У травні Ірена Карпа гучно презентувала нову книгу «Добрі новини з Аральського моря». Книга побачила світ у виданні #книголав за підтримки світського сайту JetSetter.ua.

У романі розповідаються історії чотирьох українок, які переїхали до Парижа. Одна — у пошуках нового життя, інша — тікаючи від рідних та від себе, а хтось — щоби померти у місті, яке вважають найромантичнішим у світі.

Чи справді він такий романтичний, цей Париж, як його малюють, та чи знайдуть героїні те, що шукають, дізнаємося, прочитавши роман. В інтерв’ю The Devochki обійшлось майже без спойлерів.

«Добрі новини з Аральського моря» писалися три роки. За цей час в Україні стався флешмоб #яНеБоюсьСказати, у світі — #MeToo. Наскільки ці події вплинули на образи героїнь чи на сюжет книжки загалом?

Цікаво, але я ніяк не співвідносила одне з іншим. До речі, в мене за все життя була одна така історія, від якої мені огидно досі: я навіть жодній із героїнь книжки її не «подарувала». І психоаналітикині не розказувала. Є проблема: я не можу заявити себе жертвою. Можу жаліти інших, допомагати, але дуже важко визнаю, що так могли поводитися зі мною.

До речі, історія відбулася в класичних декораціях – на зйомках фільму. Потім чимало акторок чи просто дівчат із фільм крю розповідали про харасмент з боку того режисера, але навряд чи хтось жалівся – частина сприймала це як «службу генію й мистецтву». А я дременула світ за очі й відпльовуюся вже років десять.

Фотосесія JetSetter.ua

Моя книжка, окрім іншого, й про те, що сильні й успішні на вигляд жінки можуть за фасадом ховати брудні секрети. У романі переплітаються вигадані й правдиві історії. Персонажі «збірні», як конструктор, у деяких можна впізнати відомих людей, але кожен читач має право на свою версію. Якщо я визначу вектор однозначності, це вже буде щось не те. Читач мусить ці історії співвіднести й зі своїми, знайти схожість у своєму оточенні. Я хотіла залишити цей текст універсальним.

Звичайно ж, він і про жіночу вразливість, і про жіночу силу, і про людей-мудаків, і про людей нікчемних і смішних, і з роздутим Его і маленьким членом (в метафоричному чи прямому сенсі), про нарцисів, які знищують тих, хто їх любить. Про те, як людина, приречена на загибель, таки тікає зі свого персонального пекла і те, що вона в результаті знаходить.

Продовжуючи тему #MeToo. На початку минулого року з’явився лист французьких жінок про те, що вони проти засудження всіх чоловіків і що не треба плутати галантність із домаганнями. Чи є у Франції такі настрої? І чи відчувається там те, що зараз у світі відбувається?

Звісно, є різниця між галантністю і «де у вас тут диван, на якому голоси перевіряють?». Тому я розумію, чому вони так написали. Бо, дійсно, ні в кого корона не впала, якщо тобі десь відкрили двері. Але це не рівноцінно з тим, що навіть у Франції жінки отримують на 15% меншу зарплату.

Мої французькі подружки більше ніколи не хочуть бачити чоловіка, який не заплатив за вечерю, навіть якщо це побачення через тiндер. І в них дуже феміністичний щодо цього аргумент: «Цей мудак і так заробляє на 15% більше, ніж жінка. От хай вони й витрачають це на нас».

Знову ж таки, сукня, макіяж, туфлі — скільки вкладає жінка, щоби бути цукеркою на побаченні? А прийшов мужик – то добре, що знайшов чисту сорочку. В будь-якому разі, якщо вже йдеться про рівність за витратами і хто що для кого зробив, то думаю, що жінка витрачає значно більше, щоби просто бути десь на рівних умовах із чоловіком.

Якщо я не помиляюся, перерва між твоїми «дорослими» книжками — близько восьми років. Чому так сталося? Це була якась творча криза чи, навпаки, перерва на інше?

На дітей. Моїй старшій дитині вісім років, коли я її народила, якраз дописала книжку «Піца «Гімалаї». Потім написала ще дві дитячі книжки і книжку про подорожі з дітьми, але нічого виваженого для дорослих. Це був якийсь інший період. Дуже цікавий для мене, адже в юності здавалося, коли читали Кастанеду, що діти назавжди забирають оце the tip of the spirit.

Ми з Олегом Артимом із гурту QARPA дивилися на наших колег-музикантів, які понароджували дітей, і дивувалися, наскільки в них змінилася музика, яка вона стала пласка, нецікава. І я така: «Ну, зі мною цього не станеться, я енерджайзер, буду все робити так, як і робила».

