Відкриття такої теми, як тілесність (бажання й водночас потреба заговорити про тіло в культурі й поза нею) неминуче веде до оголювання того, про що нам непросто і про що наболіло згадувати, зізнаватися, дискутувати. І все ж ми хочемо отілеснювати те, чим ми є. Тобто ми хочемо тіло, тіла, тілом, бо нам важлива оболонка, в яку все те імпресивно-експресивне «я» ховається, мов у крихітну й крихку посудину.  Її легко можна надщербити, подряпати, розбити, розполовинити чи розламати, а потім намагатися скласти заново з уцілілих незначних шматочків, фрагментів того, що було чи могло би бути «нами».

Ми звикли, що жінки надають більшого значення посуду, ніж чоловіки. Жінки люблять красивий посуд, ніжну білість порцеляни, розписані блюдця, різноформні горнята, тонку прозорість скла. Тоді як чоловіки утилітарно ставляться до таких благ цивілізації. Культура споживання у прямому сенсі. Головне для чоловіка – їжа, вдоволення відчуття голоду. Решта – як аксесуари: додаткові, та не життєво необхідні.

Завжди чомусь асоціювала посуд із тілом. Потім мої формалістичні здогадки підтвердилися, коли я прочитала декілька оригінальних суджень філософа Міхаїла Епштейна, який зауважив, що посудини для пиття мають свої чоловічі/жіночі форми, адже «усе життя з’являється нам в образі посудини, ємної, але не бездонної, з якої людська спрага хоче випити все до останньої краплини» («Про посудини», М.Епштейн). Чи не найпоказовішими у такому контексті є міркування про гендерні особливості посуду: «Чайник під стать горняткові, як муже-жіноча пара. Наскільки філіжанка жіночна зі своєю кокетливою ручкою і розкритим лоном, настільки ж чайник мужній зі своїм довгим носиком, що вивертає кипучу, наче сім’я, вологу у піхву горнятка. Мова осмислює цю статеву відповідність граматичним чином: чай-ник і філіжан-ка – за суфіксом можна вгадати, хто він, а хто – вона».

Звісно, у такому ракурсі ми можемо й далі будувати асоціативні ряди щодо предметів побутового вжитку, думати про плиткі тарілки і глибокі миски, про гарячі розпечені сковорідки, дірчасті друшляки, глиняні бабусині макітри, традиційне розтирання (чогось) макогоном і забобонний прадавній вислів «Борони Боже, не облизуй макогона!» зі згадкою про сувору кару за це – майбутнього лисого чоловіка тощо.

Ототожнення посуду й тіла (чайник, графин, самовар, пляшка, склянка, чарка тощо – про це можна детальніше прочитати в Епштейна) трансформується у сучасному культурному просторі. Ера пластикового (читай – одноразового!) посуду почалася появою пляшок з освіжальними напоями, якими можна швидко, хоч короткотривало втамувати спрагу. Десь у минуле відходило довге англійське чаювання з порцелянових чашечок, східний ритуал чайних церемоній, багатогодинні бесіди за кавою, розлитою у філіжаночки, дивертисменти з розпиванням хмільного пива величезними кухлями. Культ швидкого пиття-на-ходу – елемент синтетичної споживацької сутності людини. Їй важливіше робити все поспіхом, аніж тривало насолоджуватися напоєм і способами його подачі-представлення. Те саме відбувається нині з тілом і з розмаїттям тих процесів, що стаються в ньому і через нього.

Екзистенційне тривання людини, що передбачало проживання тілом, нині замінене на маркетингове тло консюмеризму – продаж/купівля тіла/тілом.

Суспільство тотального споживання розглядає тіло як одноразовий посуд, що легко піддається обробці, деформації, перетворенню на вторинну сировину. Це підтверджують приклади публічного експериментування з тілом (телевізійні шоу і програми про операції на тілі; про ігри з тілом – пластика, ботекс, татуаж; про видозміни тіла – довгоочікуване схуднення; про гострі проблеми сучасності – анорексія та булімія тощо). Свого тіла тепер публічно «соромляться» і навіть «бояться». Тілом нині торгують так само, як і посудом. У ХХІ столітті, мабуть, про тіло можна говорити більше і голосніше, ніж, до прикладу, це могли робити у ХІХ столітті, яке дуже чітко розмежовувало виміри інтимності й публічності.

Жінкам майже завжди було важко визначати свою тілесність, визначати і визнавати. Розповідати про неї, описувати її, інтимно ділитися нею. До речі, навіть слово «інтимний» ХХ століття радикально перекрутило, як захотіло: наприклад, «мати інтим» – часто вживаний перифраз до «займатися сексом», «розповісти подробиці інтимного життя» – то майже, як «перелічити всіх, із ким ти спала», зайти в «бутик інтимної білизни» – це розглядати дуже непристойне спіднє: «таке, мабуть, тільки повії носять» тощо. Натомість первісно слово «інтимний» означало «внутрішній, глибинний» (пов’язаний із глибоко особистим, потаємним; стосується сердечних почуттів, любові; задушевний, близький (так подає Академічний тлумачний словник української мови). А нині дуже часто можна почути рекламу про засоби для інтимної жіночої гігієни чи телевізійні кримінальні історії про розкриття діяльності закладів, у яких жінки надавали інтимні послуги. Відтак, інтимність сьогодні має сексуальну конотацію, сприймається винятково у контексті тіла і тілесності.

