На думку доктора психології Клариси Пінколи Естес, здорові вовки та здорові жінки мають певні спільні психічні характеристики: гостроту відчуття, грайливий дух і глибоку відданість. Вовки й жінки споріднені за природою, допитливі, наділені витривалістю й силою.

Вивчаючи вовків, доктор Естес вперше викристалізувала концепт архетипу Дикої жінки. У книжці, яка стала світовим бестселером і сенсацією The New York Times, Естес розкриває цей архетип, розшифровує давні легенди і давно відомі дитячі казки, а також пояснює його на прикладах зі своєї психоаналітичної практики.

В травні «Жінки, що біжать з вовками» виходить українською у видавництві Yakaboo Publishing.

Співи над кістками

Дика природа і Дика жінка — два види, які вимирають.

Ми давно спостерігаємо, як інстинктивну жіночу сутність плюндрують, перебудовують і змушують відступати. Віками її поганили — як і дику природу та цілинні землі. Уже кілька тисяч років, варто нам повернутися спинами, як її відправляють до земель злиденних духовноїкультури. Моральні простори Дикої жінки протягом усієї історії грабують і палять, лігва — розривають бульдозерами, а природні цикли заточують у неприродні ритми на втіху іншим.

Невипадково незаймана дикість нашої планети зникає разом із нашим розумінням своєї внутрішньої дикої сутності. Нескладно збагнути, чому старі ліси та старих жінок вважають другорядними ресурсами. Тут немає жодної таємниці. Невипадково вовки й койоти, ведмеді та дикуваті жінки мають схожу репутацію. Для них характерні спільні інстинктивні архетипи, і через це їм усім хибно приписують жорстокість, вроджену небезпечність і хижість.

Мої життя та діяльність у ролях юнґіанського психоаналітика, поетеси та cantadora, хранительки давніх оповідей, навчили мене, що згасаючу життєву силу жінок можна відновити широкими «психічно-археологічними» розкопками руїн жіночого підземного світу. Ці методи дають змогу відновити прояви природної інстинктивної свідомості, а через персоніфікацію в архетипі Дикої жінки—розпізнати аспекти й шляхи глибин жіночої природи. Сучасна жінка — це замутнена діяльність. На неї тиснуть, щоб була всім для всіх. Її давнє знання втратило термін придатності.

Назва цієї книжки, «Жінки, що біжать із вовками: Архетип Дикої жінки у міфах та легендах», народилася під час мого дослідження біології дикої природи, зокрема вовків. Вивчення вовків Canis lupos і Canis rufus нагадує історію жінок — із погляду і їхньої енергійності, і страждань.

Здорові вовки та здорові жінки мають певні спільні психічні характеристики: гостроту відчуття, грайливий дух і посилену відданість. Вовки й жінки споріднені за природою, допитливі, наділені істотною витривалістю й силою. Вони глибоко інтуїтивні, одержимі своїми дітьми, партнерами та зграєю. Вони мають досвід адаптації до страшенно мінливих обставин; вони несамовито рішучі й дуже хоробрі.

Проте й тих, і тих цькували, переслідували, хибно звинувачували в зажерливості та хитрості, надмірній агресивності та нижчій цінності, ніж у їхніх наклепників. Вони є мішенню для тих, хто зачищає дикі зони душі, хто винищує інстинктивне, щоб не залишилося й сліду. Злісне знищення вовків і жінок тими, хто їх не розуміє, навдивовижу подібне між собою.

Саме тоді, під час вивчення вовків, для мене вперше кристалізувався концепт архетипу Дикої жінки. Я досліджувала й інші створіння — ведмедів, слонів і птахів душі, метеликів. Характеристики кожного виду рясніють метафоричними натяками на те, що відомо про жіночу інстинктивну душу.

Дика натура двічі пронизала й мій дух. Уперше, коли я народилася в запальній мексикано-іспанській родині, а пізніше — через усиновлення сім’єю палких угорців. Я зростала неподалік кордону штату Мічиґан серед лісів, садів і ферм, поруч із Великими озерами. Там моєю основною поживою були громи та блискавиці. Поля кукурудзи скрипіли і голосно розмовляли ночами. Зверху, із півночі, приходили вовки, які стрибали й вили в місячному світлі. Ми всі пили з одного струмка, не знаючи страху.

Моя любов до Дикої жінки почалася з раннього дитинства, хоч тоді я ще й не називала її на ім’я. Я була натурою радше естетичною, ніж атлетичною, і мала єдине бажання — бути екзальтованою мандрівницею. Замість стільців і столів я любила землю, дерева й печери. Там я відчувала, що можу притулитися до Божої щоки.

Ріка завжди кликала прийти до неї, як смеркне; поля відчували потребу, щоб ними проходили — так вони могли говорити мовою-шелестом. Багаття хотіли, щоб їх розкладали вночі в лісі, а історії потребували, аби їх розказали так, щоб ніхто з дорослих не чув.

Мені пощастило вирости серед Природи. Удари блискавок навчили мене, що смерть буває несподіваною, а життя — крихким. Мишачий послід — що нове життя може пом’якшити смерть. Коли я відкрила для себе «індіанський бісер», копалини із суглинку, то зрозуміла, що люди живуть тут уже дуже-дуже давно. Я освоїла священне мистецтво прикрас: метеликами-монархами у волоссі, світлячками — нічними дорогоцінностями і браслетами зі смарагдово-зелених жаб.

Мати-вовчиця вбила своє смертельно поранене вовченя; це відкрило мені, що в житті бувають жорстке співчуття та необхідність дозволити смерті прийти до того, хто вмирає. Волохаті гусені, які падали з гілок і знову виповзали назад, навчили мене цілеспрямованості. Лоскотання їхніх лапок на моїй руці показало мені, як може оживати шкіра. Я вилазила на верхівки дерев—і так пізнала емоції, які колись принесе секс.

Моє покоління росло після Другої світової, за часів, коли жінок інфантилізували та вважали власністю. Вони жили, як недоглянуті сади… але, на щастя, вітер завжди приносив дике насіння. І хоча їхню писанину забороняли, жінки все одно спалахували. Вони мусіли випрошувати інструменти й простір для своєї творчості, і якщо не вдавалося, організовували собі простір у деревах, печерах, лісах і шафах.

Танці були майже або повністю заборонені, тож жінки танцювали в лісі, де ніхто їх не бачив, або в підвалі будинку, або дорогою до смітника. Прикраси викликали підозру. Радісні тіло чи одяг підвищували ризик стати жертвою нападу чи сексуального домагання. Навіть одяг на раменах не можна було називати своїм.

То були часи, коли батьків, які знущалися над своїми дітьми, називали «строгими», коли духовні терзання жінок, яких глибоко експлуатували, вважали «нервовими зривами», коли дівчат і жінок із затканими ротами, приборканих, туго скільцьованих, називали «милими», а на тих, яким на мить-другу за все життя вдавалося скинути з себе ярмо, клеїли ярлик «поганих».

Як і багато жінок до та після мене, я жила наче схована criatura, створіння. Як і всі рідні й близькі до мене, я дефілювала на високих підборах і надягала сукню й капелюшок до церкви. Проте мій казковий хвіст часто визирав із-під спідниці, а вуха смикалися, аж капелюшок з’їжджав на очі, а то й летів через усю кімнату.

Я не забула пісню тих темних часів, hambre del alma, пісню виголоднілої душі. Як не забула й радісну canto hondo, глибоку пісню, слова якої повертаються до нас, коли ми займаємося душевною регенерацією.