«Середня стать» — проникливий та багатогранний роман-епопея американського письменника грецького походження Джеффрі Євгенідіса. У книжці розповідається про Калліопу Стефанідіс і три покоління греко-американської сім’ї Стефанідісів, кожне з яких має свої секрети.

Калліопа — не така, як інші дівчата. Та щоб зрозуміти, у чому ця відмінність та як її прийняти, вона повинна відшукати не один скелет у шафі своєї родини та розкрити жахливу таємницю.

Цей роман — немов окремий відвертий, емоційний та інтимний світ, у якому Калліопа, що перетворюється на Калла, пізнає своє особливе тіло, здобуває сексуальний досвід, вчиться приймати й розуміти себе. Ця книжка розповідає нам історію про те, що забувають люди, але пам’ятають гени.

За книжку «Середня стать» Джеффрі Євгенідіс отримав Пулітцерівську премію. Українською роман переклала Анна Вовченко, авторка обкладинки Анастасія Стефурак.

Сватання

Коли про цю історію дізна́ються, я, очевидно, стану найвідомішим гермафродитом у світі. Хоча я не перший. Була така собі Алексіна Барбен — навчалася в жіночому пансіоні у Франції, а тоді стала Авелем. По ній лишилась автобіографія, яку Мішель Фуко відшукав у архівах французького департаменту громадського здоров’я. (Мемуари, які вона закінчила невдовзі перед самогубством, такі вбогі на подробиці, що саме вони спонукали мене написати власну сповідь.) Готтліб Гьоттліх, народжений 1798-го, до тридцяти трьох років жив під іменем Марі-Розіни, доки одного дня мусив звернутися до лікаря з болем у животі. Лікар підозрював грижу, а виявив неопущені яєчка. Відтоді Марі перевбралася в чоловічий одяг, узяла собі ім’я Готтліб і рушила в прибуткову подорож Європою, показуючись усіляким медичним світилам.

Мій випадок, на думку лікарів, іще цікавіший за Готтлібів. Через вплив зародкових гормонів на гістологію та біохімію мозку в мене розвинулася чоловіча свідомість — але виховали мене дівчиною. Якби хто надумав дослідити співвідношення вроджених та набутих статевих функцій, то він не знайшов би прикладу, кращого за мене. Зо три десятки років тому в клініці доктор Люс піддав мене цілій лавині різноманітних тестів. Я пройшов тест Бентона на зорову пам’ять і гештальт-тест Бендера на зорову моторику.

Мені виміряли вербальний коефіцієнт інтелекту і ще багато чого іншого. Люс навіть аналізував стиль моїх творів, з’ясовуючи, властива мені лінійна чоловіча манера письма чи циклічна жіноча.

Утім, я знаю напевно: попри мою андрогінну свідомість, історія, яку я розповім, містить певний елемент суто жіночої циклічності. Як і будь-яка історія, пов’язана з генетикою.

Я — остання частина довгого складнопідрядного речення, а почалося це речення багато років тому та іншою мовою — отже, щоб дістатися до кінця, тобто до моєї появи на світ, його треба прочитати від початку.

А для цього я відмотаю плівку назад від миті свого народження: ось із мене злітає рожева ковдра, перекидається бокс, до мене знову приростає пуповина, я кричу й мене тягне в материне міжніжжя. Ось Тессі знову розбухла. Відмотую ще трохи назад — і завмирає срібна ложка, а термометр вкладається на оксамитову подушечку. Супутник вертається до ракетної установки, що його запустила, і в світі знову владарює поліомієліт. Ось батько, двадцятилітній кларнетист, награє́ по телефону Арті Шоу, а ось він у церкві — восьмирічний, обурений цінами на офірні свічки. Ось 1931 рік; дід отримує в касі свій перший американський долар. Ось нас іще немає в Сполучених Штатах: ми пливемо через Атлантику; саундтрек так дивно звучить у зворотному відтворенні.

