Нігерійська письменниця Чимаманда Адічі відома широкому загалу за виступом на TED Talks — We should all be feminists. Частина цієї промови використовується у треку Flawless із відеоальбому Бейонсе. Чимананді Адічі вдалося привернути увагу до нігерійської літератури, вона видала три романи, а також збірки оповідань та віршів. Найвідоміший роман письменниці «Половина жовтого сонця» отримав кілька літературних премій.

Чимаманда Адічі відома й своєю просвітницькою діяльністю, та неможливо применшити її роль для сучасного феміністичного руху. Багато з її думок знайшли відображення у роботі «Люба Іджеавеле, або Феміністичний маніфест у п’ятнадцятьох пропозиціях», яка нещодавно вийшла окремою книгою у «Видавництві».

«Люба Іджеавеле…» — це лист до подруги, який для публічного оприлюднення був допрацьований. Чимаманді Адічі вдалося у 15 невеликих розділах дати відповіді на ті питання, що хвилюють не лише батьків дівчаток, а й тих, хто загалом цікавиться темою фемінізму.

«Я написала «Люба Іджеавеле…» ще до того, як стала матір’ю, і легше писати про гіпотетичну дитину, ніж про реальну. Дитина, до якої адресована книга, це збірний образ. Але коли у вас з’являється своя власна, ви навіть уявити не можете, наскільки важко щодня боротися з негативними ідеями. Іноді, коли ви виховуєте дитину, здається, що всесвіт у змові проти вас. Ви йдете до магазину іграшок, шукаючи щось не обов’язково «дівчаче”, але все навколо перевантажено рожевими кольорами та ляльками. Навіть побажання, отримані моєю дочкою від членів родини, схожі на «ми сподіваємось, що вона знайде хорошого чоловіка». Я вірю, що ці речі колись зміняться, але не припиняю думати, які соціальні ролі досі нав’язуються жінкам — навіть найвідчайдушніші повстанки мають ці патерни, глибоко укорінені під шкіру», — говорить Чимананді Адічі

В «Люба Іджеавеле…» письменниця торкається тем батьківства та сімейних обов’язків. Знову ж нагадує про гендерний розподіл іграшок (хлопчикам — машинки, дівчатам — ляльки) чи дитячого одягу, який вішають за кольором (рожевий — дівчатам, блакитний — хлопчикам).

Чимаманда Адічі, здавалося б, торкається зовсім простих речей, які стосуються виховання. Та ці поради будуть слушні для сучасних батьків, адже надзвичайно важливо виховувати нове покоління з огляду на зміни в суспільстві.

Письменниця торкається стереотипних понять щодо моралі: «Гарно вдягнений чоловік не переймається тим, що через те, що він гарно вдягнений, можуть виникнути деякі сумніви стосовно його інтелекту, здібностей чи серйозних намірів. Жінка, з іншого боку, завжди свідома того, що яскрава помада чи занадто ретельно дібрані аксесуари можуть стати приводом, щоб дорікнути їй, ніби вона легковажна… Ніколи не кажи їй, що коротка спідниця — це аморально. Хай одяг буде справою смаку й привабливості, а не моралі. Бо одяг не має жодного стосунку до моралі».

Розмірковує про виховання та мову: «Навчи її сумніватися у мові. Мова є сховищем наших упереджень, вірувань, уявлень. Але, якщо вона цього навчилася, ти маєш сумніватися в мові сама. Моя подруга каже, що ніколи не називає свою дочку принцесою. Коли люди вживають це слово, вони не мають на увазі нічого поганого, але «принцеса» напхана нашими уявленнями про лагідність дівчини, про те, що до неї прийде принц та врятує її тощо». 

Нагадую, що дівчатам та хлопчикам дають різні уявлення про шлюб: «Ніколи не говори про шлюб як про досягнення. Знайди спосіб пояснити, що шлюб не є досягненням, так само як не є тим, чого слід прагнути. Шлюб може бути вдалим чи невдалим, але це не досягнення».

Слушно зазначає: «Не думай, що виховання її феміністкою означає відкидати власну жіночність. Фемінізм і жіночність не заперечують один одного. Уважати їх несумісними — мізогінія». 

Чимаманда Адічі торкається і романтичних стосунків, які так чи інакше стануться у дівчини у дорослому житті, та про важливість сексуального виховання.

Майже наприкінці письменниця застерігає: «Розповідаючи їй про глоблення, будь обачною, щоб не перетворити пригноблених на святих. Святість не є передумовою гідності… У дискурсі навколо гендеру подекуди висловлюється думка, що жінка морально вища за чоловіків. Вони не вищі. Жінки — такі ж люди, як і чоловіки. Жіноча доброчесність так само звична, як і зло». 

Лист, який став книгою, не потребує багато часу на прочитання, за обсягом книга десь як хороший середньостатистичний лонгрід. У час, коли епістолярний жанр втратив свою популярність, а листування стало швидкою перепискою у чаті, цей лист має велику цінність. Витративши на нього краплю свого часу, хочеться пересилати цитати подругам чи просто дарувати книгу і мамам, і татам.

Немає жодного секрету, це насамперед вдала спроба систематизувати все, до чого ми вже дійшли самостійно та втілити у простій формі.

Після виходу листа друком у Чимаманда Адічі запитали, що б вона написала, якби у її дочки чи в неї народився хлопчик:

«Я багато про це думаю, дуже багато. Якби в мене був хлопчик, одна з речей, яку я хотіла би зробити, це не просто сказати, що вразливість — це нормально, а й очікувати від нього поваги до вразливості. Я навіть вважаю, що схиляти його до вразливісті — гарна ідея, тому що багато чого в маскулинності будується саме на почутті сорому. Але якщо змінити важелі? Замість того, щоб соромити хлопців за слабкість та вразливість, почати соромити їх за відсутність таких рис? Мені майже стало шкода чоловіків, але краще не казатиму цього».