Бажання дізнатися про себе більше часом призводить до не дуже приємних відкриттів. Особливо в поєднанні з використанням нетрадиційних – неінвазивних – методів діагностики. Коли дозволяєш начіпляти на себе електроди з думкою «ну-ну», чисто поржать, просто з цікавості чи навіть з метою викриття, а виходиш звідти з думкою «вот да фак?».

Бо поряд із цілком звичними, чи то пак, науковими назвами цілком реальних фізіологічних розладів, перелічених у звіті, око вихоплює цілком несподіваний напис – незрозумілий страх, тривога. От у цей момент і думаєш «вот да фак?». І цієї самої миті забуваються усі інші діагнози, бо їх необхідно підтвердити нормальним обстеженням, бо це ж було так, чисто поржать, і взагалі ти цілком здорова, і то все булшіт.

Але та «тривога» зависає десь на периферії свідомості і нав’язливо про себе нагадує. Яка, нах, тривога, думаєш ти. Немає жодної тривоги. Це не діагноз. Тривога для тих, кому нема чим зайнятися і хто забагато дивиться «Магнолію-ТВ».

Але важіль уже смикнули, механізм запущено, і тепер лише спостерігаєш, наче перед екраном грального автомата, як перед тобою мерехтять різноманітні картинки, підтягуються уривки сприйняття, доки не вибудовуються у єдиний ряд з однакових зображень – бінго! Загострюється сприйняття, запалюється уява, активізується пам’ять, притупляється здоровий глузд і… всі картинки поступово складаються-таки у те слово ТРИВОГА. Пригадуєш «Трьох у човні…» Джерома, та вже нічого не можеш вдіяти.

У Джона Ірвінга є роман «Чоловіки не її життя», за ним ще є екранізація з Кім Бейсінгер. Так от, там є фраза: «Такий шум, наче хтось намагається не шуміти». Коли чуєш те, що ніяк не показується. Бо його, може, і не існує? Але ж цей шум такий реальний…

Шум загрози/ невдачі/ поразки/ розчарування. Їх не видно, але ж вони завжди десь тут, поруч.

Коли, йдучи через темний парк, думаєш, що там точно щось підстерігає. Можеш обійти, але не обходиш, бо минулого разу все ж було ок. Але ж знаєш, що щось таке трапляється з кимось десь-колись-постійно, тому цілком можливо, що може трапитись і з тобою. І у темряві завжди сидить щось архетипно страшне – це ти теж знаєш. Але все одно ідеш назустріч тому, що не оформлюєш у думки, але відчуваєш так само, як вітер на шкірі.

Коли підходиш до власних дверей, і, наче сигналізація, вмикається якийсь внутрішній радар, який пеленгує все навколо, намагаючись ідентифікувати загрозу, і передчасно вмикає захисну тривогу. Коли здається, що за твоїми дверима вже хтось причаївся. Або побував, поки тебе не було. Бо такі випадки почастішали останнім часом, ти помічала краєм ока у стрічці новин.

Коли, збираючись у відпустку, напівсвідомо гадаєш, із якими проблемами стикнешся в ній, що піде не так, де буде халепа і як із неї вибратися, і чи варто взагалі туди лізти? Тож, пакуючи валізу, більше за все не хочеш дізнаватися про ті халепи, і вже краще лишитися вдома, і навіть просто піти завтра на роботу, бо так спокійніше.

А на роботі, отримавши підвищення, думаєш, на якому етапі проколешся, де схибиш, і кожного разу, коли «проносить», думаєш, ну коли ж уже нарешті буде та неминуча поразка, бо вона точно має бути, бо вона «шумить» десь тут поруч.

Коли приходить на думку геніальна ідея і готуєш проект, і все наче продумано, і все наче бездоганно, але перед самою презентацією вмикається радар, який пеленгує потенційну критику, «тицяння фейсом» у купу недоліків, і вже ця ідея здається не такою геніальною, а навіть провальною, і взагалі краще не висовуватися. «Чуєш» шум поразки, яка намагається не шуміти. Якої, можливо, і не буде, якщо не прислухатися.

Коли їдеш на підйомнику, дивишся на гори навколо і одночасно із захватом, очікуванням того блаженного спуску бездоганно відратраченою ранковою трасою – одночасно з цим відчуваєш не те щоб страх, а тривогу від можливості того, що спуск буде невдалим. Що когось зіб’єш, підріжеш, або хтось зіб’є тебе. Бо ти ж бачила, як когось спускали в люльці не один раз. Несешся схилом і постійно озираєшся, чи не впав хтось вище через те, що ти взяла трохи більше вправо, ніж він, можливо, очікував. А ти одна на схилі. І все одно «чуєш» той шум.

Коли, починаючи нові стосунки, дивишся на людину і думаєш, як і коли це все скінчиться, хто буде винен і що буде причиною. І навіть певним чином чекаєш цього, бо тоді, врешті, закінчиться це виснажливе гадання.

Очікування краху, провалу, кінця. Те, що, певно, можна назвати anxiety. Тривога без реальної, об’єктивної загрози, а через саму її можливість.

Великий мислитель з невимовним ім’ям К’єркегор у середині XIX ст., пишучи про концепцію тривоги, порівнював її з запамороченням людини, що, опинившись на краю безодні, дивиться вниз. Можна ж і не дивитися, можна собі йти по краю, дивлячись просто перед собою. Але відколи заглянула в безодню, то вже з’являється тривога, страх падіння, але разом із ним й ірраціональне бажання зробити крок назустріч цій безодні, випробувати її, себе. Тут якось пригадується те freaky-відчуття, коли дивишся на колію з краю платформи метро.

Тривога – не булшіт, і вона не нова. Це не феномен постмодерного часу, коли людям більше нема через що об’єктивно паритися. «Бути чи не бути?» і варіації типу «робити/ не робити», «їхати/ не їхати» тощо, певно, лунали завжди, від самих початків.

Як лікувати? Як заглушити той шум, коли щось десь намагається не шуміти? Є широкий спектр засобів від травок-чаїв і хюґе до бензодіазепінів (які інколи можуть самі ставати причиною тривоги). Тож, певно, цілком цього позбутися неможливо. Бо це не грип і навіть не діарея.

Але, певно, таки бути/ робити/ їхати/ презентувати/ починати. Наперекір всьому і всім. З цікавості. А потім – за звичкою. А от ходити на нетрадиційні обстеження, мабуть, таки не варто.