варто б забути. Речі, які, з часом, втратять свою актуальність, товарний вигляд і будь-яку цінність – як і люди, котрим вони призначалися. Кафка би сказав, що то все біль, Сартр би сказав, що то все тлін, Бодріяр сказав би, що то все симулякри, Лао-Цзи сказав би облишити все і знайти Ніщо, а сусід, що торгує на ринку, каже, що може загнати те все за пару сотень. Сусід звучить найпереконливіше і найгучніше.

Свежие темы: