Знаєте, що спільного між щойно мамою, захисником тваринок, луговим собачкою та ісламістом? Дев’ять літер, перша «О».

Підказку?

Нууу це про гормони, і не кортизол, хоча стресу в усіх і так пребагато.

Так, правильно — Окситоцин!

З давніх-давен, коли люди ще знали, який мамонт на смак, основною функцією окситоцину було скорочення гладкої мускулатури матки, тобто допомога в пологах і під час грудного вигодовування (Magon & Kalra, 2011). Із часом мамонти вимерли, а на основну функцію цього гормону нашарувалась купа соціальних: любов, прихильність, прив‘язаність, турбота.

Він, як кажуть вчені, визначає нашу моно- чи полігамність. От уявіть, звичайнісінькі миші-полівки — лучні і степові, а одні — полігамні, інші — моногамні. А вся різниця між ними лише в окситоцині, що у перших виробляється менш активно, ніж у степових полівок. Проте ситуація може кардинально змінитися — ін’єкція окситоцину, і перші мишки почнуть розвішувати спільні фото по стінах нірки, виставляти милі селфі з їхніми малюками. А варто лише “відключити” синтез окситоцину в степових мишок, і вони забувають про своє чудесне сімейство, біжать кудись вперед на пошуки нових пригод, не впізнають навіть старих добрих сусідів (Aragona & Wang, 2004).

Окситоцин виділяється навіть під час спілкування з приємними нам людьми. Більше окситоцину — більше теревенів і навпаки: замкнуте коло. Ну а приємними зазвичай є хто? Люди, що розділяють наші інтереси, (Magon & Kalra, 2011) — ми любимо бобрів і маленьких бобренят, хм, напевне, організація із захисту бобрів створена для нас. Переживаємо через зраду довкола — купа тематичних груп нам у поміч! Чи, може, думки ведичних жінок так і манять — жінка-богиня, жінка-натхнення. Вуаля, і ми вже себе ними оточили.

От тепер-то повернемось до нашого ісламіста, щойно мами, лугового собачки і захисника тварин. Як нам вже зрозуміло, єднає їх окситоцин. Але, як-то кажуть, любов — зла. З любові до своїх луговий собачка перетворюється на маленьку пухкеньку машину для вбивства — жертвами стають невинні білки чи мишки — такі милі, але не схожі (Hoogland & Brown, 2016).Так і не скажеш, що ці милі створіння вбивають когось просто так, навіть не за їжу, бо вони травоїдні. Ісламіст в ім‘я Аллаха надягає пояс шахіда і готовий заради своєї групи на все. Мами тихо ненавидять тих, хто від них відрізняється, — без поясів шахіда, але з каваликами в коментах… Захисники тварин ненавидять усіх, хто не настільки активний у захисничих справах.

Не  треба починати з себе вдавати святих — ну то ж ісламіст, а то взагалі щур, ми ні, ми не такі. Насправді, всі ми когось ненавидимо, більше чи менше — то вже таке, річ набутна, як-то кажуть.

Класичний окситоциновий  ефект — люди настільки прив’язані до своєї групи і один до одного в межах групи, що всіх інших можна мочити — словами, думками чи зубами, як лугові собачки, вибирати нам.

Окситоцинову роль у війнах також дослідили (війна = група на групу, свої vs вороги тощо). Досліджували шимпанзе, 23 міжгрупових конфлікти, 482 проби сечі, і знаєте що? Окситоцин у братів наших еволюційних у період війни з ворогами зашкалював — єднання, братерство, вбити чужого заради свого робило більше, аніж обнімашки (Samuni et al., 2016), уявляєте?

Тобто теорія зрозуміла — чим більше любимо своїх, тим сильніше ненавидимо чужих.

Що ж там із людьми? Чесно, не так вже й багато: чи то бійці під час операцій захвату попісяти в баночку стидаються, чи яка біда! Але щось та й все-таки є.

Виявляється, що кількість часу, проведеного в церкві поміж таких саме агнців Божих, прямо пропорційна рівню агресії до адептів іншої релігії. Молитися при цьому не обов‘язково (Ginges et al., 2009) — сидиш собі раз на тиждень, слухаєш пастора Сандея, киваєш, звичайно ж, розпитуєш сусідів, куди вони з дружинами ходять, а потім гоп і все — накрило: навіть касир у сільпо якийсь не такий, «фу, ненавиджу», а сусідка взагалі католичка! Саме так — чим вища самоідентифікація особи як члена церковної общини, тим більший ризик, що в наступний Хрестовий похід піде саме він.

Цікаво, правда, як любов і ненависть може вміститись в одному флаконі, в дев‘яти амінокислотах. Те, що змушує нас піклуватись один про одного, змушує і руки-ноги один одному ламати.

Якщо не вірите мені, ну бо з якого дива мені вірити, — отут є купа пруфів і дуууже цікавих шість хвилин від Роберта Сапольскі. Якщо хтось не знає, то це американський нейроендокринолог і, тепер увага — професор біології, неврології, нейронаук і нейрохірургії в Стенфордському університеті. Думаю, цього достатньо, щоби заохотити вас його послухати:

 

  • Aragona, B. J., & Wang, Z. (2004). The Prairie Vole (Microtus ochrogaster): An Animal Model for Behavioral Neuroendocrine Research on Pair Bonding. ILAR Journal, 45(1), 35-45. doi:10.1093/ilar.45.1.35
  • Ginges, J., Hansen, I., & Norenzayan, A. (2009). Religion and Support for Suicide Attacks. Psychological Science, 20(2), 224-230. doi:10.1111/j.1467-9280.2009.02270.x
  • Hoogland, J. L., & Brown, C. R. (2016). Prairie dogs increase fitness by killing interspecific competitors. Proceedings of the Royal Society B: Biological Sciences, 283(1827), 20160144. doi:10.1098/rspb.2016.0144
  • Magon, N., & Kalra, S. (2011). The orgasmic history of oxytocin: Love, lust, and labor. Indian journal of endocrinology and metabolism, 15 Suppl 3(Suppl3), S156-61.
  • Samuni, L., Preis, A., Mundry, R., Deschner, T., Crockford, C., & Wittig, R. M. (2016). Oxytocin reactivity during intergroup conflict in wild chimpanzees. Proceedings of the National Academy of Sciences, 114(2), 268-273. doi:10.1073/pnas.1616812114