До Дня працівників радіо, телебачення та зв’язку ми вирішили поспілкуватися з ведучими та авторками програм на «Громадському Радіо». Розпитали дівчат про перші кроки на радіо та як це – передавати емоції самим лише голосом.

Ірина Славінська

У моїй історії радіо з’являлося поступово. Усе почалося з того, що команда PocketBook запросила зробити для них серію підкастів про українську літературу. Так я вперше почула слово «підкаст» та вперше попрацювала в студії. Під час тих записів мене багато чому навчили колеги зі звукозаписувальної студії Baker Street. Це був крутий аматорський досвід, я вчилася чути свій голос, пробувала різні інтонації, шукала свій «радіоголос».

Перші ефіри були такі, що хотілося повирізати під час монтажу свої репліки, тому що не подобалося ані звучання голосу, ані конструкція речень. Але за декілька місяців роботи я розібрала відмінність між текстовим та аудіовисловлюванням.

Робота на радіо відрізняється тим, що для неї треба буквально знайти свій голос: твоє горло перетворюється на музичний інструмент, і ти вчишся ним користуватися. На радіо не видно, чи ти усміхаєшся, чи жартуєш, не видно показаних у повітрі «лапок», тому все це ти пробуєш виражати голосом. Як говорити, щоби було чути усмішку, гнів, жаль? Також набагато більше речей доводиться описувати, щоби слухачі та слухачки знали, що гість копирсається у паперах, щоби знайти правильну цифру, а не просто мовчить. Також у роботі на радіо ти починаєш напряму мати справу з часом: стежиш за хронометражем, аби поміститися в ефір. Разом із часом летять твої слова, тому важливі речі важливо повторювати декілька разів, адже під час ефіру слухачі не можуть очима піднятися вгору статті, щоби розібратися чи нагадати собі якусь деталь.

Робота на радіо затягує. Це важко пояснити, але царина звуків неймовірно магнетична.

Спеціально не тренувала інтонації, так само ніколи спеціально не займалася постановкою голосу. Але маю за плечима закінчену музичну школу, тому звучання, тональність, інтонація, темп, ритм – знайомі слова та характеристики музики й мовлення. Дуже багато уваги приділяю тому, що чую в навушниках під час ефіру, а також переслуховую деякі ефіри, щоби дізнатися, що вийшло.

У всіх ефірах є свої виклики – кажу це з власного досвіду ведучої, котра працює і в ранкових, і у вечірніх програмах. Вранці, звичайно, є складова логістики: вчасно лягти, вчасно встати, не проспати. Також є виклик в оперативній реакції на новини, що сталися під час ефіру – бодай у тому, що не так і легко будити людей о 7-30 ранку з проханням щось прокоментувати.

Вечірні ефіри – підсумкові, тому для них потрібно збирати в один кошик усе, що відбулося протягом дня, відбираючи найважливіше. У цьому контексті ще один важливий виклик – спробувати формувати порядок денний, а не тільки йти за тим, що вже пишуть в інших медіа. Тому ми працюємо над тим, щоби, наприклад, обрати новий ракурс.

Думаю, розмовне радіо повертається в щоденне меню українських громадян. Нічого дивного тут немає – радіо дозволяє оперативно реагувати на новини та швидко давати слово найбільш релевантним спікерам. Сила може бути в тому, що не потрібно думати про «картинку» чи «клікабельність» яскравих заголовків – ти просто розповідаєш історію.

Лариса Денисенко

Моє радіо з’явилося після мого телебачення. Тут цікавою є історія мого партнерства і першого входження, на телебаченні це був Юрій Макаров, із яким потім я працювала на «Громадському радіо», а на радіо – Андрій Куликов, із котрим ми провели кілька знакових ефірів: радісних та скорботних.

Андрій продемонстрував мені всі алгоритми: як вітатися зі звукорежисерами та звукорежисерками, як готувати сценарні/монтажні плани, як вмикати кнопки, як приймати дзвінки, як потім важливо подякувати всім за роботу. Я відчувала його підтримку і визнання за мною не так телевізійного досвіду, як моєї особистості та правничого фаху.

Для мене перші ефіри не були складними, все-таки телевізійний досвід, особливо досвід прямого ефіру, загартовує тебе і багато чому вчить.

