Скільки себе пам’ятаю, завжди говорила і думала російською. Я виросла в невеликому смт на Херсонщині, де російська була всюди: вдома з батьками, на вулиці з друзями. Українська в моєму розумінні носила гордий статус державної – нею говорили вчителі на уроках, чиновники на всіляких урочистостях або ведучі новин у далекому Києві. Тобто, якщо уявити пряму лінію, де на початку є умовний Львів або більш-менш україномовний Київ, то я була на самому кінці цієї прямої. І мене це влаштовувало.

Питання мови в моїй сім’ї гостро ніколи не стояло. Ще з дитинства я дуже добре засвоїла принцип – мова ніяк не впливає на любов до країни. Підтвердження цим словам я побачила на конкретних прикладах в майбутньому. Як і зрозуміла згодом, що питання мови апріорі не може роз’єднувати.

Тож, коли в моєму розумінні стався перший бунт проти російської? Мені було 15, коли вперше поїхала на зимові канікули в Карпати. Зрозумійте правильно, я не жила в ізоляції і розуміла, що на заході країни переважає україномовне населення. Але коли я побачила, як українська звучить на вулицях, у звичайному «Як ся маєте?», «Гарно виглядаєш», «Добраніч», «Хай щастить», я була зачарована. Для мене, тинейджера, українська була завжди мовою примусу: зайшла до школи – говори державною. Виступаєш на районному конкурсі – перейди на українську. А тут в Івано-Франківську та Львові ніхто мене не змушував. Ніхто не гарчав на мене, як у деяких політичних роликах того часу «Думай українською!». Ніхто не сміявся з моїх росіянізмів, всі розуміли, що для мене це друга мова, не рідна. Мабуть, саме тоді я відчула білу заздрість до українців, які можуть назвати державну – першою мовою. Або мовою мами.

Пам’ятаю, що плакала, коли їхала звідси додому. Знаю, що це звучить дивно і так по-дитячому. Але плакала я від розуміння, що вдома точно говоритиму російською. Що моя українська розчиниться в російськомовному середовищі, глузуванні однокласників, нерозумінні моєї дитячої позиції з боку дорослих.

Тієї миті здалося, що в мене вкрали цілий пласт культури – тої, що я бачила на Західній Україні. Чому в нас на Херсонщині українська така не модна? Коли це сталося? Як так сталося?

Я стала більш детально вивчати історію, відстежувати всі процеси русифікації Лівобережної України, заборони на видавництво книг українською, проведення спектаклів та попросту навчання у школах. Всередині мене був бунт – як так можна! Скільки років ми вже незалежні, а за старою звичкою говоримо російською.

Хіба ж нам хтось тепер забороняє повернутися до свого коріння, знову стати україномовними?! Чого ж ми мовчимо?!

Проте я і сама мовчала – підлітковий бунт минув, хоча залишив по собі сліди. Після школи я вступила до університету в Дніпрі. Не треба казати, що це здебільшого російськомовне місто, тому про свої наміри відродити українську в спілкуванні я забула надовго. В часи студентства мені було взагалі не до того – перше кохання, друге кохання. Звісно, всі російськомовні. Більшість моїх нових друзів із Дніпропетровської або Запорізької областей, тому з ними я теж говорила російською. Ба більше – був час, коли я пишалася тим, що моя перша мова російська.

У нашому суспільстві і досі буйно квітне феномен меншовартості. Я це мала змогу спостерігати, коли почула, як мої російськомовні друзі переходять на українську, коли дзвонять батькам. Типу «це домашня мова, якої ми трохи стидаємося». А ось із однолітками, хлопцями та дівчатами ми говоримо «только по-русски». Якось я навіть підколола свого «російськомовного» друга, який одразу перейшов на українську, розмовляючи з мамою. Соромно це згадувати, але мені навіть стало огидно від його української, сповненої росіянізмів. «А ты и не говорил, что дома на суржике говоришь», – сказала я. «А ты типа нет?» – образився він. «Конечно, нет!» – тепер вже обурилася я.

Моя українізація відклалася на безвік. Масла у вогонь підливала ще й думка про те, що моя робота напряму пов’язана з письмом. Російською я володію настільки добре, що це дозволяє мені писати матеріали, брати інтерв’ю, звучати в кадрі. Страх, що незвичка до української все зіпсує, був присутній завжди. Дорослі люди під час вивчення мови бояться бути некомпетентними. Я сотні разів поверталася до думки, що мій патріотизм не пов’язаний із мовою. Я жила цією думкою, щоби втекти від внутрішнього конфлікту.

Коли почалася війна з Росією, питання мови вибухнуло з новою силою. Російськомовним українцям почали закидати, що вони говорять мовою ворога. Розуміла, що це неправда, але мені чомусь було соромно.

Потім переїхала до Києва, який у порівнянні з Дніпром здався мені майже повністю україномовним. Знаю, для киян це звучить дивно, але в Дніпрі можливість почути «На зупинці!» замість «На остановке!» менше приблизно на 95%.

