Публіцистка та письменниця Наташа Белл розмірковує про подвійні стандарти щодо жінок творчих професій.

«Чи є сімейне життя перепоною для творчої роботи?» – The Cut

«Пастка материнства: чи можливо бути хорошою письменницею та хорошою матір’ю?» – The Guardian

«Згідно з науковими даними, жінки після народження дітей можуть мати ще більше творчого потенціалу» – The Atlantic

«Чому видатним представницям творчих професій не можна бути матерями?» – Women in the World

«Материнство не загрожує творчості, каже письменниця Зеді Сміт» – The Telegraph

Ми вже звикли до таких заголовків, бо питання про те, чи може жінка народити дітей і не втратити свій творчий потенціал – це невичерпна тема для дискусій. Слова «Немає гіршого ворога якісно виконаній творчій роботі за дитячий візочок у коридорі» належать саме чоловікові, Сірілу Коноллі, і, хоч ми живемо в час декрету для обох батьків і вагітної жінки — прем’єр-міністра (ура!), це питання й досі набагато частіше постає у стосунку до материнства, ніж до батьківства. І далі ставлячи його, ми ігноруємо систематичний сексизм, який лежить в основі й батьківства, й творчої роботи.

Останнім часом велося дуже багато дискусій щодо «гігантів мистецького світу» і того, як гендерно-забарвлена критика батьківства вписується в актуальний контекст посягань та утисків у сфері створення культурного продукту. Оголосивши про вагітність, співачка Аманда Палмер отримала повідомлення від «стривоженого-та-все-ще-відданого» прихильника її творчості, який питав: підтримуючи її кампанії зі збору грошей, люди платили за те, щоби вона писала музику, чи за те, щоби народила дитину? Вона назвала це «найжахливішим моментом вагітної жінки творчої професії». І справді, важко уявити, щоб її чоловік, Ніл Ґейман, діставав такі самі запитання від людей, що купують його книжки. Але не лише фани та критики хвилюються, чи не вплине материнство на роботу їхньої улюбленої мисткині, – часто це тривожить і самих представниць творчих професій.

Ми майже не надаємо жінкам змоги визнати, що вони матері менш ніж на 100%, або що діти – це не весь їхній світ.

Жінка-авторка перфоменсів Марина Абрамович, в роботу якої я занурилася, проводячи дослідження для своєї останньої книжки, повідомила німецькій газеті Tagesspiegel, що, на її думку, саме материнство – причина того, чому чоловіки на творчій ниві успішніші за жінок. «Все просто, – сказала вона. – Кохання, сім’я, діти – жінці не захочеться усім цим пожертвувати».

Схожим чином висловилася Трейсі Емін, представниця світу сучасного мистецтва, сказавши журналу Red, що материнство зашкодило б її роботі. Тоді як чоловіки можуть і мати дітей, і бути успішними митцями, — сказала вона, — жінок занадто сильно «розривають почуття».

Шукаючи компромісу, Лорен Сендлер висловила думку в журналі The Atlantic, що жінки таки можуть бути водночас матерями й письменницями, але якщо матимуть лише одну дитину.

Усі троє цих жінок зіткнулися з критикою на адресу своїх висловлювань, іноді від знаменитих представниць творчого світу та письменниць, які й самі мають дітей (а отже можуть підкріпити свою думку власним досвідом).

Хай як поставити це питання, його обговорення швидко перетворюється на війну представників двох таборів, які мають протилежні думки щодо того, чи можливо «мати все й одразу». Ті, в кого є діти, стверджують, що так, а ті, в кого дітей немає, – що ні. Час від часу хтось із іншого табору перебігає на протилежний бік і показово відхрещується від своїх попередніх міркувань, пояснюючи, що народження дітей позбавило їх наївності й наділило досвідом. Така зміна поглядів неминуче закінчується аргументом, який часто викликає лють, проте не лишає місця для суперечок, і полягає в тому, що жінці неможливо зрозуміти, що таке материнство, доки вона не матиме особистого досвіду. Визначальною характеристикою цього аргументу, а також його вічним двигуном є те, що кожній зі сторін майже неможливо висловити думку, яка б переконала протилежну сторону.

Можливо тому сама ця тема стала такою популярною серед прозаїків. Художня література – мало не єдина сфера, де ми бачимо жінок, які переймаються через материнство. Особливо в детективах та трилерах ми маємо змогу дослідити життя проблематичних, неврівноважених та несимпатичних героїнь. Письменництво, що зображає зникнення та вбивства (як-от моє!), наділене унікальною можливістю розглянути та піддати критичній оцінці традиційні сімейні ролі, при цьому руйнуючи їх. Нещодавно вийшли декілька чудових книжок авторства жінок-письменниць, які скористалися цим жанром, щоб примусити нас серйозно засумніватися у своєму ставленні до материнства. В «Маленьких смертях» Емма Флінт зображає Рут Мелон, сексуально активну матір-одиначку, зовнішність і поведінка якої примушують і поліцію, і пресу поспішати з висновками, коли зникають її діти. Лора Ліпман із перших сторінок роману «Сонячний опік» дає зрозуміти, що її героїня Поллі втекла та лишила чоловіка та трирічну доньку на пляжі, не добувши відпустки, й що вона планувала цю втечу наперед. «Колискова» Лейли Слімані починається приголомшливими словами «Немовля мертве», й одразу ми дізнаємося, що вбила його на перший погляд ідеальна для ролі матері няня Луїз.

Від самого початку, зображаючи своїх героїнь як однозначних матерів-монстрів, авторки ризикують відштовхнути читачів, нездатних розглядати їхні вчинки з багатьох сторін. Однак, розкриваючи такі теми в художній літературі, письменниці також надають нам змогу притримати інстинктивне обурення чи огиду, які ми можемо відчувати, читаючи про таких самих жінок на сторінках газет. Тоді як у справжньому житті ми поспішаємо вважати недбалу, не зосереджену на материнстві, занадто сексуальну чи схильну до насильства жінку-матір за однозначного монстра, до вигаданих їхніх товаришок ми ставимося з терплячістю та уважністю, може, навіть співвідносимо їх із собою. Ці авторки дозволяють нам розглядати таких жінок не тільки як матерів, а як людей, що нам треба примусити себе робити, не лише читаючи книжки, а й у житті.

У справжньому світі єдине, з чим, здається, погоджуються представники обох таборів, це те, що якщо жінка стала матір’ю, то вона мусить ставити материнство вище за все. Емін стверджувала, що вирішила не мати дітей, бо «повинна бути або на 100 % матір’ю, або на 100% мисткинею». Єдина вагома різниця між цим поглядом та словами жінок, які вважають, що «мати все й одразу» можливо — те, що останні заявляють про свою здатність бути водночас і на 100% матерями, і на 100% мисткинями. Обидві сторони увіковічують ідею, що жінка має «відбутися» передусім як матір. Може, їй і вдасться бути успішною мисткинею, але якщо тільки вона буде здатна водночас годувати своїх близнюків грудьми, як Гейн Кох, коли оприлюднила свою знамениту фотографію «Багатозадачна мама». Розповіді тих, кому це вдається, мало не завжди зводяться до: «Дивіться, я мисткиня, але бачите, з моїми дітьми все добре, я не зіпсувала їх тим, що й далі займаюся мистецтвом».

Помітним винятком є Лара Фейґель, яка у своїй книжці про життя й роботу Доріс Лессінг «Вільна жінка» розглядає те, як покійну авторку засуджували, бо вона кинула двох із трьох своїх дітей, а також аналізує свої власні почуття щодо письменництва та свіжого досвіду материнства. Фейґель зазначає, що в 60-ті та 70-ті побутувало набагато більше розуміння та велися набагато відкритіші обговорення того, що психоаналітик Доналд Віннікотт назвав «материнською роздвоєністю почуттів». Однак відтоді дедалі більше уваги зверталося на потреби дітей, аніж батьків, і це, здається, поклало кінець таким обговоренням і перетворило визнання роздвоєності почуттів на одне з найбільших у нашому суспільстві табу. Схоже на те, що й неймовірно успішна жінка-мисткиня, й «гігант мистецького світу» Емін та Абрамович намагаються до нас донести, що для жінки є лише дві прийнятні ролі: або Хороша Мати, або Не-Мати.

З іншого боку, чоловіки-митці не мають бути на 100% батьками понад усе. Ми пробачаємо їм, якщо вони стають посередніми чи навіть поганими батьками так, як ніколи б не пробачили жінці. Книгарні та картинні галереї повні творів чоловіків, які покинули своїх нащадків чи не надавали їм належної уваги. 1952 року наймолодший син Гемінґвея написав йому листа й сказав: «Якщо все підсумувати, тату, то вийде таке: ти написав кілька хороших оповідань і роман, мав свіжий підхід до реальності й зруйнував життя п’ятьох людей… Що, на твою думку, найважливіше: твоє егоцентричне лайно, оповідання чи люди?»

Сюжетні лінії, до яких входить вагітність та виховання дітей, часто наводять як доказ того, наскільки успішно таким сюжетам вдається викликати відчуття задухи.

Певна річ, історія вибрала Гемінґвеєві оповідання, але для жінок-письменниць рідко коли ситуація складається таким чином. Обговорення Доріс Лессінг мало не завжди крутяться навколо того, що вона покинула десятирічного сина Джона та шестирічну доньку Джин у Родезії, а сама повернулася до Англії будувати кар’єру письменниці. Часто цитують її слова «Для розумної жінки не буває нічого нуднішого, ніж проводити нескінченно багато часу з малими дітьми», а також «Ніхто не здатен писати, коли поруч є дитина», але мало хто з журналістів звертає увагу на те, що її позбавили батьківських прав на Джона та Джин, заборонили повертатися до Родезії до 1980 року, а її найменший син Пітер жив із нею мало не все своє доросле життя. Легше зобразити Лессінг жахливою матір’ю, мисткинею на 100%. Подібним чином Енід Блайтон, Мюріел Спарк та Ребекку Вест звинувачують у легковажності, недбалості й недогляді стосовно їхніх дітей. Схоже, що письменницькі досягнення цих авторок мусять бути оцінені в порівнянні з їхньою шкодою для материнства.

