Чому нас попереджають про шкоду сигарет, алкоголю і наркотиків, але нічого не кажуть про книжки з саморозвитку? Мені вони, наприклад, принесли набагато більше шкоди, ніж усе з вище перерахованого.

Від алкоголю ти не відчуваєш постійної тривоги, а від сигарет не хочеш контролювати кожен свій показник і не продумуєш кожний крок і вихідні до кінця року. Хто прийняв західну філософію досягнень та челенджів занадто близько до серця – той я.

100500 звичок надзвичайно ефективних людей, працюй чотири години на тиждень (на десятьох роботах), три томики «Атлантів», книжка про те, як починати свій ранок і коли. Все це змішалося в гримучу суміш, яка тихо говорить до тебе голосом виховательки, коли намагаєшся звільнити кілька годин для відпочинку у вихідні. Так, для відпочинку, а не для зміни діяльності, як нас все життя вчили.

Ця та інші народні мудрості про високу продуктивність привели мене на поріг до терапевта, бо ні книжки, ні висловлювання великих не попереджали, що обмеження, насправді, існують. Я ж була впевнена, що єдине моє обмеження – це час. А сили, фізичні чи моральні, вони невичерпні. Я була переконана, що можу до кінця своїх днів драйвити процеси на роботі, у стосунках, у спорті, у численних хобі та всюди.

Дофамін тепер виділяється тільки тоді, коли я викреслюю завдання зі списку справ або хоча б якусь дрібничку зі списку покупок. А в мене таких списків кілька – довго- та короткострокові справи, що купити цього тижня, а що впродовж місяця, куди поїхати, кому яку книжку позичила, а яку потрібно терміново купити. Щось середнє між організованістю та психозом.

Якщо ж справи не виконувати, відкладати заплановане або, не дай боже, лінуватися – тут я знаю сто і один спосіб, як себе за це покарати. Передусім думками, в яких я слабка невдаха, яка здається за перших же труднощів і ніколи не доводить справи до кінця.

Пам’ятаю розмову зі своїм тренером з велоспорту, якому я жалілася на те, що втрачаю мотивацію до тренувань. Я була впевнена, що це лінь не дає мені легко прокидатися о 5 ранку і проїжджати 50 кілометрів перед роботою. Виявляється є спосіб, як це перевірити – втомлена я чи мені просто ліньки. Потрібно поміряти пульс одразу після того, як прокинешся, потім встати з ліжка і поміряти знову. Якщо різниця пульсів більша за 30 – час відпочити. Я довго користувалася цією порадою і, навіть коли ледве стягувала себе з ліжка, якщо пульс в нормі, – тренуванню бути. Є одне але – окрім втоми фізичної буває ще психологічна, та я її називала по-іншому – просто лінощі.

Такий на сто відсотків функціональний підхід до свого тіла викликає захоплення в інших – колег по роботі, друзів, подруг у спортивній команді. Я і сама дуже часто, приїхавши додому, ще довго сиджу в машині на пустій парковці, щоб насолодитися цим почуттям абсолютного щастя. Від того, яка я наполеглива і молодець, і самодисципліна в мене, як у морського котика, бо я «не піддаюся короткостроковим примхам заради довгострокового успіху» і вмію сказати «ні» насамперед собі, а вже потім іншим. Та навіть моїх поверхневих знань про фізіологію вистачить, щоби зрозуміти, що дофамін — це така штука, на яку дуже легко підсісти. І раптом плавання три рази на тиждень вже не достатньо і наступної хвилини ти вже пливеш через Босфор, тренуєшся майже без вихідних, але тобі все одно мало.

Через рік, коли ти вже впевнено тримаєшся на воді, чергові змагання перестають сприйматися як виклик – бо пропливти шість кілометрів без зупинки ти можеш хоч вже. Тоді дофамін-зрадник кудись дівається, і треба швидко придумати щось нове. Довго шукати (і знайти) хірурга, який із моїм травмованим коліном після двох операцій дозволить зайнятися велоспортом, а потім йти і шукати наступного, який це коліно зможе вилікувати, бо там є ще біг – як без нього? Скільки б нових операцій мені це не коштувало. За все треба платити, так? А що, як для мене це занадто дорого?

Це таке відчуття, ніби несеш дуже багато сумок тиждень, місяць, рік, і всі вони мають у собі щось дуже важливе і ціннісне. У тебе з’являються нові і нові сумки. Старі, звісно, нікуди не діваються. Але потім стає нестерпно важко і потрібно щось викидати. Але що? Воно все дуже потрібне, і я життя свого не уявляю без цих кількох видів спорту, двох іноземних мов і проектів поза роботою.

А ще ця риса – на всі пропозиції казати «так». На все погоджуватися і слухати, як мої друзі розповідають новим знайомим, наскільки я легка на підйом. Та рано чи пізно спрацьовує, здавалося б, відсутній інстинкт самозбереження, і ти починаєш віддавати. Пишеш викладачам, що кидаєш мовні курси, і не слухаєш, коли тебе просять залишитися, концентруєшся тільки на одному виді спорту і не спокушаєшся на пропозицію взяти участь у чергових змаганнях, відмовляєшся вчетверте за рік полетіти до Берліна на вечірку.

Я все це роблю, але стає тільки гірше. Бо я сумую за тим, від чого відмовилася, і шкодую, що не погодилася на нову пригоду. Вимикаю телефон на всі вихідні, сиджу вдома, дивлюся у список справ і покупок, звідки ще вчора все повикреслювала.

Створюю собі парникові умови для справжнього відпочинку, так би мовити, сиджу і чекаю, коли стане легше, та все, що я почуваю, це тривога, яка наростає. Цей стан – моя нова норма. Він наступає тоді, коли я зупиняюся. Тому краще не давати собі простору для рефлексії і щільніше забити календар. Особливо у вихідні. Таке собі замкнуте коло, з якого я ніяк не знайду вихід.

Ми намагаємося заповнити кожну вільну хвилину, бо час, який втратимо, поки закипає чайник, поки їдемо в убері чи стоїмо у черзі, не повернути ніколи. Якщо скласти всі ці хвилини очікування за все життя, то часу вистачить на те, щоби прочитати ще одну корисну книгу з саморозвитку, вивчити на базовому рівні ще одну мову або ще на щось, на що вистачить нашої параної.