Браян Стівенсон ще на початку своєї юридичної кар’єри пересвідчився, що судова система часто карає невинно засуджених. Він обстоював інтереси скривджених дітей, неповнолітніх осіб, доводив безневинність тих, хто насправді не скоював злочину, і захищав інтереси злочинців, які намагалися спокутувати провину.

У книжці «Судити по совісті. Історія про справедливість і спокуту» Стівенсон розповідає історії з власної юридичної практики, які змінять ваше уявлення про милосердя і справедливість. Усі вони показують, які жахливі наслідки спричинює викривлена система правосуддя. Такі проблеми в судочинстві, як змовництво, політичні махінації та правове протистояння, можуть спотворити державний механізм і суспільство загалом. І якщо ми потураємо несправедливому ставленню до інших, то стаємо співучасниками злочину.

У листопаді ця книга виходить у «Наш формат», замовити можна за посиланням, а ми публікуємо уривок історії Марши Колбі.

Одного прохолодного свіжого надвечір’я десь у середині березня Марша Колбі вийшла на прогулянку вулицями Нью-Йорка в елегантній синій сукні разом зі своїм чоловіком, який ішов позаду. Вона роками мріяла про цей момент. Марша зацікавлено роздивлялася нові місця довкола себе і дослухалася до різноманітних звуків, які долинали звідусіль, коли вони йшли переповненими тротуарами. Десь удалині було видно, як до неба здіймаються велетенські будівлі, із Ґрінвіч Вілледж до Марші долинали хрипкі звуки вуличного руху. Групи студентів і ремісників Нью-Йорка не зважали на них, прогулюючись парком на Вашинґтон-Сквер. Вона помітила аматорське джазове тріо, яке працювало на розі парку. Усе це нагадувало картину з якогось фільму.

Біла жінка з бідного невеличкого містечка в Алабамі, хоча ніколи й не була в Нью-Йорку, знала, що тут невдовзі відбудеться святкова вечеря на її честь, яку відвідають двісті гостей. Від такого виру подій аж перехоплювало дух, однак дорогою до місця, де мав відбутися цей захід, Маршу переповнювали незвичні почуття. Свобода. Вона разом зі своїм чоловіком гуляла — однією з найчарівніших вулиць світу й нарешті була вільна. Це було незрівнянне відчуття. Усе за останні три місяці від моменту її виходу на волю було сповнене чарівності. Вона навіть уявити такого не могла, перебуваючи в жіночій в’язниці імені Джулії Татвілер на довічному ув’язненні.

Коли ураган Айвен пронісся узбережжям Алабами й наробив страшний безлад довкола, Марша подумала, що гірше вже просто не може бути. Цей ураган спричинив  торнадо й завдав збитків більш ніж на 18 мільярдів доларів. Із шістьма дітьми на руках Марші Колбі було не до паніки через те, що її родина втратила домівку, а тим паче через руйнування довкілля. ЇЇ більше хвилювала непевність. Де тепер шукати роботу їй і її чоловікові? Скільки ще часу їхні діти не відвідуватимуть школу? Як їм упоратися з безгрошів’ям і вижити без харчів? Усі мешканці на узбережжі затоки були безсилі перед загрозою такої стихії. Безпросвітна смуга тропічних штормів та ураганів, які не давали спокою узбережжям Луїзіани, Алабами, Міссісіпі та Флориди влітку 2004 року, перетворила спокійне життя на південному узбережжі на апокаліптичну боротьбу за виживання.

Марша та Ґлен Колбі разом зі своїми дітьми мешкали в невеличкому трейлері. Вони добре знали, що після оголошення попередження про наближення урагану було дуже ризиковано лишатися вдома. Та їх заспокоювало, що в такій ситуації вони були не одні, адже ще чимало родин також мешкали у подібних ненадійних житлах. Однак коли у вересні ураган Айвен знищив їхній трейлер, в пошуках допомоги в Федеральній установі боротьби зі стихійним лихом (ФУБСЛ) (Federal Emergency Management Agency (FEMA) було мало заспокійливого. Зрештою родина Колбі все ж отримала допомогу.

Для тимчасового проживання їм надали кемпінговий трейлер, Марша та Ґлен скористалися своїми накопиченнями і відправили дітей до найближчої школи. На початку літа подружжя знайшло роботу крівельників на будівництві, однак до початку робіт із реконструкції поруйнованих будинків лишалося ще декілька тижнів.

Марша відчувала, що завагітніла. Їй було сорок три роки, і вона не планувала народжувати ще одну дитину. Жінку непокоїла думка, що вагітність завадить їй працювати на будівництві. Її хвилювання часом переходили в справжню депресію та підштовхнули її до вживання наркотиків.