Нині ведеться багато обговорень того, чи можемо ми відділити продукт творчості від самого творця, чи етично насолоджуватися якісною роботою («Енні Голл», «Картковий будиночок», «Дитина Розмарі»), виконаною поганими людьми. Безсумнівно, те ж саме можна сказати про митців, які є поганими батьками, але наразі таке питання постає тільки щодо жінок. Цей подвійний стандарт стає навіть іще помітнішим, коли митці користаються плодами своєї творчості, щоби поговорити про боротьбу між творчим вираженням та батьківством. У сучасній літературі це можна спостерегти з похвали, якою читачі щедро наділили Карла Уве Кнаусґарда за його автобіографічний роман у шістьох томах «Моя боротьба». У своєму другому творі, «Закоханий чоловік», він розглядає труднощі балансування між письменництвом та батьківством, часто в деталях описуючи свої невдачі в останньому. Поставали питання щодо того, чи етично з Кнаусґардового боку так детально зображати свою сім’ю, але рівень його критики й близько не зрівнявся з тією, яку отримала Рейчел Куск за її мемуари про вагітність та материнство «Робота всього життя». «Якщо відверто, – сказав Куск один критик, – то ви – самозакохана зануда, саме втілення оцього егоїзму «Я! Я! Я!», який вам так не подобається у малих дітях». «Читати просто неможливо, – сказав інший. – Вона так пише про свою першу дитину, що лише Бог знає, як вона дозволила собі народити другу».

Єдина причина для жінок із таким рівнем професійної успішності відстоювати свій життєвий вибір полягає в тому, що ми й досі живемо в суспільстві, де жінка без дитини вважається неповноцінною.

«Щоб бути собою, – каже Куск, – я мушу лишити доньку плакати, мушу запобігати її голоду чи не взяти її з собою в гості, мушу забути про неї, щоб подумати про інші речі. Щоб успішно бути кимось одним, треба зовсім не бути кимось іншим». Ця думка здається повною протилежністю тому, що Гейн Кох хотіла сказати своєю фотографією у фейсбуці, на якій вона годує близнят грудьми, при цьому працюючи за комп’ютером. Безсумнівно, саме тому Куск приписують самозакоханість, післяпологову депресію та експлуатацію. І знову ж, здається, у художній літературі зображати таке розділення почуттів та невизначеність письменникам куди комфортніше. Жанр побутового нуару пишається тим, що в ньому можна висвітлити найтемніші кутки сімейного життя. Рекламуючи ці книжки, сюжетні лінії, до яких входить вагітність та виховання дітей, часто наводять як доказ того, як успішно таким сюжетам вдається викликати відчуття задухи. Тож чому, коли письменниця, як-от Куск, визнає відчуття задухи в нехудожньому творі, це викликає такий жах?

Значною мірою проблема полягає у тому, що питання про те, чи материнство позбавляє творчого потенціалу, ґрунтується на переконанні: щойно жінка народжує дитину, природні інстинкти мають поглинути її так, що для попередньої відданості роботі не лишиться місця. Рідко коли ми перевертаємо це питання другим боком і запитуємо себе, чи не зашкодить творчий потенціал мисткині її материнським інстинктам. Тож ми майже не надаємо жінкам змоги визнати, що вони матері менш ніж на 100%, або що діти – це не весь їхній світ. Навряд чи й Абрамович, й Емін відчували б потребу висловитися на цю тему, якби були чоловіками. Єдина причина для жінок із таким рівнем професійної успішності відстоювати свій життєвий вибір полягає в тому, що ми й досі живемо в суспільстві, де жінка без дитини вважається неповноцінною.

Яким виглядав би світ, якби ми поважали здатність бездітної жінки почуватися «повноцінною»? В якому й чоловіки, й жінки були б вільні самостійно визначати, як вони хочуть розділяти себе між роботою та нащадками? І в якому ми б дозволили представникам обох статей визнати, як у житті, так і в художній літературі, що мати дітей – це складно, важко і не завжди відбувається так, як мало би бути?

Авторка тексту — Наташа Белл народилася у Сомерсеті та вивчала англійську літературу в Йоркському університеті. Вона магістр гуманітарних наук в Чиказькому університеті та отримала магістерський ступінь з креативного письменництва в університеті Голдсміт в Лондоні. Белл мешкає в Лондоні та займається письменницькою діяльністю. Її новий роман — Exhibit Alexandra.

Оригінал: Motherhood does not kill creativity

Переклад: Олександра Гординчук