З’являється пароплав; на палубі смішно гойдається шлюпка, потім падає кормою вперед — і ось ми знову на суходолі; змінюється напрямок перемотування, фільм розпочинається спочатку…

Наприкінці літа 1922 року моя бабця Дездемона Стефанідіс віщувала не народження, але смерті — і передусім власну. Вона працювала в шовкови́чні на високому схилі Олімпу в Малій Азії, аж раптом її серце, без жодних на те причин, пропустило удар. Дездемона явно відчула, як воно зупинилося й зібгалося в клубочок. Потім вона випросталася, і серце закалатало так шалено, мов хотіло вистрибнути з грудей.

Вона розгублено скрикнула, і двадцять тисяч шовкопрядів, чутливих до людських емоцій, враз припинили сукати кокони. Бабця скоса оглянула себе в тьмяному світлі й завважила, що туніка її тріпоче. Усвідомивши в собі докорінну зміну, вона негайно обернулася на ту, ким залишалася аж до смерті: на хвору людину, ув’язнену в здоровому тілі. Нездатна повірити у власну витривалість, попри те, що серцебиття її вже втишилося, вона вийшла з шовковичні — востаннє глянути на світ, який покинула, однак, п’ятдесят вісім років по тому.

Вигляд його приголомшував. За триста метрів унизу, наче дошка для нардів серед зеленої повстяної долини, лежала колишня османська столиця, Бурса. Рубіни черепичних дахів тонули в діамантових розсипах побілених стін. Яскравими скалками там і тут видніли гробниці султанів. Тоді, 1922 року, вулиці були ще не запруджені автомобільним рухом, а соснові ліси на узгір’ях — не посмуговані трасами лижних підйомників. Металургійні й текстильні заводи ще не оточили міста; повітря ще не просякнуло смогом. Бурса ще здавалася — принаймні з трьохсотметрової висоти — такою ж, якою була впродовж минулих шести століть: священним містом, османським некрополем, центром шовкової торгівлі; її покалічені вулиці квітчалися мінаретами й кипарисами. Кахлі Зеленої мечеті з часом набули блакитного відтінку, та це їй тільки личило. І все ж Дездемона Стефанідіс, стежачи з висоти за великою партією в нарди, побачила те, що минуло повз увагу гравців.

Психоаналіз міг би витлумачити бабцин серцевий трепет як вияв горя. Батьки її були мертві — убиті в нещодавній війні з турками. Грецька армія за сприяння Союзних держав 1919 року вдерлася на захід Туреччини, заявивши свої права на одвічну грецьку територію в Малій Азії. Після років самітного життя на Олімпі жителі Віфінії, села, де народилася й виросла моя бабця, знайшли порятунок у Великій Ідеї — мрії про Величну Грецію. Нині грецькі війська окупували Бурсу, над колишнім османським палацом ярів грецький прапор. Турки під проводом Мустафи Кемаля відступили на схід, до Ангори*. Уперше в житті греки Малої Азії звільнилися з-під турецького гніту. Ніхто більше не забороняв ґяурам — «невірним псам» — носити яскравий одяг, їздити верхи й користуватися сідлами. У село більше не навідувалися турецькі чиновники, як то відбувалося протягом минулих століть, щоб забрати найсильніших грецьких юнаків у яничари. І нині селяни, везучи шовк на продаж у Бурсу, почувалися вільними греками у вільному грецькому місті.

Але Дездемона, будучи в жалобі за батьками, досі жила минулим. Тож вона стояла, оглядаючи місто зі схилу гори, і почувалася ошуканою, бо неспроможна була радіти, як інші. Багато років по тому, уже вдовою, понад десятиліття прикутою до ліжка, де вона життєлюбно старалася вмерти, бабця нарешті збагнула, що ці два міжвоєнні роки, з якими її тепер розділяло півстоліття, були найкращі в житті; та всі її знайомі доти вже покинули цей світ, і звірити щойно дозрілу думку вона могла хіба що телевізору.

* Ангора — колишня назва міста Анкара, що протягом 1919–1923 рр. було центром турецького національно-визвольного руху.