Окрім того, перед переїздом до Парижа в мене була навіть не творча криза, просто відчуття, коли тобі нема, про що писати, бо ти вже все сказала і вперлася головою у стелю свого персонального підвалу.

Презентація книги в Києві

Основна тематика останніх років — це Майдан і потім війна. Розумію, скільки книжок з’явилося про революцію, а скільки про війну. Ніколи не візьмуся конкурувати з людиною, яка дійсно була в АТО.

Я переїхала до Парижа. Ця перша ейфорія від зміни міста дуже схожа на ейфорію, коли ти з новою людиною. У тебе гормони б’ють, і все таке прекрасне, дивовижне — ніби місто обхопило і танцює з тобою, ти йому теж подобаєшся.

Я навіть оцей весь «поетичний бред» писала. Перші щоденники знищувала, залишаючи для книжки максимум екшену. До того ж пішла вчитися до сценарної школи, що не могло не вплинути.

Тому в романі багато пригод, діалогів, хоча є і метафори, слава богу, я не всі їх убила. Перші читачі рукопису тонко їх відчули. Наприклад, Оля Котрус – вона прочитала цю книжку так, як би я прочитала її сама. Тобто, для когось важлива ця тонкість, а не лише екшен.

Хто першим читав рукопис? Це люди, яким довіряєш, друзі чи редактори?

Винятково друзі. Як і будь-якій невпевненій дитині, яка живе у нас всередині, мені важливо було почути, що це класно. Усім продовжую казати – не показуйте ваш твір купі людей, які скажуть – що це за гівно, взагалі не пиши, закрийся вдома. Важливо, щоби це прочитав хтось, хто вас розуміє на якомусь більш тонкому рівні, хто скаже, що це класно. Потім можна переходити до конструктивної критики.

Усім людям, які читали рукопис, виношу подяку у книжці. Мій колега, Олег Артим, якого я вже згадувала, завжди був першим читачем усіх творів. Він читає мене 20 років, відтоді, як писала перші оповідання, які ще не публікувалися, і дотепер.

Потім мучила свою подругу Олену Бодню, ми всю цю книжку прочитали у вайбері вголос. Тому що я впевнена, що добрий текст — це той, який вголос читається легко.

Потім був Олександр Михед, який дав круті поради. Це дуже прискіплива критика, завдяки якій я багато чого змінила, вирізала. Я йому дуже вдячна, тому що найпростіше сказати, що це класно або гімняно. Він вказав на конкретні моменти — це дуже цінно.

Рукопис читали друзі та інші письменники, які бояться поранити, і всі були дуже лагідні, але давали поради до діла.

Кажуть, що людина повинна порівнювати себе не з іншими, а з собою через декілька років. Якщо це стосується книжок, чи порівнюєш ти ті, які були написані раніше, з цією? Це більш доросла чи зовсім інша?

Більш доросла й зовсім інша. Ця книжка для людей, які люблять мій драйв із минулих книжок, такий юний і безумний, але які вже подорослішали і звикли сприймати універсальний текст.

Презентація книги в Києві

У «Добрих новинах з Аральського моря» є мій фірмовий дурнуватий драйв, але запханий у правильні рамки, коли пряма мова автора вже не змішується з самими персонажами. А коли це присутнє, то дуже чітко зрозуміло, що світ персонажа змальований через його сприйняття, а не авторське.

Я прискіпливо працювала з формою. Можливо, треба було ще більше покрутити, але я дуже ревниво і з любов’ю ставилась до всіх епізодів, які пережили ці чотири героїні. Тому наважилась навикидати тільки до 600 сторінок. Книжка велика, але дуже легка і за вагою, і за читанням.

Навіть коли описуються складні ситуації, мова залишається легкою. Таке чтиво для мене ідеальне: в Хемінгуея неймовірно складні речі описані простими короткими реченнями. Мова може бути багатою, але це не випендрювання словами та конструкціями. Легше за все написати речення на дві сторінки з багатьма комами і тріщати по швах від того, який ти весь із себе інтелектуал. А я люблю отакий кінематографічний стиль: фраза дорівнює образу.

Я читала всі книжки, тому можу говорити про те, що раніше була дуже сильна особистість авторки. Лірична героїня завжди була пов’язана з тією Карпою, яку ми бачили на сцені. Тут є твоє «я» чи тільки героїні?

Думаю, що в хороших книжках завжди повинно бути сильне «я» автора. Навіть, якщо це чоловік, який описує жінку. Пригадуєш класичного Флобера? Його Емма — персонаж настільки глибинно нещасний і загублений, що одразу ясно: автор виписував страждання своєї душі. Оце саме «Емма – це я».

