Ти народилася дівчинкою. Отак, маєш! Ти змушена бути слухняною, акуратно зачесаною, не сутулитися, не ставити зайвих запитань і робити все, що годиться юній леді. Жах! Так і хочеться стукнути кулаком по столу, розтріпати волосся і засипати когось зігнутими в кілька Z знаками питань про те, хто дав вам право говорити мені, що я мушу/повинна/маю робити. Бо ж нічого не мушу і нічого не (по)винна! Бо мені хочеться жити, як хочеться. Бути іноді неакуратною в словах і прагненнях, сутуло-зосередженою за компом, коли читаю новини про фондові біржі, ріст акцій, курс валют, багатозапитальною і суперечливою у своїх відповідях, нікому нічого не пояснювати про свій сімейний статус і показники ваги/тиску.

Я не обіцяла нікому бути дівчинкою. Не обіцяла нікому. Що буду керуватися манерами з кодексів честі. Що буду робити тільки очікувані кимось від мене кроки. Що буду носити платтячка-спіднички-колготки-ліфчики. Що буду сумлінно виконувати перші-ліпші тривіальні бажаннячка чергових нетактовних кавалерів. Що буду притримуватися рамок стереотипності і діяти за прописаними (чужими!) планами: навчання – робота – заміжжя – діти – онуки. Нудно робиться! У цих навчальних планах сімейно-будівельних «дівочих університетів» зовсім не дозволена чуттєва імпровізація. А де ж дисципліни за вибором?! Де подорожі й розвиток, самоосвіта і пізнання себе як самоцінної особистості? Де наша жіноча духологія й тілологія? Де ми у цих планах з наперед визначеними критеріями суспільності, часом виконання й можливими результатами – всім тим, чого від нас очікують.

Так і хочеться вигукнути: не очікуйте, не чекайте, не дивіться на нас крізь свої затемнені окуляри, вузенькі лінзи, товсті мозаїчні труби з розмитим склом всередині! Ваші біноклі — ані театральні, ані польові — вже не здатні вловити нашу сутність, хіба що окраєць силуету. Тут хіба перископ потрібен. Щоби зануритися у суть того, що всі називають жіночністю, що всі поетизують віками, але ще так і не збагнули.

Гінекологічне дзеркальце, як сказала би Люс Ірігарай, занадто примітивно звужує усю широту нашого подвійного єства. Подякуймо, друзі, Гансу Ліпперші за телескоп, який астрономічно розширив можливості слабкого людського очного яблука! Тепер хоч за зірками, хоч за жінками! Але зараз не про те…

Стереотипи існували завжди. Одні відмирали, як уражені гангреною кінцівки. Інші – ще міцніше вкорінювалися у ґрунті людської свідомості. Стереотипи існують сьогодні. І нам треба їх побороти. Заради нас самих.

Тут мені пригадується розмова з приятелькою, яка вразила мене своєю абсолютною вірою у твердість стереотипу. Ми тільки-но вступили в університет і поспішали на ранкові пари, стрімголов пробираючись у густому студентському натовпі до виходу з напхом напханого молоддю львівського трамваю. Перші дні вересня, перші пари, якось не хотілося починати своє пізнання із запізнень в аудиторію омріяної alma mater. І ось я дозволила собі наївно бігти: спочатку вулицею, потім – величним коридором вишу. Подруга намагалася наздоганяти мене, розпашіла і червона, вона мало не заплакала вже під дверима кабінету. І моя радість, що ми встигли за хвилини дві до початку заняття, якось затьмарилася її словами: «Ти що?! Хіба так можна?! Нащо було так бігти?! Мене мама вчила, що дівчатка мають ходити повільно, малими кроками, рівненько і гарно…» Пам’ятаю, я голосно розсміялася. Приятелька похнюпилася, поправила барвисту сукенку, втерла серветкою мокрого лоба, і ми нарешті зайшли в аудиторію.

Цю пригоду я ще довго згадувала, в різних контекстах, коли намагалася то встигнути за кілька хвилин до закриття магазину, то на вокзал.

І завжди іронізувала, що не вмію ходити, як чужі мами кажуть. Бо завжди кудись не встигаю, поспішаю зо всіх сил, навіть чимдуж біжу, розганяючи своїм спринтерським поглядом здивованих перехожих. І ця біганина за часом, чи втеча від часу, чи змагання з самим часом, щоби врешті впіймати «свій час». І думка, що «дівчатка мають ходити повільно» якось мене дивує, адже повільна ходьба асоційована для мене з лікарняною, хворою, старечою ходою. Як так можна, коли навколо стільки руху, швидкості, енергетики життя? А ще, граціозно уповільнена, вишукано лінива хода – ознака аристократії. Метушився традиційно люд робочий: домашня прислуга, покоївки, сажотруси, садівники… Так значить, робочий лад вимагає робочого поспіху! Інакше – не встигнути!..

Дівчатка – принцеси. Стереотип про рожеві пухкенькі щічки, рожеве зефірне платтячко, рожеві мил(ьн)і ілюзії. Дівчатка завжди посміхаються, ходять на пальчиках ніжок, притримуючи на голівці свою кришталеву корону. І чекають на принца. А далі – за сюжетом.

