«Під скляним ковпаком» — єдиний роман американської письменниці Сильвії Плат, знаної насамперед як поетка. У романі, значною мірою автобіографічному, описано досвід молодої жінки, яка намагається подолати великий депресивний розлад (так фахівці ретроспективно класифікують її захворювання). Книжка побачила світ 1963 року, через десять років по часі дії та за кілька тижнів до самогубства Плат. Українською роман видано вперше наприкінці грудня.

Сильвія Плат «Під скляним ковпаком». Уривок

— Ну ж бо, усміхнися нам.

Я сиділа в кабінеті Джей Сі на оббитому рожевим оксамитом двомісному диванчику, тримала в руках паперову троянду й дивилася на журнального фотографа. Мене фотографували останньою з дванадцяти дівчат. Я спробувала сховатись у вбиральні, але не вдалося. Бетсі вгледіла мої ноги крізь щілину під дверима.

Я не хотіла фотографуватися, тому що мало не плакала.Хтозна, чому мені так кортіло плакати, однак я розуміла: якщо хтось заговорить до мене чи надто пильно придивиться, сльози покотяться з моїх очей, і схлипування підуть мені горлом, і я плакатиму тиждень. Я відчувала, як сльози плещуться й підкочуються до моїх країв, наче я — повна по вінця хитка склянка. То була остання серія зйомок, потім мав вийти журнал, а ми мали повернутися назад у Талсу, чи Білоксі, чи Тінек, чи Кус-Бей, чи звідки ми там приїхали, і фотографуватися треба було з якимсь реквізитом, що натякає на наші майбутні фахи.

Бетсі тримала качан кукурудзи, щоб показати, що вона хоче стати дружиною фермера, Гільда — лису безлицу голову манекена, адже вона хотіла робити капелюшки, а Дорін — вишите золотом сарі: буцімто вона хоче бути соціальною працівницею в Індії (насправді вона й на гадці такого не мала, просто хотіла отримати сарі, як сама мені й пояснила). Потім у мене запитали, ким я хочу бути, і я відповіла, що не знаю.

— Та звісно, знаєш, — сказав фотограф.

— Вона хоче, — в’їдливо зауважила Джей Сі, — бути всіма одразу.

Я відказала, що хочу бути поеткою. Вони заходилися шукати для мене реквізит. Джей Сі запропонувала поетичну збірку, але фотограф відкинув ідею, мовляв, надто очевидно. Це мало бути щось, що надихає поетів. Зрештою Джей Сі видобула зі свого тогоденного капелюшка паперову троянду — з тих, що зазвичай мають довгі стебла.

Фотограф налаштовував розжарені білі софіти:

— Покажи нам, яка ти щаслива, коли пишеш вірші.

Я втупилася поглядом у синє небо, що прозирало в шпаринах між листя фікусів на вікні Джей Сі. Зліва направо повзли кілька ватних хмарин, подібних на театральні декорації. Я зосередила погляд на найбільшій хмарині, наче разом із нею з поля зору могло віднести й моє щастя.

Мені здавалося, що дуже важливо тримати лінію рота рівною.

— Усміхнися нам.

Зрештою я покірно скривила рот у посмішці, схожій на гримасу ляльки черевомовця.

— Ой, ні, — запротестував фотограф, раптом ніби відчувши недобре. — Ти наче зараз розплачешся.

Я не могла зупинитися. Я зарилась обличчям у рожеву оксамитову оббивку диванчика, і разом із солоними слізьми та жалюгідними схлипуваннями, що набрякали в мені цілий ранок, з мене линуло, захлеснувши все довкола, доглибне полегшення.

Коли я підвела голову, фотографа вже не було. І Джей Сі не було. Я почувалася розмоклою та зрадженою, наче шкіра, скинута страшним звіром. Було добре не почуватися звіром, але я відчувала, ніби той звір забрав із собою мою душу й усе, що лиш зумів загарбати лапами.

Я попорпалась у сумочці в пошуках золотавої косметички з тушшю, щіточкою, тінями, трьома помадами та дзеркальцем на кришці. Обличчя, що дивилося на мене з люстерка, наче визирало з-за тюремних ґрат після тривалих катувань. Розпухле, синювате, якихось нелюдських кольорів. То було обличчя, що потребувало мила, води й християнської терпимості.