Якщо на телебаченні мені вказали на те, що таке робочий профіль, і що в мене їх є два: менш потворний і більш потворний, а також вказали на те, що моя голова та обрис обличчя може бути квадратним, то на радіо розвіяли ілюзії щодо голосу. Не такий низький, як я собі уявляла, але і не такий вже писклявий. І що голос можна технічно корегувати. І що над голосом можна працювати. Якщо я уповільнюю мовлення, мій голос стає виразнішим, якщо я голосом зображаю хорта, то він таки попискує, наче наздоганяє здобич.

На радіо вчишся буквально озвучувати мовчання. Коли хтось губиться, коли розчулюється, коли не може пригадати точні цифри, допомагати людині вийти зі ступору, бачити, як людина впадає в стан похмілля, і реагувати на це, підтримувати та скеровувати. Є такий поетичний вираз: ніч така темна, що шлях вказує тільки перегукування псячих голосів. Ми, радіоведучі, часто і є тим самим дороговказом-перегукуванням для тих, хто не бачить.

Я дуже швидкотемпова людина, радіо вчить мене відчувати час, як його відчуває більшість нормальних людей. І не заграватися із цим.

У мене за плечима вісім років музичної школи та хорового співу. Я підслуховую людей на вулицях міста, уважно ставлюся до звуків, намагаюся відтворити. Ви помічали, що трамваї на вулицях Львова можуть сурмити, як слони, наче попереджають про щось? А Інтерсіті може скавулити, як загублений пес, що досі шукає свою хазяйку? А дощ – взагалі симфонічний оркестр? Як і океан.

Вправи з диханням можуть допомогти зробити голос глибшим. Скоромовки та мовні вправи забезпечують чіткість мовлення. Дихання, темп, інтонації, ви самі собі оркестр і диригентка, неймовірне відчуття: володарка власного голосу. Саме це затягує, коли йдеться про роботу на радіо.

Я майже завжди працюю пізно ввечері. Весь день ніби перебуваю під інформаційними водоспадами. І мені важливо сценарно так скласти ефір, щоби тим, хто стежив за подіями зранку, наша програма давала щось нове, щоби люди не марудилися, а тим, хто тільки зараз підключився, було все зрозуміло без перечитування/переслуховування «короткого змісту новинного дня».

Часто мені важко вимкнути в собі експертку. Я докладаю зусиль, хоча інколи це неможливо зробити. Утім, часто фах працює на мене. Особливо зі спікерами та спікерками, котрі не дуже поважають медійників та медійниць, і тут вони стикаються з правозахисницею чи письменницею, людиною, експертні знання якої цілком можуть бути на рівні з їхніми знаннями: це дисциплінує, між іншим, а ще формує довіру. Що важливо для щирої інтонації та відвертих розмов, відповідей на гострі питання. Зрештою, це забезпечує дискусію.

Радіо – це відчуття часу. 30 секунд, хвилина, дві. Я знаю, скільки фраз і як саме можуть прозвучати за цей проміжок. Бувають моменти, коли не встигли всього проговорити. У людей різні темпи та ритми, різна манера мовлення, різний період розкачки. Є люди з прологами, є люди з епілогами, є самі по собі кульмінація. Бажано це відчувати на початку, тоді розмова вийде структурована, емоційна і логічна.

У мене в родині в кожного та кожної є своє радіо. Хтось бігає хвилями, хтось вже знайшов своє місце радіовідпочинку та радіодумання. Радіо надає голос, але воно може і знеособити. Власне, під магію голосу підпадає менше людей, ніж під магію зображення. Тому радіо допомагає нам слухати і думати. А це важливо для формування медіакритичності і для того, щоб не потонути в інформаційних потоках.

Тетяна Трощинська

На радіо я почала працювати 1993 року, я була третьокурсницею, і мені ще не було особливо, що сказати. Я була сповнена ентузіазму, бажання працювати без сну і вихідних, і це було тоді затребуваним, бо досвідченіше покоління розлінувалося. Якщо серйозно, це був час зламу суспільного і навіть цивілізаційного, перші роки незалежності, тому наша відкритість і віра у зміни компенсувала відсутність досвіду і знань.

«Громадське радіо» унікальне у своїй редакційні політиці: ми справді віримо, що у суспільстві значно більше точок зору, ніж дві. Їх просто треба навчитися слухати і сприймати. Ми унікальні командою – я працюю з фантастичними людьми, які вірять у цінність саморозвитку. І ми справді віримо в те, що наш клієнт – аудиторія, і робимо все від нас залежне, щоб інтереси, переживання чи радощі людей ставали темами наших ефірів.

