Коли сильно хочеш реалізувати якусь, хай і незвичну ідею, то зорі будуть сходитись. Історія Олександри Смірнової та її проекту «Почути» вагомий доказ цьому. Для The Devochki Саша розповіла про те, як створювати інклюзивні мистецькі події та надихнути понад 50 сучасних поетів озвучити свої вірші для нечуючих. 

Ми почали проект, опираючись винятково на свою інтуїцію

Почалося з того, що кілька років тому була на лекції, де багато говорили про письменників та поетичні заходи. Дуже люблю поезію, можу не тільки читати у друкованому варіанті й у мережі, а й ходити на поетичні вечори, спілкуватись та слухати авторське виконання. Після лекції подумала: «А що би було, якби у мене не було слуху, як тоді я могла би відчути поезію?»

Півночі шукала відповідну інформацію, наступного дня зателефонувала подрузі Тетяні Деордієвій. У нас виникла ідея записувати поезію жестовою мовою, й у вересні 2016-го розпочались перші зйомки.

Серед моїх близьких і знайомих немає людей із порушенням слуху. Бувають моменти, коли я дуже хвилююсь під час танцю: перестаю чути музику і починаю танцювати на рахунок, орієнтуючись на партнера та свої відчуття. Тобто у деякій мірі розумію нечуючих, але тільки у деякій, адже це просто реакція мого організму на хвилювання.

Спочатку ідею сприймали дуже дивно, запитували «Навіщо це потрібно тобі?», «А чи це справді потрібно?», «А скільки є таких людей?», «Чому ти вирішила, що це потрібно?», «А ти когось знаєш?». Були особисті запитання, як це стосується мене, моєї особистої історії.

Були неоднозначні й неприємні жарти щодо можливої підтримки з боку якогось політика. Але багато людей навпаки схвально реагували на цю ідею, просили скинути відео.

Поети радо погоджувались на експеримент

Передусім спирались на мистецьку потребу, а не проблеми людей із інвалідністю. Вирішили, що мистецтво має звучати різними мовами, тому воно має звучати і жестовою. Не планували діяльність на рік-два, просто спочатку вирішили спробувати. Питали поетiв, чи вони читали свої вірші жестовою мовою, і зрозуміли, що цього немає в літературі. Проте нечуючі створювали такі записи для себе.

 

Спочатку до ініціативи почали залучати своїх знайомих поетів. Почали із Макса Музики, він нас познайомив із Татою Кеплер, яка на той час проводила поетичні вечори «Вірші вночі», а всі кошти йшли до БФ «Таблеточки». Тата познайомила нас із Мар’яною Люхановою, яка є дівчиною зі слабким слухом. Мар’яна почала перекладати нам вірші. Так само звернулись до Лесі Мудрак, яка працювала у Спілці письменників України. Вона написала пост про те, що наш проект шукає поетів. Тоді до проекту захотіли долучитись ще більше авторів.

Шляхів залучення учасників було багато. Зараз ми змінили свій підхід: якщо раніше шукали поетів, зараз робимо оголошення, згідно з яким поети звертаються і самі пропонують свої твори.

Щоби взяти участь у проекті, є свої вимоги. Переклад жестовою мовою — це такий самий переклад, як іншою мовою, є своя специфіка. Поезія повинна бути невеликою за обсягом, найоптимальніше — це твори з восьми рядків.

 

Вірші мають містити мінімум метафор, власних назв, тому що жестова мова дуже пряма і перекласти метафори не вийде, їх треба змінювати, пояснювати сенс, а це збіднює літературну складову. Щодо власних назв – вони дактилюються, кожна буква показується окремо, це збиває поетичний ритм і забирає багато часу. Також важливим для участі є бажання автора і виділений час на вивчення твору. Можна перекласти вірш, але замість письменника його ніхто не вивчить, треба відвідувати репетиції. Так само поети мають розуміти, що у межах проекту відбуваються поетичні вечори і поети ходять на ці вечори, виступають. Це проект творчої взаємодії.

Про роботу з творчими людьми

Ми всі зі своїми характерами, побоюваннями та очікуваннями. Основою будь-якого проекту є комунікація і чесність. Маємо бути відвертими одні з одними, розповісти про свої очікування, це допомагає уникати конфліктів у майбутньому.

Я телефонувала кожному поету, розповідала, про що проект. Розпитувала, що для них важливо. Ці розмови мені дуже допомогли, тому що це такий старт, щоб зрозуміти готовність один одного до чогось і певні очікування.