Я почала з малого – говорила українською з незнайомцями. «Пакет не треба», «Передайте, будь ласка, з двадцятки один», «Дякую», «Вибачте», «Прошу». Відчувала себе при цьому якимось конспіратором. Мені постійно здавалося, що хтось невідомий і страшний (і обов’язково україномовний!) зловить мене за руку і голосно вигукне на всю маршрутку: «Та вона ж російськомовна!» Це дитячі страхи, підліткові комплекси, коли українську на уроці сприймають примусово, а поза класом «ну давай теперь поговорим серьезно». Усвідомлювала, що ніхто не буде сміятися з моїх росіянізмів (а навіть якщо і буде – то що?), але я боялася.

Боялася, що оточення не зрозуміє. Родичі не підтримують. Слів для щоденної розмовної не вистачить. Боялася, що буду шкодувати за російською. Єдиною противагою моїм страхам було бажання нарешті заговорити. Але я була не готова. Ба більше – я нікому про ці страхи не говорила. Всередині мене вже кілька років точилася ця боротьба, а більшість із мого оточення про це навіть не здогадувалася!

Наступним кроком було рішення вести соціальні мережі українською – спочатку інстаграм, потім – фейсбук. Бути віртуально україномовною набагато легше – є час на підбирання та переклад слів. З часом українська перестає бути пафосною. Як виявилося, нею можна навіть жартувати.

Потім я стала від самого початку говорити українською з людьми, з якими тільки-но познайомилася. Когось попереджала, що я весь час говорю російською, когось – ні. Люди реагували нормально, хтось – навіть хвалив мою мову. Це тішило і додавало сміливості.

Поступово в моїй російській почали з’являтися україномовні слова. Знаєте, є люди, які часто використовують «мерсі» або «сенкс» у розмові. От так і я стала говорити «дякую», «нема за що», «отакої». Ці слова були такими «смачними» в розмові, що на них одразу звертали увагу. Подумки після них я будувала речення українською, але озвучувала його російською.

Переломним для мене став цей рік. Я вирішила здійснити свою тинейджерську мрію та піднятися на Говерлу. Замовила тур вихідного дня та поїхала до Івано-Франківська. Ще в поїзді та під час всієї подорожі я говорила українською – бо весь час перебувала в зручному для себе середовищі україномовних. Піднімаючись на гору, я згадувала слова свого друга (затятого любителя гірських походів), що в екстремальних умовах легше за все вирішити внутрішні проблеми: «Там вони здадуться тобі дріб’язковими».

Дивовижно, але коли я повернулася до Києва, то перші декілька днів мені не хотілося навіть виходити з квартири. Ще в метро я почула російську, хтось до того ж ніби спеціально наступив мені на ногу та не притримав двері. Там, у Карпатах, була така чистота, стільки рідного, українського. Колись Київ здавався мені максимально україномовним після Дніпра. Після Івано-Франківська Київ видався огидним у своєму «двуязычии». Я знову, ніби 15-річна, не могла зрозуміти, що з цим містом не так. Чому там українська прижилася, а тут у кав’ярнях до тебе говорять «Что вам приготовить?». Тут, у Києві, в серці України!

Відповіді знову треба було шукати в історичному контексті, але мені цього вже не хотілося. Я була сита донесхочу цими історіями про русифікацію. Про те, які ми, українці, бідні та нещасні. Ми тільки те й робимо, що говоримо про минуле замість того, щоб змінити щось сьогодні. Мій внутрішній конфлікт досяг апогею, коли я зізналася своїй російськомовній подрузі, що хочу говорити українською не лише, коли до мене хтось звертається цією мовою, а завжди. На мій подив, вона відповіла: «А я тобі завжди про це говорю – я і свою українську підтягну в розмовах із тобою!»

І я перейшла на українську. Виявилося, що я знаю її набагато гірше, ніж думала до цього. Виявилося, що за мої росіянізми мене ніхто не буде сварити. Я зателефонувала мамі, сестрі, написала пост у Facebook про свій перехід. Мене підтримала величезна кількість людей, за що я їм невимовно вдячна. Ніхто з мого оточення не питав мене: «Навіщо ти перейшла?» Ніхто не казав: «Можно и по-русски было, какая разница?» Це зайвий раз нагадує мені про те, що я оточила себе правильними людьми. І так, більшість із них російськомовні. І більшість із них переходить на українську, коли розмовляють зі мною. У цьому моя маленька перемога.

Я закрила конфлікт із собою, я нарешті заспокоїлася.

У переході на українську є й не дуже приємна сторона – ти усвідомлюєш, що знаєш свою мову настільки погано, що не можеш підібрати правильні вислови, щоб точно передати думки та настрій. Це засмучує. Але я вірю, що всьому свій час.

Колись мій шкільний вчитель історії сказав дуже влучну фразу: «Перехід на українську – це, можливо, навіть не справа ваших дітей. Це справа ваших онуків». Тільки зараз я розумію сутність цього вислову. В скількох російськомовних українців йде внутрішня боротьба з самими собою. Скільком із нас хочеться розірвати цей зв’язок із радянщиною, з позиціонуванням України як «меншого брата». І в цій боротьбі залякування, цькування на зразок «говори державною мовою» тільки віддаляють нас від того, щоб колись ми добровільно вирішили почати говорити українською. Не з примусу, а з власної волі.