Однак від неї залежало аж надто багато людей, а перед нею самою стояло аж надто багато завдань, щоб піддатися випадковій слабкості. П’ятьма роками раніше до поліції звернулися медсестри, які знайшли в крові Марші кокаїн, коли вона носила під серцем свого найменшого сина Джошуа, тож органи влади взялися залякувати жінку різними обвинуваченнями та погрозами кримінального переслідування, ув’язненням і позбавленням материнських прав. Тому вона не мала жодного бажання так ризикувати.

Сім’я жила у скруті, проте Марша завжди намагалася компенсувати те, що вона не могла дати своїм дітям, віддаючи їм усе своє серце. Вона їм читала, розмовляла й гралася з ними, постійно обіймала й цілувала їх і ніколи не відпускала від себе. Незважаючи ні на що, вона виплекала чудову міцну родину. Її старші хлопці, навіть дев’ятнадцятирічні, жили з нею вдома, попри чимало перешкод, які їх спіткали після закінчення школи. Марші дуже подобалося бути матір’ю. Саме тому вона й не переймалася тим, що в неї стільки дітей. Хоча вона зовсім не очікувала й не планувала, що завагітніє сьомою дитиною, утім знала, що любитиме її так само, як і всіх інших.

До зими все в окрузі Болдвін якось стихло. Знову з’явилися вакантні місця, тож Ґлен улаштувався на постійну роботу. Родина й досі потерпала від фінансової скрути, однак більшість дітей повернулися до школи, й було схоже на те, що найгірше вже минуло.

Марша розуміла, що вагітність у її віці була дуже ризикованою, але не могла собі дозволити піти до лікаря, оскільки просто не мала для цього коштів. Перенісши шість пологів, вона знала, на що чекати, тому вирішила покластися на свій попередній досвід і не ставати на облік. Марша намагалася не хвилюватися, хоча виношування цієї дитини завдавало їй болю й інших прикрих відчуттів, яких вона раніше ніколи не мала. У неї були кровотечі. Якби Марша могла дозволити собі огляд у лікаря, то їй вчасно поставили б діагноз відторгнення плаценти.

Старий трейлер родини Колбі розташувався неподалік від нового кемпера ФУБЛС й був майже непридатний для життя. Однак у ньому була вода й ванна, в якій Марша могла час від часу відпочити й зосередитися на собі. Одного дня вона недобре почувалася, тож вирішила, що їй стане краще, якщо прийняти гарячу ванну. Щойно вона вмостилася, як почалися нестерпно болючі перейми. Марша відчувала, що все відбувається занадто швидко й, навіть не встигнувши отямитися, народила мертвого хлопчика. Вона відчайдушно намагалася повернути дитя до життя, та воно так і не зробило жодного подиху.

Попри те, що Марша страждала через цю вагітність ще від її початку, вона страшенно побивалася через смерть дитини й наполягла на тому, щоб дати їй ім’я та влаштувати похорон. Хлопчика назвали Тімоті й поховали в іменній могилі неподалік від їхньої невеличкої кемперської домівки. Той факт, що немовля народилося мертвим, міг би залишитися особистою трагедією Марші та її родини, якби не балакуча сусідка, яка давно ставилася з підозрою до родини Колбі.

[] Неймовірно, та вже за декілька тижнів після народження мертвого сина Маршу Колбі заарештували й висунули їй обвинувачення в тяжкому вбивстві, мірою покарання за скоєння якого могло бути призначено смертну кару. Алабама належить до списку штатів, що невпинно розширюється, де вбивство особи до чотирнадцяти років є особливо тяжким злочином і карається смертною карою. Існування такої категорії дітей, які стали жертвами цього злочину, стала підставою значного збільшення кількості молодих матерів і неповнолітніх, яких запроторили до установи для засуджених до смертної кари. Усі п’ятеро жінок, засуджених до смертної кари, які перебували в тюрмах смертників Алабами, були звинувачені в убивстві своїх малолітніх дітей, які загинули за невідомих обставин, чи у смерті своїх чоловіків, які застосовували щодо них насильство. Насправді, в усій країні більшість засуджених до смертної кари жінок очікують на страту за обвинуваченнями у скоєнні сімейних злочинів, таких, як насильство над дитиною чи домашнє насильство, пов’язане з чоловіком.

