Розберемо один із витворів патерналістського мислення (принцип відносин, коли одні суб’єкти ставляться до інших, як «батько» до «дітей» у патріархальній сім’ї — прим. The Devochki) — «жінки у сфері безпеки й оборони менш ефективні за чоловіків». Дискримінація будь-якого рівня дотична до хронічних проблем захисту права особистості на власний спосіб самореалізації.

Так, організми чоловіка та жінки відрізняються. Особливо це стосується анатомо-фізіологічних особливостей. Щоби жінці стати бійцем ССО ЗСУ, недостатньо одного лише бажання, потрібно бути сильною, спритною і витривалою. А для цього, як би це банально не звучало, м’язи спини і грудей мають бути добре натренованими. Тому, хочеться вам того чи ні, але займатися спортом доведеться.

Насправді кожна професія висуває до людини свої вимоги. Можливо, через це інтерес до підготовки майбутнього фахівця на творче, професійне самовдосконалення не згасає. Більшість людей (як жінок, так і чоловіків) хочуть бути освіченими, успішними, щасливими і реалізованими у житті, а отже, мають потяг до певної діяльності. Проте втілити задумане у життя вдається не всім, а хтось взагалі відрікся від мрії. Постає питання: чому?

Кожна людина – носій унікального досвіду, цінностей та потенціалу. Не завжди свідомо ми сповідуємо світогляд своїх батьків та найближчого оточення. Досвід, на котрий, безумовно, спираємося, з якого черпаємо відповіді на стратегічно важливі для себе питання, чи то вибір релігії чи місця проживання. Також це стосується питань професійного самовизначення. Чи станете ви пожежницею, залежить не тільки від вашої налаштованості, а й від батьківського схвалення та підтримки.

Згадуючи себе у 19-річному віці, працівниця пожежної служби в Норвегії Гунн Нартен (Gunn Narten) каже: «Коли я подала заяву про прийом на роботу до пожежної частини, моя мама сказала: «Я ніколи не чула про жінок-пожежних раніше. Чому ти?» І я відповіла: «Чому не я?»

Уже тоді було зрозуміло, що життєві плани Гунн Нартен добре намічені, лишалось засвоїти правила застосування та експлуатації вогнегасників – і вперед, у бій із вогнем. Сьогодні 33-річна Гунн Нартен мешкає в невеличкому містечку Аскер із населенням понад 50 тисяч людей, виховує донечку, активно займається спортом і працює особистим тренером. А крім того веде свій Instagram із фітнес-порадами, який читають понад 148 тисяч людей із різних куточків світу.

І все це чому? Бо мріям дали здійснитись, бо мама не стала переконувати підлітка Гунн у тому, що робота, пов’язана з приборкуванням вогню, – не жіноча справа, а навпаки підтримала вибір своєї дитини.

Вихователі дитячих садків, вчителі, репетитори також орієнтують нас у виборі професійної діяльності. Хороший вчитель за хвилину може заволодіти увагою класу, а кількох людей надихнути на все життя. Порекомендувати фільм чи театральну виставу, на пальцях пояснити складні речі, розгледіти вроджені схильності дитини та заохотити її до самоосвіти.

Більшість учнів під час вступу до вищих військових навчальних закладів відчувають певні труднощі. У перші місяці навчання усі сили підлітка та здатності витрачаються на пристосування до нового розпорядку життя, на самоусвідомлення себе як майбутнього офіцера чи поліцейського. Але чи легко це зробити, якщо крім труднощів, пов’язаних із великою фізичною завантаженістю, дівчата відчувають на собі упереджене ставлення з боку викладачів? Вони не вимагають якихось поблажок, але образливим висловам, які часто ґрунтуються на стереотипах фемінності, в навчальному процесі не місце.

Не місце їм і в медіа-просторі. Ті, хто слідкують за новинами зі сходу України, напевно пригадають сексистський фейл прес-центру АТО:

Ліворуч на фото Вікторія Гавриленко, праворуч – Анастасія Подольська. Обидві дівчини курсантки факультету ракетних військ і артилерії Національної академії сухопутних військ ім. гетьмана Петра Сагайдачного (Львів).

Під постом користувачі ФБ почали обурюватись, чому з Днем захисника України вітають тільки чоловіків. За півгодини набігло стільки критиків, що пост зі сторінки штабу АТО кудись зник.

Найприкрішим у цьому є те, що каналом трансляції стереотипу виступила офіційна сторінка прес-центру штабу АТО в Facebook. Не глянцевий журнал, не маловідоме видання, яке повільно штампує низькопробні матеріали, а, власне, надійне джерело інформації.

Яскравим прикладом помилковості таких стереотипів є історія української снайперки Людмили Павличенко. Вона з когорти тих людей, про кого кажуть «самі себе створили». На таких, як вона, рівняються, з таких беруть приклад, як долати труднощі та перешкоди. Чутки про відвагу Людмили швидко розносилися, а країною їх поширення, як не дивно, стала Америка. Музикант Вуді Гатрі присвятив українській снайперці пісню Miss Pavlichenko.

Це сталося у період Другої світової війни, коли жінка, отримавши серйозне поранення на передовій, була відправлена до США. Тоді ж Людмила Павличенко прийняла запрошення від дружини президента США Франкліна Рузвельта тимчасово оселитися в Білому домі.

У Чикаго українка зробила чудову самопрезентацію, де сказала: «Джентльмени, мені двадцять п’ять років. На фронті я вже встигла знищити 309 фашистських загарбників. Чи не здається вам, джентльмени, що ви занадто довго ховаєтеся за моєю спиною?!»

Це була смілива промова рішучої жінки, яка спрямувала своє життя у русло професійної самореалізації та не соромиться говорити речі, які декому «ріжуть вуха».

А «різати» починає тим, хто у дитинстві начувся категоричних уявлень про неефективність жінки в силових структурах. Ми всі бачимо, представників яких професій зображують на рекламних білбордах, про кого знімають кіно. Знаємо, на кого треба вчитися, щоби користуватися пошаною суспільства й отримувати за свою працю гідну винагороду. Помічаємо, з ким шукають зустрічі журналісти, кого запрошують на червону доріжку. Тому в дитинстві багато хто мріє стати актором, щоби завжди бути в центрі уваги, або військовим льотчиком, щоби виграти повітряний бій.

Ці дитячі мрії можуть ні до чого не призвести: хтось кине театральний гурток, когось батьки відмовлять від вступу до авіаційного училища. Але частина дітей зацікавиться і докладе достатньо зусиль, щоб успішно пройти творчий конкурс, скласти нормативи з фізичної підготовки, справити хороше враження на членів екзаменаційної комісії.

З дитячих маленьких успіхів, які стають видимими іншим людям, виростає те, що ми називаємо «жилкою» або навіть талантом.

Дуже ймовірно, однак до чого тут гендер?

А ось до чого. Якщо більшість людей вважають, що дівчата не гідні носити військову форму, то й вчити їх будуть менш старанно. Батьки, побачивши, що донька не може відтиснутися від підлоги п’ять разів, подумають: «Недаремно ж люди кажуть, що у війни — не жіноче обличчя».

Українські фільми про жінок на війні типу «Невидимий батальйон», «Яскравих проявів немає» почали з’являтися зовсім нещодавно. Покоління дівчат, яких вони надихнули, ще не виросло. Про те, що під час Першої світової війни українка Олена Степанів командувала жіночою чотою Українських січових стрільців, мало хто знає. А на одну курсантку вищого військового закладу приходиться така кількість чоловіків, що коло замикається, стереотип закріплюється, і ми раз за разом чуємо: жінкам не місце на військовій службі.