Фотосесія JetSetter.ua

У романі дуже багато мене. Звичайно ж, пропускаю через себе все, що бачу. Персонажі спостерігають за безхатьками, які сплять на коробках від Louis Vuitton в підземці біля шикарного універмагу. І це, звісно ж, моя рефлексія, але я щоразу міркувала, для якої героїні вона більше пасуватиме. Їх чотири, і це чотири різні психотипи.

Я навіть не знаю, яка з них моя улюблена.

Є Богдана, якій 19 років. Така собі правильна галичанська дівчина, яка втекла зі студій у Відні, бо пробухала і пронюхала всі татові гроші. У погоні за незалежністю від батьків, вона шукає себе Європою, від порностудії в Будапешті до тіндера в Парижі. Її лютий страх — що тато впіймає і відправить вчитися до Дрогобича.

Є Хлоя. Не дуже успішна рок-музикантка, яка одного ранку прокидається та розуміє, що її пісня стала світовим суперхітом, але під іншим іменем. Пісню вкрали, ніхто не повірить, що вона авторка. Хлоя їде в АТО, повертається звідти травмованою, їде на рок-фестиваль і піднімається на сцену, щоби розстріляти групу-плагіатора… А тоді біжить світ за очі від переслідувань і намагається віднайти спокій.

Є Маша. Колишня феменка, яка втекла до Франції як політична біженка, а відтак вийшла з Femen і думає, як їй жити далі. Машу вбивають на самому початку книжки. Мене вже питали: «Машу точно вбили? Може, не треба? Така класна киця…» Але ні, таки вбили, і в кінці ми розуміємо хто.

Є Рита. Вона була викладачкою в універі й повелася на українську легенду про прекрасного принца з Кончі-Заспи, який прийде і вирішить усі твої проблеми. Рита з викладачки перетворюється на домогосподарку, яку «любов її життя» починає зраджувати і принижувати. Вся її екзистенція зводиться до маніакального приготування йому їжі та шпигування в його гаджетах для збільшення дози мазохізму. Втім, Рита виривається з цієї пастки і намагається віднайти нову модель стосунків.

Якраз читала уривок про цю героїню у глянці. До речі, після презентації здається, що це така гламурна книжка про Париж. Залишився в ній старий добрий треш?

Тут є все. І гламур, і треш. Хлоя тирить чайові в кафе на столах і спить у вантажівці-пікапі, бо в неї бюджет на день — п’ять євро. Рита звалює від солодкого життя з усіма його астон-мартінами й Сан-Тропе, бо розуміє, що це смерть для неї. Знаходить простого інженера Філіпа, з яким світ стоїть на всіх ногах, не ризикує звести тебе з розуму і довести до самогубства щодня. Маша ледве перебивається, так само думає, де взяти гроші на оренду житла. Вчора вона була зіркою Femen, а сьогодні йде працювати на рецепцію готелю. Спершу їй це здається страшно принизливим, а потім вона втягується.

Цікаві аналогії, як насправді все в житті і є. Багатство з бідністю зустрічається, дурість із розумом. Ніхто ні від чого не застрахований. Книжка саме про те, що немає жодної сталості, і в цьому якраз інтерес всього життя.

У романі присутня детективна лінія. Наскільки важко було працювати з такою формою?

Це не детектив, лише його елементи. У випадку Хлої — це швидше психологічний трилер, у неї є певний діагноз, час від часу вона опиняється в іншому стані. Я багато консультувалася з психотерапевткою, щоби все було коректно.

Презентація книги в Києві

В одному з епізодів йдеться про саморобну бомбу. Я нав’язувалась до спеціалістів із вибухової техніки, розпитуючи, як зробити її у домашніх умовах. Чи до колег-дипломатів, розпитуючи про позиції поліції під час офіційних візитів до французьких структур та де би мав стояти терорист. На мене дивилися страшними очима, сама розумієш.

Зате ніхто не закине, що тут щось висмоктане з пальця чи позбавлене об’єму.

У романі багато рівнів прочитання — хтось буде досліджувати психологізми, хтось просто думатиме: «Ну блін, хто ж її замочив?» І дочитає до кінця, щоби зрозуміти, хто вбивця.

Чекаєш рецензій журналістів чи тебе цікавить більше реакція у соціальних мережах, селфі з книжкою?

Мені дуже хочеться, щоби ця книжка потрапила до якомога більшої кількості рук. «Добрі новини» — потенційний бестселер, який зайде будь-якій вдумливій дівчині міста-мільйонника. (І не тільки). Я свідомо позбавила цю книжку претензії на елітарність. Не хотіла, щоби її прочитали-похвалили десять моїх друзів-інтелектуалів, а потім би вона припадала пилом у книгарнях.