 Я треную інтерес до співрозмовника – тоді інтонація йде від серця, і її окремо тренувати не треба.

Намагаюсь помовчати, щоб відпочити. Після років роботи вже особливих зусиль не докладаю, чесно. Але про контроль темпу, висоти і ще деякі моменти, які мені треба коригувати, думаю і роблю спеціальні вправи.

Я думаю завжди, щоб аудиторії було цікаво, і потрібно те, про що ми говоримо. Я навчилась не соромитись перепитувати, коли мені щось незрозуміло під час інтерв’ю, бо це розмови не для гостя, а для слухачів. Також я знаю, що ми не даємо простих і легких відповідей у кожній розмові, а хочемо, щоб люди аналізували, і думаю, що хтось, напевне, ображається на нас за це. Працювати без брехні і популізму – це наша дуже важлива спільна редакційна і громадянська цінність. Тому – так, нам всім треба дорослішати і думати, і виходити із зони комфорту.

Я відчуваю відповідальність за свою реакцію на слова співрозмовника. Щоб не проковтнути маніпуляції або неправду. Але буває різне, й у мене були ефіри, які я аналізувала потім ще три доби і картала себе, що все було не так.

Є інший момент, я відчуваю відповідальність і за комфорт гостей, особливо, якщо вони вирішили розповісти нам про свій важливий і складний досвід. Щоб не було ситуації, коли потім, прокинувшись вранці, вони двісті разів пожалкували, що прийшли до нас.

Якщо стисло радіо – це співрозмовник. І цю функцію не слід недооцінювати. У більшості з нас є все, що завгодно, зате немає того, хто почує, порадить або буде готовим до складного діалогу. Передати «гарну пісню» легко, ви спробуйте поговорити про те, що болить, і домовитись.

Анастасія Багаліка

На радіо я потрапила завдяки Андрію Куликову. Коли мені було 18 років, він відправив мене на практику в новинний відділ «Радіо Ера». А вже за півроку я вперше вийшла в прямий ефір на радіо «Промінь». Було дуже страшно і страшно цікаво.

Радіо перебудовує твоє життя під себе, це факт. З’являється надмірна пунктуальність та відповідальність за те, щоб прийти вчасно. Це така собі профдеформація, адже на ефір не можна спізнюватися.  Я, наприклад, почала «відчувати» час. Як правило, я можу сказати, котра зараз година навіть без підглядання на годинник.

Інтонації не треную. Мені здається, що у мене це вже спрацьовує на підсвідомому рівні, коли і як треба говорити. Більше поділяю точку зору, що на радіо важливіше, що ти говориш ніж те, як ти це робиш. Я намагаюся бути у ефірі максимально природньою, не грати голосом зайвий раз. Емоційне забарвлення часто змінює зміст слів для слухачів. Єдине, що я намагаюся вкласти в свій голос – це щирість звучання. Мені здається, що щирість може замінити зайві емоції.

Коли читаю новини, то роблю це на видиху. Треба набрати повітря на повні легені і говорити, поки повітря виходить. Тоді голос звучить нижче, глибше. В прямому розмовляю звичайним голосом.

Щодо голосу є ще така штука, ти ніколи сама не можеш зрозуміти, як ти насправді звучиш, коли слухаєш себе по радіо. Мені завжди здається, що мій голос жахливий і високий. Хоча часто незнайомі люди можуть сказати: «Вау, який у вас красивий голос!»

Вечірні ефіри складніші для мене. Ввечері я вже згасаю. Ранкові навпаки люблю палко. Обожнюю їхати на ефір ранковим містом, дивитися у вікно автомобіля, як по-особливому світить ранкове сонце, як повзуть на роботу сонні люди, або навпаки роблять ранкову пробіжку чи купують каву. Люди вранці максимально щирі у тих емоціях, які на їхніх обличчях. Вони ще сонні і незахищені, не встигли вдягти свої звичні маски. Мені цікаво стежити за ними. Я люблю робити одні й ті самі ранкові ритуали, заходити в кав’ярню по каву, вітатися зі знайомими барістами, охоронцями на вході, прибиральницями. Для мене ці ранкові звичайні дії – це вже дійсно цілий ритуал, який я полюбила. Хоча колись давно я ненавиділа ранкові прокидання, для мене це було як катування.

Мені здається, що класичне радіо, яким воно було раніше, вже майже мертве. А от радіо, яке має мультимедійну платформу і яке можна слухати будь-де і будь-коли – це дуже крута штука.

Свежие темы: