Цьогоріч на екрани вийшло багато українських фільмів — смішних, зворушливих та серйозних. Тому разом із Ukrainian Film School знайомимося з українськими режисерками, щоб дізнатися, з чим вони зараз працюють, як це — знімати жіноче кіно, чи є сексизм в індустрі та яких фільмів не вистачає в Україні? Наша перша героїня — Віра Яковенко.

Про початок кар’єри

Першою моєю роботою як режисера-постановника був цикл документально-постановних короткометражних роликів «Народжені в Україні» про всесвітньо відомих людей, які народились на нашій землі, для каналу СТБ.

До того моменту я вже закінчила кінорежисерське відділення інституту імені I.Карпенка-Карого (майстерня М.Г. Іллєнка та В.М.Сивака), мала у доробку кілька короткометражок з перемогами на фестивалях та щойно завершила короткометражку «Білявка помирає двічі», яку я зняла у Німеччині з тамтешньою групою та акторами.

Надалі встигла попрацювати у різних жанрах та з різними темами: документальне, ігрове кіно, телевізійні багатосерійні фільми, серіали, соціально-правозахисні проекти, реаліті- та тревел-шоу, реклами, музичне відео, театральна вистава.

Зараз я працюю або з комерційними проектами, або з артхаузними і соціальними, виробництва власної студії. З державними структурами ще жодного разу мої дороги не перетинались. Пов’язую це з тим, що проекти, які я хочу знімати, порушують теми та ракурси, некоректні для теперішньої ідеології держави, яку підтримує державна кіноіндустрія. Тому йду своєю дорогою.

Про проекти в роботі

Зараз працюю над восьмисерійним фільмом «З вовками жити» зі студією Art Forms Production (авторка сценарію та продюсерка Тетяна Гнєдаш). Коли ми зустрілися вперше для обговорення проекту, Тетяна Олександрівна розповіла, що шлях головної героїні — це певна феміністична позиція сучасної жінки, яка діє самостійно, а не сидить і чекає, коли хтось прийде та повезе її на море, і що для неї важливо, аби глядач побачив у фільмі цей образ жінки нового світогляду і звикав до того, що в житті стикатиметься з такими жінками. Ця ідея мені одразу відгукнулась, я відчула, що зпрацюємось, і ми вдарили по руках.

Над іншим проектом повнометражного фільму у жанрі драми я працюю разом із продюсеркою Людмилою Кириленко. Минулого року ми разом з нею створили низку соціальних правозахисних роликів та повнометражний документальний фільм Rainbow on tour (»Подорож веселки») про Наомі Воттс, сучасну німкеню — активістку та художницю, яка подорожує Україною та навчає нашу молодь соціальному активізму. Після показу фільму в кінотеатрах Німеччини Наомі отримала чимало творчих пропозицій та замовлень. Це дуже приємно, що наш фільм спричинив новий поштовх у її творчій кар’єрі, такі речі мотивують навіть більше, ніж фестивальні відзнаки чи високі рейтинги.

Це не єдиний випадок, коли співпраця зі мною принесла кар’єрне зростання людям із моєї команди. Міла Погребінська та Марина Горшкова зараз успішні режисерки-постановниці, починали зі мною як другі режисерки, Іванка Сахно, яка знімалась у мене підлітком у фільмі «Контракт», зараз працює у Голівуді, дехто з молодих успішних продюсерів років п’ять тому бігав у мене на майданчику стилістами та реквізиторами.

Взагалі-то я людина скромна, та мене тішить, що я можу приносити людям добру вдачу.

Сексизм в індустрії

На початку своєї режисерської кар’єри я настільки була захоплена творчістю і тільки нею, що часто «не бачила за деревами лісу», не зчитувала натяків та «другого плану». Зараз, озираючись назад, можу впевнено сказати, що так, сексизм був. Коли, припустимо, тебе запевняють, що для твого проекту потрібен продюсер-чоловік, а не більш кваліфікована продюсерка-жінка, коли той самий продюсер пропонує тобі поїхати вдвох (!) до Карпат на тиждень-другий оглянути локації, а ти вся у творчих думках обурюєшся, як це можна їхати без оператора і художньої групи, що ж так можна вибрати, це ж не професійно… І зрештою ви нікуди не їдете, і продюсер якось втрачає мотивацію до співпраці, і проект із часом відвалюється, а ти все думаєш: «Чорт, чому так сталося, що зі сценарієм не так», і лишень із часом до тебе, як до верблюда, доходить – агов, тебе сприймали як об’єкт, а ти все — режисура, режисура..

Буває і більш витончений сексизм. Коли продюсер-чоловік сприймає тебе досить професійно, але такими ж професійними переконаннями схиляє до того, що в сценарії треба виправити акценти, головним героєм має бути чоловік, героїня може бути його мамою, дружиною, коханкою, дочкою, але точно не головною героїнею, бо це приречено на провал, це ризик, на який він як чоловік піти ніяк не може.

І справді, більшість прогресивних сучасних проектів із яскравим феміністичним забарвленням у світі створені продюсерками-режисерками або за оригінальним авторством жінок.

Наприклад:

  • Серіал «Дрянь» (Fleabag) – автор сценарію, режисерка та виконавиця головної ролі — Фібі Воллер-Брідж;
  • Серіал «Розповідь служниці» (The Handmaid’s Tale) за романом канадської письменниці Маргарет Етвуд;
  • Серіал «Велика маленька брехня» (Big Little Lies) за романом австралійської письменниці Ліліани Моріарті;
  • Серіал  «Cлово на літеру «Л» (L World) та фільм «Дітки в порядку» (All Kids are all Right) режисерки Лізи Холоденко.

Про жіночу тему у кіно

Звичайно, мене цікавить тема жінки. Моя крайня короткометражна робота «Що якщо», створена разом із Людмилою Кириленко, розповідає про різність світогляду чоловіка і жінки, яка драматично загострюється, коли молода пара, що збиралася кохатися у лісі, випадково наштовхується на покинуте немовля. Дівчина ладна рятувати дитину, бо може уявити себе мамою, натомість хлопець не готовий брати на себе жодної відповідальності, він мав на меті займатися сексом, тож пропонує залишити дитину та пошукати інше місце.

Конфлікт їхніх очікувань одне від одного призводить до гучної сварки, під час якої дитина гине, так і не дочекавшись допомоги. Це спричиняє своєю чергою ланку трагічних подій, тож зрештою з лісу живим вже ніхто не виходить.

Для мене було дуже зворушливо отримати від шанованого мною критика Ігоря Грабовича рецензію, де він порівнює розвиток подій у цьому фільмі з бунюелівською стилістикою, тому що Луїс Бунюель був одним із тих режисерів, фільмами якого я надихалась на власну творчість. Фільм «Що якщо» отримав спеціальну відзнаку Asian South-East IFF та зараз подорожує фестивалями.

Інша нещодавня робота — серіал «Лікар Ковальчук», другий сезон якого зараз транслюється на каналі «Україна». Разом із виконавицею головної ролі Анастасією Карпенко ми перебували у творчому пошуку, як зобразити лікарку Ковальчук реалістичною сильною жінкою, яка намагається за турботою за іншими сховати власну тугу за повноцінним життям (тут не обійшлося без надії на тверде чоловіче плече, бо серіал розрахований на традиційну жіночу аудиторію). Настя, яка в житті ганяє марафони та професійно займається боксом, на мій погляд, знайшла емоційний ключ до своєї героїні, та я знаю, що насправді вона мріє про героїнь на кшталт «Крихітка на мільйон».

Про роботу над фільмом

Коли обираю комерційне замовлення, шукаю, у чому цей проект відгукується мені особисто, чим він для мене цікавий та важливий: у темі, історії, героях — шукаю певний камертон зі своїм сердцем. Якщо нічого не знаходжу або проект протирічить моїм принципам, припустимо, закликає до насильства, принижує жінку, пропагандує військові дії, тоді відмовляюся від такого проекту.

Якщо це мій авторський проект та пов’язаний із певними переживаннями та власним досвідом, думаю, як його зробити цікавим для глядача, щоб він відчув, що це і його історія та переживання.

Обираючи акторів, відштовхуюсь від матеріалу, його настрою, мого внутрішнього відчуття, який має скластися акторський ансамбль. Режисер повинен добре знати різних акторів, інакше може стати залежним від смаку та уподобань кастинг-директорів, а частина акторів просто не потрапить на проби. Якщо казати про комерційні проекти, то є ще уподобання каналу, затвердження часто відбувається у кілька етапів. Про себе можу сказати, якщо мені вбачається певний актор чи актриса на роль, я зроблю все від себе залежне, щоб ця людина потрапила у фільм, просто перестаю бачити для себе перешкоди, і це здебільшого спрацьовує.

Робота над фільмом відбувається по-різному, залежно від того, чи це замовлення, чи авторська історія. В авторському проекті займає тривалий період написання та редагування сценарію, розробка, та, напевне, найдовший період – пошук грошей для виробництва, який може тривати роками та завершитись або позитивно, або ні. Водночас саме виробництво, як порівняти з очікуванням, може промайнути досить швидко. Це схоже на день народження в дитинстві — день, на який очікуєш і уявляєш задовго до дати, а потім все пролітає яскраво, але миттєво, і лишаються лише спогади і подарунки на згадку.

У комерційних проектах, навпаки, підготовка займає від місяця до трьох, а самі зйомки можуть тривати й роками, настільки довго, що, поки ти знімаєш, за межами кадру відбуваються важливі події твого життя.

Наприклад, на першому сезоні серіалу «Лікар Ковальчук» у мене помер батько, на другому сезоні — моя бабуся. І ось ти знімаєш кожного дня, як чуйні лікарі рятують життя людей, і не можеш при цьому врятувати своїх близьких, і від цього хочеш розтрощити весь павільйон, але маєш виконувати знімальний план і підтримувати весь колектив у доброму гуморі.

І поруч із тобою хтось теж втрачає своїх близьких, чийсь найближчий родич потрапляє до справжньої лікарні та потребує справжньої операції, у когось народжується дитина, пари сходяться і розходяться, і лишень герої існують у тих самих декораціях, мізансценах та схожих діалогах.

Про улюблених режисерок

Перша жінка-режисер, творчість якої мене надихнула та певним чином зумовила вибір моєї професії, — Лариса Шепитько, у дитинстві про неї багато розповідав мій батько, актор Вадим Яковенко, який у молодості знімався в її фільмі «Прощание с Матерой» (після трагічної смерті Лариси фільм завершив її чоловік Елен Климов). Друга театральна жінка-режисер — Алла Бабенко, вистави якої я з дитинства дивилась та за роботою якою спостерігала (мала змогу, бо, на щастя, і мама, і батько працювали акторами в театрі ім.М.Заньковецької у Львові, мама – Галина Давидова — працює і зараз). Далі: скандинавська режисерка Сюзанна Бір («Помста»), Кімберлі Пірс («Хлопці не плачуть») та згадані вже мною Фібі Воллер-Брідж та Ліза Холоденко.

Про колег за цехом

Спілкуюсь із тими, з ким співпрацюю в знімальному процесі наразі. На українські фільми намагаюсь ходити, коли є час, але не на всі, спочатку дивлюся трейлери. Окрім самого фільму мені цікава реакція глядача: хто ходить, на що реагують, з якими обличчями виходять із сеансу. З фільмів для дітей і підлітків можу відзначити «Сторожову заставу» Юрія Ковальова, з цілісних фестивальних фільмів – «Плем’я» Мирослава Слабошпицького, з глядацьких фільмів про людей – фільм Тоні Ноябрьової «Герой нашого часу», з фільмів іронічних антиутопій з соціальним підтекстом — «Безлюдна країна» Корнія Грицюка. Загалом можу сказати, що українське кіно зараз бродить, наче молоде вино: от перебродить, відстоїться — і буде діло.

Про те, яких фільмів не вистачає в країні

Не вистачає фільмів про реальних людей, у яких би люди впізнавали себе, свої проблеми та те, що відбувається за вікном. 

Не вистачає комедій, які б за сміхом на першому плані порушували б серйозні соціальні питання, виховували б толерантність та терпимість у суспільстві. 

Хотілося б більше фільмів для дітей, бо діти — це неупереджений і відвертий глядач, який не задається питанням, чи я піду на українське кіно чи все-таки на закордонне, а йде на захопливу яскраву історію, глядач, який із задоволенням заповнює великі зали, на відміну від дорослої аудиторії, яка поки ще з острахом дивиться національні фільми та заповнює пару рядів у малих залах (не кажу про прем’єри, коли глядач — це родичі та друзі авторів і виконавців). 

Щодо популярної в наш час військової тематики, зараз фінансуються фільми, які пропагандують однобічний патріотизм та абсолютно відхиляються і замовчуються теми, пов’язані з нетиповим поглядом на військову ситуацію, де є натяки на громадянський конфлікт, а не лише боротьба з зовнішнім ворогом, замовчується також все, що пов’язано з негероїчною стороною воїнів, як-то посттравматичний синдром та його наслідки, життя з інвалідністю після фронту, випадки насильства та зґвалтувань у зоні військових дій тощо.

Судячи з того, які проекти отримують фінансування, військовий конфлікт буде продовжуватися ще довго, люди і надалі будуть гинути, держава до цього готова, а щоб це продовжувалось, треба підтримувати бойовий дух та готувати нові людські ресурси, чому має сприяти кінематограф. Це дуже сумно. 

Справжнє усвідомлення епохи можливе лише з часом, коли можна буде роздивитися ситуацію з усіх боків та осягнути, що насправді відбулося. Уявіть, якби фільм «Самотня жінка в Берліні» (2008, режисер Макс Фербербьок — про групові зґвалтування німкень солдатами радянської армії під час наступу на Берлін 1945 року) з’явився би 47-го чи 52 року в Радянському Союзі, можна собі тільки уявити, що сталося б з його авторами та всіма причетними. Цей фільм стало можливим зняти після 60 років від події, коли змінилося три покоління, і то країни-виробники — не теперішня Росія, а Німеччина і Польща, щоправда, фільм знятий за участю багатьох російських акторів, одну з головних ролей зіграв Євген Сидіхін. 

Є надія, що незаангажованим відтворювачем неупередженої реальності стане фільм Сергія Лозниці «Донбас», бо його фінансування взяли на себе Німеччина, Франція, Нідерланди, Румунія і тільки частково Україна. Наші ж режисери мають гнути одну лінію, інакше їх фільми ніколи не побачать екрани. 

До замовчування потрапляють і соціальні теми про нетолерантність суспільства, про соціальну незахищеність, про те, що в Україні вже пандемія СНІДу. При цьому лишається простір для суто фестивального кіно, яке схиляється в бік форми і жодних серйозних питань не порушує, однопланових комедій та історичних фільмів про минуле України, які теж коректуються з точки зору ідеології перед виходом на екрани. 

Ukrainian Film School — перша українська кіношкола на базі найбільшої у Східній Європі кіностудії FILM.UA. Щороку школа випускає понад 100 студентів акторського, режисерського, сценарного, операторського та продюсерського напрямів. Викладачі школи — практики та професіонали індустрії. Після навчання випускники продовжують співпрацювати з кіностудією FILM.UA, відкривають власні продакшени, створюють український продукт та працюють із міжнародними брендами та компаніями.

Також до складу Ukrainian Film School входить дитяча кіношкола Cinema Kids, театральна платформа Masterskaya та школа коротких курсів Short.