Ліза Бреннан-Джобс (Lisa Brennan-Jobs) американська письменниця, журналістка та авторка кількох біографічних творів про Стіва Джобса, свого батька та співзасновника корпорації Apple. У дитинстві Лізи її батько був міфічною фігурою, яка надзвичайно рідко з’являлася в її житті.  З часом він почав виявляти інтерес до неї, і для Лізи відкрилися приватні школи, дорогі будинки, подорожі і світ Кремнієвої долини. У старших класах Ліза вирішила переїхати до батька, сподіваючись побудувати близькі стосунки. Проте це було непросто. Джобс бував холодним, критичним і непередбачуваним.

«Малеча» — це гостра історія непростих сімейних стосунків та портрет засновника Apple у атмосфері поза корпоративним світом. Зараз книга доступна до передзамовлення на сайті «Нашого формату».

Уривок з книги «Малеча» 

Один з моїх перших спогадів про батька — вечірка, організована на честь його дня народження в будинку в Рашен-Хілл, районі Сан-Франциско. Йому було десь за тридцять.

У Сан-Франциско — ми називали його «Великим містом» — денне світло було геть іншим: косим, жовтим і блідішим, ніж у Пало-Альто. Дім теж був дуже красивим — високим, з м’якими килимами від стіни до стіни й найбільшим телевізором, який я коли-небудь бачила. Поросле травою заднє подвір’я займав батут — великий, круглий на високих металевих ніжках.

Батько був на батуті, одягнений у джинси і фланелеву сорочку.

— Привіт! Хочеш пострибати? — гукнув він мені.

Я підійшла і хтось, не моя мати, підняв мене достатньо високо, щоб я задерла ногу й зачепилася за тканину. Я скрутила пальці на ногах, наче сумчаста тваринка. Батут був завбільшки з невеликий басейн, і його поверхня відбивала сонце, наче нафтова пляма. Я припустила, що ми з батьком будемо стрибати так, як нас учили на заняттях з гімнастики, але удвох це відбувається геть по-іншому, з нерегулярною частотою і штовханнями. Я намагалася триматися на окремій, хай і паралельній траєкторії, але ми все одно майже вдарялися в повітрі. Він мав погану координацію та не розумів, як здійматися і падати. У батута не було захисних стінок, тож ми могли впасти на газон, де стояли люди, або за паркан. Оскільки я важила менше, то полетіла б саме я. Що ще гірше, я могла впасти на нього зверху. Коли я була вгорі, мої жовті шорти надималися, і

я переживала, що він і всі гості на газоні під нами побачать мою білизну. Але якщо я притримуватиму шорти, то втрачу навіть ту дрібку контролю над рухами, яка в мене була.

Найвища точка в стрибку майже не відчувалася, бо всередині я переживала це як падіння — тяжіння додолу.

Ми двічі приземлялися одночасно. Я молилася, щоб ми не торкнулися одне одного — це було б надто інтимно. Я свідомо уникала випадкової близькості на очах у незнайомих людей. У повітрі ж він дивився на мене і всміхався.

Я внизу, він угорі; я вгорі, він унизу. Хтось знизу зробив фотографію. Ми стрибали, аж доки він сказав:

— Ну що, мала. Ставимо крапку?

Я ще ніколи не чула такої фрази: «ставити крапку».

Мати розповіла мені історію, яку почула про мого батька, і вона звучала приблизно так.

Мій батько був усиновленою дитиною. Десь після того як йому стукнуло двадцять, він вирішив розшукати своїх біологічних батьків. Якийсь час пошуки не давали результатів, але, зрештою, він знайшов лікаря, який приймав його на цей світ. Оскільки пошуки затяглися, він вирішив, що це буде остання спроба: якщо не спрацює, значить, не судилося йому знайти їх.

Він зустрівся з лікарем і попросив його сказати, хто його мати. Лікар відповів, що не знає, а навіть якби знав, то не повідомив би, бо це є порушенням конфіденційності.

Коли батько вийшов з кабінету лікаря, то вирішив припинити пошуки. У цей самий час лікар у своєму кабінеті сів і написав на аркуші паперу: «Коли я помру, будь ласка, повідомте Стіву Джобсу, що я знаю, хто його мати. Її звуть Джоан». І вказав її контактну інформацію.

Через чотири години лікар помер від обширного інфаркту.

Батько отримав листа, знайшов свою матір і дізнався, що в нього є молодша сестра, Мона.

Коли розповідаєш подібну історію, дуже легко правильно розставляти акценти: зробити паузу після того, як він припинив шукати, і стишити голос, щоб перейти до приреченого лікаря, як той сів писати фатальну записку.

Коли мені виповнилося вісім, ми вкотре переїхали, і мій батько почав заглядати до нас раз чи два на місяць. Його тоді вже викинули з Apple. Пізніше я чула, що ця подія була дуже болісною для нього, але навіть у той час відчувала, що в ньому живе якийсь глибокий сум, що змушує його смішно ходити й діяти відсторонено. Він саме був у процесі заснування нової компанії NeXT, яка мала займатися виготовленням комп’ютерів та програмного забезпечення. Я знала, що йому також належить анімаційна компанія Pixar, яка випустила мультик про двох ламп, батька й дитину, але вона здавалася мізерною на фоні Apple чи NeXT.

Пізніше мати говорила, що він шукав нас тоді, коли його покидала світська слава. Вона спостерегла закономірність: коли в нього починалися невдачі на роботі чи він утрачав щось у публічній сфері, то згадував про нас, починав заїжджати і хотів розвивати зі мною стосунки. Так, ніби у вирі роботи він про мене забував, і згадував лише тоді, коли вир зупинявся.

Коли він приїжджав, ми всі йшли кататися на роликах по району. Мати ходила з нами, бо я його майже не знала, і мені було б незручно залишатися з ним наодинці.

Його візити матеріалізувалися у звичайні пообіддя — на нашій під’їзній алеї раптом шумів двигун, наближався до хвощового дерева, відбивався луною від нашого будинку та дерев’яного паркана з іншого боку, насичував повітря радістю. Він водив чорний «Порше» з відкидним верхом. Коли авто зупинялося, звук перетворювався на виття, а тоді згасав, і тиша ставала ще тихішою, з гострими співами птахів.

— Привіт, Стіве! — казала я.

— Привіт! — відповідав він.

Мені подобалося, як він ходить — на подушечках пальців, нахилений уперед, наче падає в кожен крок. Його силует мав дуже чіткі обриси.

Я чекала на його приїзди, гадала, коли ж це станеться, і думала про нього потому. Але коли він був з нами, ту годину, що ми проводили разом, усе заповнювала якась дивна порожнеча — як тиша, що западала після того, як він глушив двигун. Він не говорив багато. Вони з матір’ю перекидалися словами, але між нами здебільшого звучали довгі паузи, стукотіння і гуркіт роликів по асфальту, птахи, кілька машин і повітродувка для листя.

Ми каталися вуличками нашого району. Листя над головою малювало світлові візерунки. У дворах з кущів звисали дзвіночки фуксії, із середини яких виглядали тичинки — квіти були схожі на жінок у бальних сукнях і пурпурових туфельках. Деякі вулиці огинали собою велетенські дубові дерева. На інших асфальт потріскався від коріння й землетрусів, і звивисті тріщини лисніли чорною смолою.

— Гляньте, як лінії смоли відбивають небо, — сказала мати нам обом. Вона мала рацію — вони були мов світло-блакитні ріки.

Коли ми каталися на роликах з батьком, я не була такою балакучою, як коли ми залишалися самі з матір’ю.

Стів мав такі самі ролики, як моя мати — з бежевого нубуку із червоними шнурівками, перехрещеними через подвійний ряд металевих гачків. Я їхала попереду або позаду. Вона розповідала про коледж у Сан-Франциско, де хотіла би повчитися; він наступав на тріщини на тротуарах і дорогах. Для мене кататися було легко, наче бігати або плавати. У матері геть зносилася задня гальмівна колодка, а передня, та, що як гумка з олівця, стесалася до вузької смужки. Мати гальмувала до повної зупинки однією довгою лінією, як Фред Астер. А його гальма мали новенький вигляд.

— Ти вмієш користуватися гальмами? — запитала я, коли ми під’їхали до знака «Стоп».

— Мені не потрібні гальма, — сказав він. Прицілився на стовп, в’їхав у нього грудьми, обхопив обома руками і непристойно крутнувся довкола аж до повної зупинки.

Коли ми минали кущі на подвір’ях інших людей, він відривав жмути листя з гілок і кидав їх на дорогу — за нами на тротуарі залишалася стежка із зірваного листу, як за Гензель і Гретель.

Кілька разів я відчувала на собі його погляд; коли піднімала очі, він відвертався.

 

Після того як він їхав від нас, ми говорили про нього.

— Чого в нього джинси в дірках? — питала я.

Він же міг їх зашити. Я знала, що батько, певно, має мільйони доларів. Коли ми говорили про нього, то казали не просто «мільйонер», а «мультимільйонер», бо це було правдою. Та й знання деталей робило нас частиною цієї історії.

— У школі він іноді носив джинси, де було більше дірок, ніж тканини, — відповідала вона. — Просто він такий. Коли він прийшов по мене на нашому першому побаченні, мій батько спитав його: «Юначе, ким ти плануєш стати, коли виростеш?». І знаєш, що він відповів?

— Що?

— Волоцюгою. Твоєму дідові це не сподобалося. Він сподівався, що його доньку покличе на побачення якийсь здоровий мужик, а натомість прийшов цей довговолосий хіпі, який каже, що хоче бути волоцюгою.

Вона розповіла, що батько шепелявить.

— Це якось пов’язано із зубами, — сказала вона. 

Що начебто в більшості людей або нижні зуби перекривають верхні, або навпаки.

— А от його щелепи змикаються якраз одна навпроти одної. І з роками зуби потріскалися й повідколювалися уздовж стику, тож між зубами взагалі нема простору. Як зиґзаґ чи застібка-блискавка.

Коли вони зустрічалися, ще в школі — навіть до того, як він почав продавати «блакитні коробки», які давали змогу безкоштовно дзвонити по всьому світу, — він передбачив, що стане знаменитим.

— Звідки він знав?

— Просто знав, — сказала вона. — А ще сказав, що помре молодим, десь після сорока.

Я була певна, що оскільки перше передбачення збулося, то й друге здійсниться. І стала сприймати його за пророка, оточеног самотністю й трагедіями. (Лише ми знали, що таке самотність, що таке трагедія!) Лише світло й темрява, жодних півтонів.

— А ще в нього такі дивні пласкі долоні, — сказала вона.

Мені здавалося, усе, що в ньому не таке, як в інших, свідчило про божественність. Я наділила містичними рисами його сутулість, похилу ходу, зуби зиґзаґом, порвані джинси, пласкі долоні — так, ніби все це не лише відрізняло його від інших батьків, а й робило кращим за них. Тепер, коли він з’явився в моєму житті, хай лише раз на місяць, я чекала не даремно. Я буду багатшою, ніж інші діти, у яких батьки були із самого початку.

— Він продовжував рости навіть після двадцяти років, коли більшість людей уже не росте, — сказала вона. — Я це бачила.

Звісно, не все складалося докупи. Він був багатий, але носив діряві джинси; був успішний, але майже не розмовляв; мав граційну й елегантну фігуру, але був незграбним і вайлуватим; мав славу, але здавався обділеним і одиноким; винайшов комп’ютер і назвав його на мою честь, але мене наче й не помічав, а про це — не згадував. Та все ж я бачила, як усі ці суперечливі риси могли сплестися в певну характеристику.

— Я чула, що коли він його дряпає, то купує новий, — я підслухала, як мати сказала Рону.

— Що новий? — запитала я.

— «Порше».

— А він не може просто зафарбувати подряпину? — спитала я.

— Авто так не фарбують, — сказав Рон. — Не можна просто нанести чорну фарбу поверх чорної, вони не змішаються. Є тисячі відтінків чорного. Довелося би перефарбовувати все авто.

Наступного його візиту я думала, чи він приїхав на тому самому автомобілі, що й минулого разу, чи на новому, якого просто не відрізнити від попереднього.