У ХІХ столітті жінки означували поняттям «інтимне» сферу внутрішнього, загортали свої глибинні почуття й думки у білий папір прихованості, перев’язували стрічкою забороненості.

Єдиним шансом мовити про себе стало ведення особистого щоденника (journal intime), де можна було б оголюватися перед собою без остраху бути висміяною чи звинуваченою. Саме з таких «подорожніх» нотаток (подорож у себе – найтриваліша) народжується творча практика жіночого письма. Активізація жінок-авторок у ХІХ столітті сприяє оприсутненню того, що віками було сховане і табуйоване, позаяк вважалося маргінальним. І важливо, що однією з ключових тем жіночого письма модерністичного періоду виступає саме тілесність – жіноча тілесна чуттєвість і жіночий тілесний досвід. «Відкривання тілесних територій» у письмі, за словами французької феміністки Гелен Сіксу, означало текстуальне оголення жінки, поєднане з шаленим відчуттям особистісної владності над територіями свого тіла, яке належить передусім їй-і-тільки-їй. «Кожен текст – це нове тіло», – проголошує феміністка Вів’єн Коган. Тіло, яке має свої пороги болю й насолоди, яке має свої порухи і свою вібрацію. Тіло, яке здатне народжувати – створювати нові тіла і нові тексти. Тіло як посудина, де виникає життя-і-текст.

Цікава метафорика ототожнення тіла і посуду присутня в багатьох художніх текстах. Це площина яскравих гіпотез та інтерпретацій, особливо у дискурсі класичної (себто канонічної) літератури. Наприклад, у творчій спадщині Лесі Українки є маловідоме для широкої читацької публіки оповідання «Чашка», написане в кінці 80-х рр. ХІХ століття. Сюжет твору досить простий: на іменини панні Надежді друг її дитинства Василько подарував чашку – «по своїх коштах, але таки досить гарненьку. Були на ній виписані гірлянди квіток, зо два метелики і золотистий напис Souvenir (подарунок на спогад — прим. автора). Панна «поставила чашку біля себе, найближче. Інші подарунки вона ставила далі або віддавала меншій сестрі сховати, а чашку все тримала біля себе близенько». Але ось приходить поважний, високий і огрядний полковник Трубацький, щоби привітати дівчину. І тут – «Надя простягла руку полковникові, коли се раптом – трісь! От і по чашці! Так, широкий рожевий рукавець скинув її зо столу». Розбита чашка, збирання черепків із підлоги підсвідомо наводить на думку про якусь втрату-розбиття-нищення тіла жінки, яка очевидно незабаром вийде заміж за некоханого, та грошовитого полковника Трубацького, що приніс їй той дорогий подарунок, на який не вистачило грошей простаку Васильку – брошку. Це була «філігранна срібна галузка, немов лавровий вінок, над нею рубінова зоря з золотим променем, а посередині слово Speranza!». Так, надія буде в Трубацького – пошлюбити чарівну панну Надежду. А Василько так і лишиться розбитим спогадом дитячих літ, щирої дружби і першої закоханості. Бо ж Надежда уже доросла, їй минув 21 рік.

Дещо іронічно Леся Українка пише про жіночу роль у патріархальному соціумі: «Так, 21 рік… А далі почнуться критичні роки для панни. Про сі критичні роки мама сьогодні вже натякнула раз, хоч іще досить делікатно, в формі поздоровлення: «[…] бажаю ж тобі якнайскоріше певного щастя…». Як то «певного щастя», думала Надічка, вбираючись у нову рожеву сукню – подарунок мамин».

Та звідки було знати панні Надежді, що «певне щастя» так швидко з нею трапиться?! Читаємо далі в оповіданні: «Їй 22 роки. Але мама торік недаром бажала їй «певного щастя». Сьогодні будуть її заручини. Вона знов стоїть, як і торік, перед свічадом, вбирається». Важлива деталь: обидва подарунки збережені – і дорога брошка від Трубацького, і загорнутий у вату шматок чашки Василька. Але шлях у минуле вже закрито, лишається брати своє «певне щастя» у руки і позбуватися будь-яких вагань: «Надя зморщила брівки, непевно якось поглянула на черепки, далі зібрала їх всі в одну руку і кинула за вікно геть у садок…»

Текст про спогади і про надії, про двох чоловіків і жінку, про критичний вік для жіночого тіла і жіночого щастя (тоді, в консервативному ХІХ столітті, він починався у дівчини після 20-ти, тепер, в емансипованому ХХІ столітті, трохи відтермінований і настає після 30-ти), про рожеву сукню і традиційні гендерні маркери, про те, що стається з тілом, коли з ним поводяться необережно, про те, як (знову цитуючи авторку) «разом із чашкою розбилась і веселість Надина».

Руйнування жіночої тілесності, втручання в особистісну інтимність жінки – це не лише добре виписані літературні сюжети, але й проблеми нашої споживацької сучасності, що стигмована глобальною кризою гуманізму.                 Чи впливає на смак напою різновид посуду, з якого п’ємо? Питання, звісно, риторичне. І все-таки: борімося проти нівеляції не лише духовності, але й тілесності. Бо ж іноді так хочеться пригубити улюблену каву не з пластикового горнятка, а з порцелянової чашечки…

Роксолана Жаркова,
літературознавка, кандидатка філологічних наук, письменниця.

Свежие темы:

Спасти кролика

Спасти кролика

Загрузка...