А що робити тим, у кого – інша казка? Не про Попелюшку. Не про Приспану красуню. А про чудовисько! Монстра, який живе у тобі, лякаючи всіх своєю силою, своєю категоричністю, своєю швидкістю у досяганні цілей і прийнятті рішень.

Недавно натрапила на класнющу дитячу книжечку відомого польського письменника Ґжеґожа Касдепке «Я не хочу бути принцесою» (2017). Доволі простенький сюжет із життя звичайної родини насправді може бути лаконічно-вичерпною ілюстрацією того, що відбувається в глобалізовано фемінізованому світі, який намагається подолати патріархальні табу й обмеження. Книжка починається з рішучого твердження: «Добридень! Мене звати Марися, і я – справжнісінький дракон».

Дівчинка вже з народження відчуває нав’язливість стереотипів щодо своєї слабкості й жіночності, тому й дещо агресивно налаштована: з метою зберегти власне тіло і власний голос від карикатуризації й фонограмізації. Мамі каже:  «Я тебе з’їм – з’їм, а кісточки повипльовую на килим!» Психоаналіз декодував би це як подолання імперативу Великої Матері у свідомості дочки. Міглена Ніколчина, болгарська критикиня, феміністка, психоаналітикиня, назвала би подібне явище «матрицидом» — вбивством матері з ціллю збереження дочкою власної цілості.

До батька Марися не менш холоднокровна: «Я хрускаю лицарів, немов якісь чіпси!» Ототожнення чоловічого тіла і картопляних смаколиків наводить читача на думку про кастративний талант маленької феміністки Марисі.      Водночас неоміфологізує цей дівчачий образ саме акт «споживання», відтак вибудовуються алюзії з головою Медузи Горгони, вбитої Персеєм. Цікаво, що Медуза (Медуса, з грец. Μέδουσα – захисниця, повелителька, володарка) – це чудовисько з жіночим обличчям, яке вбивало своїм поглядом. Тому захват від споглядання на дівчинку-принцесу дисонує з відчуттям страху опинитися у пащі дракона. Саме до міфу про Персея і Медузу звертається Паскаль Киньяр у книзі «Секс і страх», аналізуючи в такому контексті відчуття «заціпеніння», яке заважає людям рятуватися втечею від того, чого треба уникати, змушує «шанувати» навіть сам страх до такої міри, що люди ризикують своєю власною безпекою.

«І як ти міг зв’язатися з тією феміністкою?!» — фраза, якою поділилася зі мною знайома на одному семінарі, розповідаючи, як мама її бойфренда атакувала сина подібними репліками. Бо феміністок бояться, феміністок остерігаються, над феміністками кепкують, їм дорікають… Але ними цікавляться! Ба більше: в них закохуються! У них, тобто в усе їхнє: ноги, руки, груди, серце… і навіть мозок. Так, саме так, закохуються у їхню драконячу голову! Бо, як читаємо у книжечці Касдепке: «Ми, дракони, мудрі! – не те, що принцеси, які просто сидять собі у вежі, виглядають любенько у вікна і, знудившись, рахують скелетів!» Ми натомість рахуємо прочитані книги, гроші, час. Ми не сидимо у вежах, чекаючи, що нам принесуть, покажуть, дадуть чи подарують. Ми самі беремо все, що нам треба.

Касдепке ділиться з читачами історією створення цієї веселої оповідки: «Кілька років тому я познайомився з дівчинкою (Кариною чи Марисею – точно вже її не згадаю), мама якої розповіла мені кумедну бувальщину. Мала була впевнена, що недостатньо гарна, аби грати принцесу, тож може претендувати щонайменше на роль дракона…» І знову – стереотипи: якщо ти недостатньо гарна – у тебе другорядна роль (одразу чомусь згадується типаж Каті Пушкарьової з серіалу «Не родись вродлива»). Так само, якщо ти феміністка – то буцімто страшненька, нечупара, закомплексована істеричка, з поганими звичками і поганим смаком. Натомість коли бачать усміхнену й енергійну феміністку-інтелектуалку з драконячою силою до життя, готовністю захистити себе від нападів і нападків патріархального консервативного (чи законсервованого у пережитки) «бомонду», то чомусь фантазують про її сексуальну орієнтацію, заплямлене минуле, хитке майбутнє, нестабільне тепер тощо…

Але народжуються такі Марисі, що кидають усім виклик своєю ж присутністю. Це сміливі, впевнені у собі дівчатка, які живуть за своїми правилами. Це гарненькі дракони у царині науки, освіти, мистецтва. Це виховані драконеси (дуже хочеться використати тут фемінітив!), що реалізовують свої проекти у сфері політики, економіки, культури. Це драконеси, які відкриті для почуттів, ніжно-делікатні і нестримно-пристрасні.

 І, якщо ти зустрінеш таку і не злякаєшся її (бо ти не з полохливих), вона щиро з любов’ю зізнається, як і дівчинка Марися: «Я з’їм тебе, користуючись ножем і виделкою…»