Про нейромедіатори і дофамін зокрема не чув хіба що…, утім, неважливо, хто про них не чув, – про нейромедіатори чули всі! Діти на майданчиках малюють блакитною крейдою структурну формулу дофаміну (це оте кільце, схоже на медові стільники з різними відгалуженнями – див. мал.1.), ну а що – вони в мами таке кольє бачили. Інста-дупи і мізки закликають їсти більше зелені\горіхів\пити чорнило каракатиці\жувати цвіркунів (потрібне підкреслити) для того, щоб підвищити рівень цього загадкового чи то гормону, чи то нейрощосьтам – вони ніяк чітко сказати не можуть. Та що там казати – бабуськи на зупинці одна одній розказують про недостатню кількість дофаміну сусідської Валі, хоча різницю між дофаміном, корвалолом і валідолом вони навряд чи відчувають.

Мал.1. Структурна формула дофаміну.

Тому вкрутимо невеличку лампочку над нейромедіаторною темрявою, щоби трендове слово здобуло хоч якесь значення.

Для початку нашої захопливої подорожі в світ нестримної радості та щастя – від розмов про собаку перейдемо до бліх, себто до нейронів (така клітина в формі зірочки, її всі ще зі школи пам`ятають). Сполучаються між собою нервові клітини аж ніяк не чесним словом, а тими красивенними відростками (аксоном і дендритами), але і тут не все просто – між двома такими чудовенними клітинами залишається невеличкий просвіт. Себто клітини наші нервові схожі на… квартири в багатоповерхівці – наче і всі разом, та коридор між ними все ж існує, і для того, щоб покликати сусіда, з затишної коробочки доведеться вийти.

Так от, виходять до сусідів саме нейромедіатори, які синтезуються всередині клітини і вивільняються під дією електричних імпульсів на кінчику найдовшого відростка, аксона по-мудрому, та й біжать собі порожнім коридором до дверей клітини-сусіда, стукають і тоді або втікають кудись сходами геть (руйнуються), або ж повертаються до себе на хату – дожидати наступної нагоди подзвонити ближнім у двері. Ловіть невеличке відео для тих, хто хоче знати більше:

 

Коли ми вже знаємо, як нервові клітини між собою спілкуються, з ким сплять і чим харчуються, можна трішки й за жителями-нейромедіаторами підглянути. Номером один у нашому домі сьогодні не голова ОСББ, та все одно непоганий, – є дофамін. Дофамін – штука маленька, але страх яка багатофунціональна і відповідає не лише за систему винагороди у наших мізках, а й за рухову активність та навіть за прагнення досліджувати щось нове.

Отут рука дядька все малює і розказує всього лиш за 2 хвилини:

 

Про винагороду я трохи перегнула (бо звучить круто), дофамін не відповідає за винагороду як таку, не пече нам тортик після шикарного обіду, він відповідає за оте щемке передчуття насолоди. Пам’ятаєте метелики в животі перед найпершим поцілунком, який виявився слинявим чмоком? Це дофамін. А те, як годинами смакувати відпустку, що от-от настане? Знову він. І те, як же буде круто відкусити шматочок перепічки? Дофамін. Тобто дофамін – це такий собі сусід-мотиватор, саме той, який кричить: «Давай візьмемо ще одне пиво, буде класно! Ну чи а погнали на дискотеку – не прогадаємо!» (Arias-Carrión & Pöppe, 2007).

Окрім прекрасного мотиватора смачно вечеряти, одягати нові труси і дивитись красиві фільми, дофамін може змушувати нас видиратися на дахи, робити селфі вниз головою на скелях, пити горілку з пивом і всяке таке. Чому? Хм, запитання наче й просте, чотири букви всього, та насправді складне дуже.

Є п’ять рецепторів дофаміну з логічною нумерацією від D1 до D5 (ото я розумію, молодці науковці, – таке і запам’ятати не гріх), четвертий рецептор відповідає за пошук нового і кодує його ген DRD4. Тут можна сказати: то й що? А можна читати далі. Від цього одненького гену залежить наша чутливість до дофаміну, тобто те, чи нам вистачить морозива в кафешці на Подолі чи нам таки для щастя потрібно буде щонайменше срібло на Олімпійських іграх. І винна в усьому кількість повторюваних ділянок коду, а повторів таких може бути від двох і аж до багато, 11 — максимальна кількість, здається. Що більша кількість повторів – то менша чутливість до дофаміну і тим далі доводиться пертись за щастям.

Як кажуть нам вчені (яким, вочевидь, для щастя не так вже й мало треба, а добряче таки копатись в генах всіляких), у мігрувальних популяцій близько семи повторень у гені DRD4, водночас гомо домашні мають лише чотири повторення, а дослідили ці уми ні мало ні багато, а 2320 людей розумних (Chen et al, 1999). Ба більше, дослідження російських і чеченських в’язнів, засуджених за тяжкі злочини, і бійців змішаних єдиноборств, показує, що таки і в першої, і в другої групи повторів в гені DRD4 більше за еталонні 4 штук (Cherepkova et al., 2017).

Побігла за своїм морозивом, бо вже змучилась чекати! Серотоніну з адреналіном треба? Чи на дофамінчику зупинимось?

  • Arias-Carrión, Ó., & Pöppel, E. (2007). Dopamine, learning, and reward-seeking behavior. Acta Neurobiologiae Experimentalis, 67(4), 481-488.
  • Chen, C., Burton, M., Greenberger, E., & Dmitrieva, J. (1999). Population Migration and the Variation of Dopamine D4 Receptor (DRD4) Allele Frequencies Around the Globe. Evolution and Human Behavior,20(5), 309-324. doi:10.1016/s1090-5138(99)00015-x
  • Cherepkova, E. V., Maksimov, V. N., Kushnarev, A. P., Shakhmatov, I. I., & Aftanas, L. I. (2017). The polymorphism of dopamine receptor D4 (DRD4) and dopamine transporter (DAT) genes in the men with antisocial behaviour and mixed martial arts fighters. The World Journal of Biological Psychiatry,1-14. doi:10.1080/15622975.2017.1366056