Зробила те, що цікаво читати умовному глядачу серіалів НВО. Де хтось буде споглядати за перипетіями персонажів, а хтось — як круто складена структура, як усе змонтовано і знято.

Ти багато говориш про кінематограф, згадала про кіношколу. Це те, що буде в майбутньому? Зніматимеш артхауз чи щось інше?

Не артхауз. У жодному разі. Не нагадуй це страшне слово.

Я вже дуже доросла, артхауз можна робити, напевне, коли тобі 20 чи максимум 30. Часто цим словом маскується просто відсутність навіть не професіоналізму, а вміння розказати конкретну історію.

Я люблю таке кіно, щоб воно було універсальне, щоб його можна було показати і в Шанхаї, і в Північній Америці, і в Австралії, і всюди зрозуміють, заплачуть чи засміються, де їм хочеться.

Є круті незалежні фільми, де це і не масове кіно, але читається універсальна історія. Як у Wild Goose Lake, де ти живеш із цим бандитом із нетрів Китаю, наче це твоє власне життя. А є якийсь повний претензійний відстій, як-от фільм «Жанна» Дюмона, з якого ми в Каннах вийшли на 15-й хвилині.

Презентація книги в Києві

Думаю, що життя надто коротке, щоби терпіти погані книжки чи погані фільми. Не треба брати на себе функцію відмінниці — дочитувати погані книжки. Якщо моя книжка не сподобається, благословляю її не дочитувати.

Зараз популярне менторство, особливо, коли жінки допомагають одна одній, підтримують. Чи часто звертаються молоді дівчата, які хочуть стати письменницями чи переїхати до Парижа?

На одній із подій у Києві я говорила про переїзд до Парижа. Хоча, з іншого боку, що я можу знати, я там у статусі дипломата. Це зовсім не те, коли приїжджаєш з нуля, проходиш через всі ці префектури.

Насправді, зараз у мене немає часу, щоби допомагати персонально, когось курирувати. Через свою дипломатичну роботу мушу курирувати великі проекти. А «на відчепись» із такими тендітними створіннями, як молоді авторки, поводитися совість не дає.

Мені щодня приходять сотні повідомлень із різних питань. Але здебільшого це з серії – класна у вас виставка в Гран Палє, готова взяти участь наступного разу. Зі скромністю в людей деколи не сильно.

Із іншого боку, як-то кажуть, талантам треба допомагати, інші самі за себе попросять. Тож часто-густо я рекомендую гарного нового автора перевіреним видавцям. Деколи вони цього автора не беруть, бо їм страшно братися з нуля. А коли автор різко вистрілює в іншому видавництві, ці кусають собі лікті, а я затираю руки і регочу диявольським сміхом: треба було вірити моїй інтуїції.

А не здається, що соціальні мережі якраз таки зменшили ці грані інтимності, і можна написати будь-кому?

Мій рекорд — це була чувіха, яка написала мені: «Привіт, ми з тобою не знайомі. В нас є одна спільна подруга на фейсбуку. Я приїжджаю до Парижа зі своїм чотирирічним сином, можемо в тебе п’ять днів перекантуватись?» Я ще коректна людина, почала їй ввічливо відмовляти. Так, грані дійсно розмиті.

Якщо люди бачать частини твого приватного життя, відкриті на публіку, їм здається, що вони живуть у тебе на кухні і точно знають, де в тебе що лежить. Це мінус публічності і всіх цих наших улюблених «сторіз».

Продовжуючи тему соціальних мереж. Зараз дуже багато кажуть про особистий бренд, особистий маркетинг. Чи потрібно письменнику, письменниці мати сильний бренд для того, щоби продавати книжки? Чи гарний текст, гарна книжка сама себе продасть і знайде свого читача?

Фотосесія JetSetter.ua

Думаю, що в кожного свій шлях широкий. Правильний позитивний самопіар нікому не завадить. Безумовно, ти повинен заявити, що ти робиш, як це виглядає, бачити людей. Думаю, не кожен може собі зараз дозволити бути Селінджером — закрився, себе не показуєш, живеш славетний у своєму коконі.

Хоча це також легенда: я не даю інтерв’ю, відчепіться. Тільки це не мій метод. Я люблю бачити людей, які мене читають чи слухають музику QARPA (гарна новина для прихильників гурту — цього літа чекаємо на виступ на фестивалі «Файне місто», — прим. The Devochki). Для мене це дуже важливо — мати фідбек. Інакше я не розумію, для чого писати.