 

Були ситуації, пов’язані з часовими накладками чи іншими технічними нюансами. З нашого боку робимо все можливе, щоби записати відеопоезію і передати сенси. Розумію, що це створює атмосферу довіри й автори тоді теж стараються. Я тішусь, що до нас долучаються різні поети, навіть зараз не можу дати виключну характеристику нашим учасникам. Відчуваю, що для них це інша форма вияву своєї творчості, це можливість розповісти іншою мовою свій твір і це виклик. Творчі люди люблять експерименти, але якщо їм там комфортно і цікаво. У нашому проекті вони стикаються з іншою аудиторією, яка для них є частково невидимою, на поетичних вечорах. В інтернеті ти не знаєш, хто тебе прокоментує та почує. Все-таки живі зустрічі під час поетичних вечорів дають контакт. Іноді це боляче.

 

Мені завжди важко, коли поетам боляче, тому що нечуючі можуть прямо висловити свою думку, про помилки, емоції виконання. Вдячна, що автори відкриті і готові працювати над собою.

Про заходи для людей для нечуючих 

На початку проекту було багато недовіри з боку нечуючих. Зрозуміла, що це така річ, яку ти не можеш перебороти за один день. Люди теж мають бачити, що відбуваються якісь позитивні зрушення. Завжди звертаємось до залу, чи є у них якісь побажання, зауваження. Із часом в аудиторії прийшла віра у наш проект. У політиці дуже часто маніпулятивно використовують роботу із людьми з інвалідністю, а тому люди мають певну пересторогу. Коли люди бачать, що це не одноразове явище, мають до цього більше довіри, у проекту теж є певна репутація.

Про конкурентів у сфері

Я не розглядаю нас усіх, хто працює у сфері культури і мистецтва як конкурентів, тому що взагалі недостатньо мистецьких заходів, щоб говорити про конкуренцію. Треба говорити про велику потребу. І що більше буде подібних проектів, то ми усі від цього тільки виграємо.

Наразі це все дуже виокремлено, людей сегрегують, немає якогось загального дозвілля. Хочу, щоби ми більше говорили про інклюзивні мистецькі події. Мрію, щоби люди вибирали мистецькі заходи за типом, а не за доступністю відповідно до інвалідності. Дуже хочу, щоби це було на законодавчому і державному рівні. За один день цього не зробити, але якщо почнемо з якихось 10-20 відсотків, ми дійдемо до ста. Більше двох мільйонів людей із 42 – це люди з інвалідністю, але мистецьких заходів для цієї частини населення все ще дуже мало.

Усім людям, які хочуть організовувати інклюзивні мистецькі події, я би радила не боятися. Це не так складно, як здається. Є ініціативи Fight for right, Inclusive friendly, які працюють із інклюзивними проектами і можуть надати консультацію для організаторів.

Можна залучати експертів із архітектурної, інформаційної доступності, універсального дизайну. Для себе треба продумати, що це за захід і для чого він потрібен. Треба давати собі чесну відповідь, чи маєте ви змогу зробити адаптацію. Можна запитати думку людей із інвалідністю, звернутися до закордонного досвіду. Адаптація змінює бюджет заходу, і варто бути готовими до цього.

Про фінансування та перспективи

Сьогодні багато людей створюють громадські організації через те, що це допомагає отримувати гранти, фінансування, подаватись на краудфандинг. Для нас була важлива реєстрація проекту як ГО, якби ми розглядали ці джерела фінансування. Наразі ми є незалежним проектом — не приймаємо донорської допомоги. Думаю, що час покаже, яку краще форму обрати цьому проекту.

Якщо зможемо функціонувати на принципах соціального підприємництва, коли прибуток від послуг проекту буде спрямований на здійснення його місії та цілей, це нам дуже допоможе. Хочу рухатися у цьому напрямку. Українських прикладів таких поки немає, але є за кордоном: театральні, музичні інклюзивні ініціативи, які діють за принципами соціального підприємництва.

 

Надалі плануємо організовувати поетичні вечори в усіх містах України, куди запросять. Хочемо зробити інклюзивний мистецький фестиваль, який би став місцем співтворчості, поки це на етапі задуму. Також цікаво проводити театральні вистави жестовою мовою, усілякі екскурсії, але наразі точно впевнені у поетичних вечорах, бо вони вже заплановані.

Ми шукаємо людей, які готові допомогти з організацією: знайти приміщення, забезпечити підтримку у ЗМІ, поширити інформацію.

Наш проект часто називають містком між тими, хто чує, і тими, хто ні, але це неправильно, тому що немає двох берегів «без слуху» і «зі слухом». Є одна ріка, у якій ми всі разом пливемо, і дуже добре, якщо ми бачимо, хто поруч із нами і вміємо з ним домовлятися і сприймати його за рівного. Ми скоріше майданчик, на якому люди можуть зустрітися, перетнутися, і ми даємо цей безпечний простір, проект справді змінює життя людей.

Мені завжди важливо давати відповідь на запитання «Навіщо це мені?». Я люблю поезію, люблю творчість і переконана, незважаючи на те, що ми всі різні, нам треба шукати щось спільне.