Кілька тижнів тому зруйнувалась моя філософія, в яку вірила і якою жила близько 10 років.

Коли я навчалася в школі, а це нульові — фабрика зірок, «б’ютіфул лай» Джареда Лето, епоха «ВКонтакте», «аськи» і повільний інтернет, завдяки чому фільми закачувалися кілька тижнів, — у всіх соцмережах мій нікнейм був maximalistka95.

Знала, що до нікнейму треба підходити відповідально, адже все подальше інтернет-спілкування буде зав’язане на ньому, а це ж власний імідж і “позиціонування”.

Тому мій нік у мене не просто так. Почула в одному з інтерв’ю, як улюблений співак того часу сказав: «А правда ж, круто мати цей юнацький максималізм все життя?! І пофіг, скільки тобі у паспорті – 17 чи 67 років, головне, що відчуваєш себе на 17». Словосполучення «юнацький максималізм” було про мене. Я молода й амбіційна, у мене великі мрії та мета, хочу мати такий ж стан душі і в 25, і в 40. А ще тоді мені сильно подобався один хлопець, якого звали Максом. Тоді й остаточно вирішила, що це знаки, й іншого нікнейму бути не могло.

Поступово будувала власну філософію – отримувати максимум від усього. У школі – золоту медаль, на останніх метрах забігу – вирватись вперед і стати першою, серед друзів – бути душею компанії, на побачення – з найкрасивішим хлопцем, універ – найкращий, без варіантів. Все або нічого, середній результат – не результат. Там, де сумнівалась стосовно виграшу, вирішувала взагалі не брати участі.

Поразки й факапи сприймала надто особисто. І з таким підходом крок за кроком усі події, люди, рішення складались у красивий пазл із червоним написом maximalizm.

Дійсно, вдячна за все, що я пережила за останні 10 років. Починаючи від Гранд Каньйону і закінчуючи стрибками з парашутом. Але щось пазл ніяк не складався. Не вистачало одного елементу, без якого нічого не могло триматись купи. Зараз думаю, що не може співіснувати максималізм із внутрішньою гармонією.

Час від часу думала: «Чому не почуваюся щасливою?» Все ж начебто круто – у мене живі-здорові батьки, біля мене саме ті люди, яких давно шукала, робота, яка подобається, я постійно розвиваюсь, подорожую, пробую щось нове, мені є з ким піти в кіно чи зустрітись вранці на каву, живу в найкращому місті у світі, ну і взагалі немає причин для ниття. Звісно, були факапи, сварки і хвороби, але загалом з усім справляюсь. «Все супер», – кажу я собі, але у відповідь недовіра.

Перша стадія – відторгнення. Чітко була впевнена, що ці всі думки від вільного часу. Коли люди зайняті справою, їм немає коли депресувати. Тут я себе завантажила всім – універ, робота, танці, вступ за кордон, IELTS, німецька, альпінізм, скелелазіння, плавання, біг, йога, курси водіння, барабани, сноуборд, стартапи, програмування, арт-дирекшен, курси шиття, фото, мистецтво, концерти, виставки… Навіть складно пригадати усе, в чому я себе пробувала. Хоча часто не доводила почате до кінця.

Друга стадія – злість. Дратувалась, огризалась, злилась, провокувала, істерила… Коротше, повний набір. Не розумію, як зі мною поруч ще хтось залишився, але вдячна їм.

Третя стадія – компроміс. Почала розуміти, що за всім не вженешся і потрібно чимось жертвувати. Я вирішила встановлювати обмеження для себе – наприклад, займатись не більше, ніж двома-трьома важливими речами на місяць. Ходила на роботу, на барабани і на курси. Також досить недавно мені трапилася книга «10% happier», яка навчила мене прокидатися, вмикати таймер на п’ять хвилин і дихати, не дозволяючи думкам лізти в голову. Але щасливішою не стала.

Четверта стадія – депресія. Здається, я ще досі десь тут і на межі наступної стадії.

П’ята стадія – прийняття. Після кількох років такого юнацького максималізму, зараз визнаю, що була неправа. Вся моя філософія рухнула. Це точно не той фундамент, на якому я хочу будувати своє життя далі.

Причин безліч, але найгірше те, що я втратила емоційність. Я перестала радіти. Виявилося, що це як із наркотиками – треба постійно підвищувати дозу. Робити все ще вище, краще і сильніше. Але коли ти збираєшся з друзями у подорож і думаєш не над самим процесом подорожі, а над todo-списком, що треба встигнути зробити і ніяк інакше – це не ок. Я не люблю наркотики і будь-які залежності, але сама підсіла на найгірший із них – емоції. Тепер, щоби бути щасливим, потрібно стрибнути з парашутом, щоб усе всередині переповнювало і перекручивалось від радощів.

Багато у чому на мене вплинула робота. Я працюю в успішній українській компанії з неймовірно талановитими людьми, які за своєю натурою є перфекціоністами. Вони роблять дійсно круті речі. Але іноді складно знайти межу, де оптимальний перфекціонізм переходить у критичний і нездоровий. Таку ж поведінку ти починаєш переносити на себе і тоді боїшся зробити помилку і накосячити. Але варто розуміти, що без помилок немає прогресу.

Функція прогресу не лінійна із прямим зростанням, а має хвилеподібний вигляд і зростає загалом. У таких умовах внутрішньої скутості і критики складно почуватись задоволеним своєю роботою. Так вбиваються натхнення і амбіції, людина потрапляє в суцільний стрес і ще більше зациклюється на помилках. Як результат, не визнає свого успіху і знову продовжує сізіфову працю. Людина не може завжди працювати на максимальній ефективності. Для цього є роботи.

Цей текст я розпочала писати шість місяців тому. Зараз я ухвалила для себе декілька важливих рішень, які досить складно мені дались. Я переїхала до іншої квартири, значно скоротила соцмережі, перебуваю у пошуку нової роботи, припинила деякі стосунки і не буваю всюди.

Обираю тільки те, що справді хочеться. Вчусь знаходити емоції в сірості й буденності. Це, виявляється, складно. Вчусь посміхатись не на камеру, а в очі, роблю фото не для посту в інсті, а для себе.

Намагаюсь більше слухати саму себе, але лише конструктивно й об’єктивно. Хочеться бути такою, як я є, і цінувати це, а не бігти за примарними ілюзіями.