[] Зрештою розслідування справи Марші Колбі привернуло увагу преси, яка вже лоскотала своїм читачам нерви іншою історією про «суспільно-небезпечну матусю». Місцеві ЗМІ перетворили цей злочин на справжнісіньку сенсацію, яка прославляла поліцію і прокурорів за те, що вони стали на захист беззахисного немовляти. Тоді, коли було призначено судовий розгляд у справі Марші, ідеєю фікс преси стало висвітлення теми «безвідповідальних мам» як демонів. Трагічні розповіді про матерів-убивць стали національними сенсаціями. Коли 2001 року в Техасі Андреа Ятіс утопила п’ятьох своїх дітей, то ця трагедія стала ледь не національною. Американці, які відслідковували тему злочинності, були неймовірно вражені спробою Сусанни Сміт із Південної Кароліни звинуватити в смерті своїх дітей пересічного темношкірого. Щоправда, згодом вона зізналася, що сама їх убила. З часом інтерес із боку ЗМІ до подібних історій переріс у загальнонаціональну стурбованість. Журнал «Тайм» (Time) назвав розслідування справи Кейсі Антоні, молодої матері з Флориди, яку зрештою виправдали за обвинуваченням в убивстві власної дворічної доньки, «суспільним і журналістським судовим розглядом століття» лише після безперервного висвітлення цієї історії всіма кабельними мережами. Убивство матір’ю своєї дитини наводить жах і зазвичай ускладнюється серйозною душевною хворобою, як у випадку Ятіс і Сміт. Проте їхні справи також спричинили викривлене й упереджене ставлення до інших матерів. Поліція і прокурори перебували під впливом засобів масової інформації, а тисячі жінок почали потерпати від презумпції винуватості, зокрема бідні жінки, які перебували в скрутному становищі.

[] Якщо для Марші найбільшим випробуванням у Татвілері були страждання інших жінок, то її перебування там, хоч і видавалося складним, утім було стерпним. Однак виникли й деякі труднощі, яких завдавали виправні наглядачі. Охоронці в’язниці ґвалтували жінок, які там утримувалися. Інспектори найрізноманітнішими способами домагалися, експлуатували, кривдили жінок-в’язнів і погрожували їм застосуванням фізичного насильства. Начальник в’язниці дозволив охоронцям заходити до душових під час перерахунку в’язнів. Інспектори скоса поглядали на ув’язнених і відпускали грубі коментарі, погрожували зґвалтуванням. Жінки не мали особистого простору навіть у клозетах, де інспектори могли дивитися, як вони ходять у туалет. У Татвілері були жахливі місця на зразок темних закутків і коридорів, де в’язнів могли побити чи напасти з сексуальною метою. «ІРС» звернувся до Відділу виправних робіт, щоб вони встановили в гуртожитках камери з охорони безпеки, однак вони відмовилися. Сексуальне насильство настільки поширилося тут, що навіть священик домагався жінок, коли ті приходили до каплиці.

Невдовзі після прибуття Марші до Татвілеру, ми добилися звільнення Діани Джонс, яку неправомірно засудили до довічного ув’язнення за злочин, який вона не вчиняла. Діану безпідставно визнали причетною до операції з торгівлі наркотиками, в якій брав участь її колишній хлопець. На неї повісили декілька обвинувачень, які передбачали обов’язкову міру покарання у вигляді довічного ув’язнення без права на умовно-дострокове звільнення.

Ми оспорили її засудження і покарання і зрештою добилися виправдання. Звільнення Діани Джонс, яка була приречена померти у в’язниці, стало промінчиком надії для решти засуджених до довічного ув’язнення в Татвілері. Я отримував листи з подякою за допомогу Діані від жінок, яких не зустрічав жодного разу в житті. Працюючи над цією справою, я ходив до Татвілер, щоб зустрітися з дівчиною, а вона розповідала мені, наскільки відчайдушно інші жінки потребували допомоги.

— Браяне, в мене є приблизно дев’ять записок, які інші люди попросили мене передати тобі. Їх було надто багато, щоб я змогла пронести їх повз охоронців, тому я не принесла усе, але ці жінки потребують твоєї допомоги.

— Гаразд, надалі не намагайтеся проносити ці записки. В’язні мають право нам писати.

— Гаразд, дехто стверджує, що писав.

— Діано, нас просто засипають листами. Пробачте, ми спробуємо відповісти на них згодом.

— Найбільше я хвилююся за засуджених до довічного ув’язнення. Вони ж тут приречені на смерть.

— Ми намагаємося допомогти, та поки не можемо робити більше.

— Я знаю, я їм про це й кажу. Просто вони у такому ж відчаї, в якому була і я, поки ви мені не допомогли. Марша, Ешлі, Моніка, Патриція слізно молять мене, щоб ви хоч когось відправили їм на допомогу.

Невдовзі після цього ми познайомилися з Маршою Колбі й почали працювати над її апеляцією…

Свежие темы: