Прекрасні, але брехливі казки нас вчили, що є добро і зло. Немає відтінків. Ти або такий, або інший. Вони не вчили нас, що не все так однозначно і однотонно. Ми так хотіли бути лише добрими, але чомусь нас так нещадно гепало по голові цеглиною життя, пояснюючи таким чином, що в нас заклали якусь, м’яко кажучи, не зовсім правильну інформацію. І доводилося робити нові висновки для себе, які дозволили по-справжньому сформуватися і стати сильнішими та стійкішими.

Будьте гордими!

«Гордість — се одинока зброя жінки, якою вона справді може вдержатися на поверхні життя», — писала моя улюблена натхненниця-письменниця Ольга Кобилянська. Але гордість потрібна всім, незалежно від статі.

Скільки разів моя гордість не дозволяла мені повертатись до людей, які могли принести мені лише внутрішню руйнацію та порожнечу. Найкращий приклад — чоловік, від якого мала піти, бо надто горда, щоби жити з тим, кого вже не кохала, і склеїти нічого не могла.

Через гордість не змогла бути з іншим чоловіком, бо хотіла йому віддати не тільки тіло, а й душу, бо так закохалася в нього. Йому ж потрібне було лише перше. Для мене це було неприйнятно, тому я буквально переломила себе і вбила любов до того чоловіка. Правда, дорогою ціною… Оглядаючись назад, я, звісно, розумію, що та особа була того не варта.

Так само я поставила найжирнішу крапку в стосунках, коли на мене підняли вперше руку. Я собі обіцяла змалечку, бачачи, як батько піднімав руку на маму, що якщо трапиться такий «коханий», до такої особи я ніколи не повернусь. Ніколи і нізащо. Так і зробила.

Саме так гордість мене оберігала від ще гірших життєвих сценаріїв, які могли би зі мною статися.

Голосно смійтеся!

— Не смійся надто голосно, так не годиться, — сказала мені моя мама, яка, здається, була дуже добра і лояльна у моєму вихованні, але все ж в окремих випадках зважала на те, щоби деякі речі відповідали загальноприйнятим.

Я дивувалася:
— Мамо, але чому не можна?
— Ну, це некультурно і заклично звучить для чоловіків.

Мені було 13 років, і я не знала, що мені відповісти, бо з такого кута ще не дивилася на себе. Я завше відкрито і щиро сміялася чи широко усміхалася. У мене є навіть світлина з першого класу, де фотограф сказав усім бути зібраними і схожими на серйозних учнів. Я єдина з класу прийняла подібне як недоречне для першокласників, і широко усміхалася в усі зуби. Мене навіть прийшла і смикнула перша вчителька, щоб я так не «шкірилась». І хоч вона мене трішки засмутила подібними закидами, і усмішка після цього моя була вже не така «сяйна», але я так і лишилася на тому знімку єдиною з класу, хто усміхалася.

І хоч я не перестала сміятися голосно і відкрито, але ті слова мами мені запали в пам’ять. Ще тоді зрозуміла, що форматувати наші почуття і вияви теж починають із дитинства. І то був просто один із таких епізодів. Як на мене, потім люди соромляться виявляти свої почуття, а можливо, й не вміють у дорослому житті. А раптом це буде звучати некультурно чи надто заклично?

Будьте щасливими!

Є країни, де сповідується щасливий спосіб життя, де ти маєш не тільки по-шевченківськи мучитися і каратись, а й отримувати насолоду від буття. Це точно не про Україну. Тут ти раб, злидар, нещасна людина. За історією, за сучасністю, за долею. Навіть якщо це не так, але підтримувати подібне варто. Бо як то так, що ти щасливий і відкрито можеш таким ділитись? Зурочиш! Тому більш надійно нити або казати, що все нормально. Навіть якщо в тебе все фантастично прекрасно.

Нас не вчать бути щасливими, але відчувати себе нещасними — це альфа й омега буття пересічного українця. Так кажуть, але я їм ніколи не вірила. Я дозволяю собі голосно радіти, а не тільки сумувати, бути безсоромно щасливою. Казати, що я щаслива, коли така є, а не «щастя має бути тихим», щоб його не зурочили «сердобольні», але чомусь язичницько-забобонні християни.

Будьте індивідуальністю!

Звісно, різні рекламні компанії схопили фішку, що зараз індивідуальність у тренді. Тим самим підсилюючи узагальнювальні мотиви у своїй масі, успішно продаючи свій товар. Хоча, насправді, виділятися не варто. Так тобі прямо чи не прямо казатимуть із ранніх років, щоб, бува, по «шапці» не надавали раптом.

Виділятися, бути собою не лише найкраще, а й найважче в цьому житті. Нас не тільки починають усереднювати із садочка і школи загальною системою освіти і виховання. Нас ламають. Або, принаймні, намагаються, щоб всі трималися стада і нами було легше керувати.

Бути окремо від стада не годиться. Відчувала за всіма закидами однокласників, із якими навчалася. Вони мене не сприймали, бо я не хотіла рано дорослішати з ними, підлаштовуватися, ходити «зграєю». Була собі самодостатньою одиницею зі своїм інакшим баченням і принципами. І це страшенно бісило моїх ровесників.

Коли в школі ти біла ворона, то свою незалежність потрібно відстоювати кожного дня. Бувало, що приходила додому і ревіла від болю, згадуючи, як мене словесно принижували в школі чи робили якісь пакості. Та потім витирала сльози і далі тримала свою лінію.

Згадуючи шкільні роки, можу з упевненістю сказати, що навчатися я дуже любила, але в усьому іншому це були мої найтяжчі роки. Та тішуся, що нікому не дала себе зламати, ні під кого не підлаштовувалася і не зрадила собі. Це допомогло мені загартувати характер і зробило цілісною особистістю.

Не ідеальними!

Коли ми тягнемося за ідеалами, то це, безсумнівно, робить нас кращими, але на те вони й ідеали, що практично недосяжні. У школі я прагнула бути якнайкращою в усьому, що могла потягнути. Хотілося і писати, і вчитися, і бути спортсменкою, і виступати на шкільній сцені… І, здавалося, що я на голову вища у знаннях і успіхах у класі, але чомусь при цьому не переставала мучити себе, що я недостатньо хороша, що мало роблю. Це мене робило не стільки ближчою до ідеалу, як нещасною, викликало постійне невдоволення собою і депресії.

Ставши старшою і деякою мірою подолавши в собі «комплекс відмінниці», я почала відчувати себе гармонійніше, а, отже, щасливіше. Я не стала геть уникати бажання щось зробити якнайліпше, але свої промахи я собі пробачаю і йду далі, а не мучу себе.

Будьте сексуальними!

Ви не повірите, скільки сучасних людей може сприймати червону помаду як лише щось відверто зухвале та вульгарне. Агов, і це у 21-му столітті. Тобто, якщо для тебе це яскраво і пасує, то далеко не кожна жінка через подібні стереотипи може наважитись на червону помаду. Або звабливо вдягатися, або викладати свої еротичні світлини, бо то не годиться порядній жінці. Ситуацію може ускладнити, якщо ви заміжня і маєте дітей, то неодмінно хтось напише на кшталт «І як то чоловік дозволяє?» чи «Шо ж то за мать така?» Мов би ви стаєте після одруження чиєюсь власністю і не маєте права на свої особисті вияви, які вважаєте за потрібне, чи, ставши матір’ю, маєте забути про себе як жінку, «ібо мать». Вбивати свою сексуальність не варто на догоду нікому, адже це ще один необхідний елемент гармонії з собою.

Зліться і будьте впертими!

Як би це не звучало, але злість на те, що хтось не вірить в тебе, може давати силу. Пригадую, як мені говорили, що пауерліфтинг — не жіноча справа і не варто мені тим займатись, але я, звісно, не послухала нікого. І за сім місяців тренувань здобула друге місце в Полтавській області з цього виду спорту у своїй ваговій категорії. І це лише один приклад із життя, коли злість та впертість допомагали мені перемагати і доводити протилежне. Злість — це теж сила. Головне — правильно її застосовувати.

Будьте складними!

Часто можна почути: «Будь попрощє, і люди за тобою потягнуться». Насправді, бути таким — загрожує притягнути в своє оточення «не своїх» людей. Як на мене, ліпше в мене буде небагато, але справжніх друзів, які мене любитимуть і сприйматимуть такою, як я є. І мені не треба прикидатися, не потрібно бути «попрощє». Будьте собою, і з вами залишаться лише ті, які по-справжньому будуть вас цінувати.

Будьте нескромними!

Здивовано виявляю, що соромлюся підійти до закладу, де мала подати свою кандидатуру на якусь там вакансію. Налаштовуюсь хвилин 15, а лише потім ніяково знаходжу потрібну людину і кажу, що мені потрібно.

Дивуюся живучості своєї скромності, яка і досі в мене живе попри те, що я намагаюся в собі її вбити, адже вона елементарно заважає. Бо скромність не дозволить бути тобі відкритою, природньою, собою. Буде сковувати і не даватиме так себе виявляти, як сама того прагнеш. Не дозволятиме ділитися зі світом собою, і світ не зможе відповідати взаємністю. Як сказав один невідомий автор, хай скромність лишається тим, хто, крім неї, не має чим похвалитись.

Будьте поганими!

Певно, до кожної з нас бодай один раз у житті зверталися з таким формулюванням: «Ти ж не така, ти ж хороша». А це всього лише примітивно-хитрий спосіб зманіпулювати вами, натиснути на внутрішнє дитяче бажання бути чемними і хорошими, як від нас очікують. А життя — більш строката річ, ніж чорний і білий колір. Добро має бути із зубами: не робити щось, бо це загальноприйнято; не дозволяти зловживати з своєї доброти, якщо ви добрі; слухати в першу чергу своїх серця і розуму, а не когось, щоб потім раптом не прожити чиєсь життя, а не те, яке хотіли прожити ви.

Це лише деякі висновки, які я зробила зі свого життя. Вони не можуть стати панацеєю для кожного. Та підсумовуючи — лише ми маємо вирішувати, якими нам бути. У вас можуть бути геть інші висновки і досвід. Головне в цьому житті — бути щасливими, бо коли ти щаслива, то можеш такими робити і людей навколо себе.

І взагалі, будьте добрими, будьте злими, але не ніякими, бо тоді вас не можна буде ні полюбити, ні зненавидіти.