«Та з такою жирною задницею ще бігати і бігати!» — кричав мені вслід чоловік бомжацького вигляду, а через секунду вже повернувся до свого співрозмовника і пляшки горілки. Він явно одразу забув все, що ляпнув, а я от ношу ці слова в собі вже другий рік. І не лише їх. Бо “добрі” люди — всюди: у магазині одягу, у стрічці друзів, у черзі до лікаря, на роботі чи навіть вдома, де в принципі хотілося б почуватися в безпеці.

Останні років п’ять я з перемінним успіхом боролася із зайвою вагою. І таки частіше програвала, бо починала не з того кінця. Бо гнобила себе, злилася на своє тіло, відкладала на потім життя, не була щаслива, воювала не з кілограмами, а з собою. І було дуже важко прийняти той факт, що а раптом це назавжди? Раптом відкладатиму життя до кращих часів, які для мене починалися з фрази «от схудну і…», а вони ніколи не настануть? Але одного прекрасного дня зрозуміла: так далі не можна! І крок за кроком, по міліметру, почала будувати такий світ, де мені було добре. Де я шила ідеальні сукні в улюбленої кравчині Юлі на своє недосконале тіло, де ходила на тренування до неймовірної Марі, де смачно снідала з дівчатами з SkinnyStrong Club, де бігала, жила, працювала, вчилася, сміялася — і практично перестала стикатися з людьми, які мали особисту думку з приводу моєї надмірної ваги і дуже хотіли про це сказати.

Все було прекрасно донедавна, поки не наштовхнулася на чудовий пост знайомої блогерки, яка пише про моду для жінок усіх розмірів. У цьому дописі Мая виклала фото, на якому жінка в купальнику пливе на яхті, позує та явно щаслива. Тільки — упс! — вона посміла бути такою не в ідеальній вазі, не з ідеальною шкірою, не з ідеальними ногами і не з ідеальним смаком. І подефілювали білі пальта під постом, і посипались поради… І знаєте, ці всі коментарі зачіпали — ніби це мені писали їх. Бо одразу пригадала, скільки разів чула від різних людей приблизно такі ж болючі слова. І всі вони вважали, що це нормально — сказати якусь хєрню і піти далі. Нікого з них я не питала думки, ніхто з них не був компетентним у питаннях мого здоров’я, життя, спорту, харчування, гардеробу. Тільки чомусь я була змушена слухати все це лайно. І мені сумно, що навчилася захищати себе не одразу.

Так мені боліло, що під вечір п’ятниці, у самий розпал Atlas Weekend, розродилася постом, головною метою якого було дати відсіч “добрим” порадникам, пояснити, що “моє тіло — моє діло”, і одним махом захистити свої кордони. Думала, що от поговоримо тісним колом із дівчатами, поділимося досвідом, підтримаємо одна одну, пожуримося трохи — і тихенько розійдемося на вихідні. Але тихо чомусь не вийшло: півтори тисячі лайків, більше 160 перепостів. Надто сильно зачепила за живе. Навіть знати не хочу, що писали в закритих перепостах, — мені і відкритих вистачило по саму маківку. Заодно і порад наслухалася по новому колу, щоб не розслаблялася. А то диви, що надумала — не брати чужу, дуже цінну думку, до уваги! Люди старалися, писали, а вона, дурненька така, не худне, до лікарів не йде, короткі сукні носить, в балахони не завертається, взагалі явно свистить, що спортом займається, і їсть, напевно, три відра. Всі ж краще знають!

Зараз вже сміюся, але насправді це жахливо, коли всім є діло до того, скільки ти важиш, як виглядаєш чи що одягаєш. І мені шкода, що довший час я плакала, чи злилася на себе, чи заїдала стрес, чи мовчала, чи посміхалася у відповідь, чи просто виходила з магазину, чи так само боляче жартувала над собою. Бо «хороші дівчатка не бувають агресивними», бо «вони не дають здачі».

Я би хотіла навчитися одразу, від самого початку, говорити одну дуже важливу фразу вголос. Вона постійно звучала в моїй голові, коли отримувала такі «веселі» поради:

ЯКЕ ТВОЄ СОБАЧЕ ДІЛО?

Хороші дівчатка нарешті відростили гострі зуби. Не займайте хороших дівчат.