Мішель Обама стала однією з найзнаковіших жінок нашої епохи. У своїй автобіографії вона розповідає про події, які її сформували – від дитинства в Південному Чикаго до років її керівництва, поєднуючи роботу і материнство, у Білому домі. Українською «Становлення» вийшло у видавництві BookChef.

Уривок

Люди запитують: як воно, мешкати в Білому домі. Я інколи відповідаю, що це трохи схоже на життя в розкішному готелі, але в ньому нема інших гостей — лише ви та ваша сім’я. Там скрізь були свіжі квіти, майже щодня оновлені. Сама ж будівля здавалася стародавньою і трохи лякала. Там такі грубі стіни, а підлога така міцна, що здається, ніби все це поглинає звук. Вікна широкі й високі, шибки можуть витримати вибух бомби. Рами завжди зачинені з міркувань безпеки, тому всередині дуже тихо. Все підтримується в ідеальній чистоті. Персонал резиденції складається з помічників, кухарів, прибиральниць, флористів, а також електриків, малярів і сантехніків. Усі приходять тихо, дуже ввічливі, намагаються не потрапляти на очі й завжди чекають, поки ви вийдете з кімнати, перш ніж прослизнути туди, замінити рушники й поставити свіжу гарденію в маленьку вазу поряд із ліжком.

Усі кімнати великі. Навіть ванни й гардеробні спроектовані значно більшими за всі, що я будь-коли бачила. Ми з Бараком здивувалися, що довелося привезти дуже багато меблів, аби додати цим апартаментам домашнього затишку. У нашій спальні стояло не просто ліжко королівського розміру, а ще й із балдахіном та завісою пшеничного кольору. Ще там були комин, диван, журнальний столик і кілька м’яких крісел. Ці апартаменти включали аж п’ять ванних кімнат для п’яти членів нашої родини й ще десять вільних на додачу. До моїх послуг пропонувалася не шафа, а простора гардеробна кімната, поряд із якою Лора Буш показувала мені з вікна Трояндовий сад. З плином часу ця кімната де-факто стала моїм приватним кабінетом, де я могла тихо сісти й почитати, попрацювати чи подивитися телевізор, одягнена у футболку й спортивні штани, без будь-чиїх сторонніх поглядів.

Я усвідомлювала, як мені пощастило жити тут. Головна спальня цієї резиденції була більша за все помешкання моєї сім’ї на другому поверсі в будинку на Евклід-авеню, де я виросла. За дверима спальні висіла картина Моне, а в їдальні стояла бронзова скульптура Деґа. Я, дитя Сауз-Сайда, тепер виховувала доньок у будинку, де кожна з них мала власну дизайнерську спальню з вишуканим інтер’єром і могла замовити сніданок від шеф-кухаря на свій смак.

Варто інколи замислитися над цим — просто голова йде обертом.

Я намагалася у власний спосіб спростити протокол догляду за помешканням. Пояснила прибиральницям, що наші дівчатка можуть і самі щоранку застеляти постіль, як вони це завжди робили у Чикаго. А ще я пояснила Малії та Саші, що вони мають поводитись, як завжди — бути ввічливими й доброзичливими, не просити більшого, якщо їм це не надто потрібно або якщо вони самі можуть це дістати. Водночас для мене було важливо, щоб наші доньки почувалися вільними від формальностей цього дому. Так, ви можете кидати м’яча в коридорі, казала їм я. Так, ви можете піти в кухню й пошукати закусок. Я також хотіла переконатися, що вони усвідомлюють: не потрібно дозволу, щоб вийти на вулицю, де вони можуть погратися. Одного ранку я розчулилася, коли побачила з вікна, як вони після снігової бурі з’їжджають з гірки на Південній галявині, користуючись пластиковими тацями, запропонованими персоналом кухні.

Правда полягала в тому, що ми з дівчатками були тісно пов’язані з Бараком. Наше щастя залежало від того, чи щасливий він. Якби нам загрожувала небезпека, це порушило б ясність його мислення й завадило керувати державою. Усім відомо, що в Білому домі завжди намагалися оптимізувати добробут, ефективність та загальну впливовість однієї конкретної особи — президента. Барак тепер жив серед людей, чиєю роботою було ставлення до нього, як до коштовності. Інколи це нагадувало повернення до тієї втраченої епохи, коли вдома все було зорієнтоване винятково на потреби чоловіка, й це становило цілковиту протилежність тому, що я хотіла показати своїм дівчаткам як норму. Барак також почувався незручно через надмірну увагу до себе, але мало що міг вдіяти.

У нього тепер було близько 50 працівників, зайнятих обробкою президентської пошти. До його послуг були пілоти морської авіації, готові доправити до будь-якого потрібного місця, а також команда з шести осіб, які складали для нього стоси паперів до брифінгів, тримали в курсі нагальних питань і допомагали ухвалювати обґрунтовані рішення. Він мав команду кухарів, які стежили за його харчуванням, і кількох осіб для закупів харчів. Водночас вони гарантували нашу безпеку від можливої продовольчої диверсії, анонімно навідувалися до різних крамниць, купували продукти, не розкриваючи інформації про те, на кого працюють.

Я знаю, що Барак ніколи не отримував задоволення від прогулянок магазинами, приготування їжі чи прибирання вдома. Він не з тих, хто тримав би в підвалі електроінструменти чи розслаб­лявся після напруженого дня, готуючи ризотто й підстригаючи живу огорожу. Для нього справжнім щастям було звільнення від усіх домашніх турбот, бо таким чином його розум позбувався зайвих думок, і це давало змогу зосередитися на серйозніших проблемах, яких на той час накопичилося чимало.
Особливо кумедним здавалося те, що нині Барак мав у своєму розпорядженні трьох військових камердинерів, обов’язком яких був нагляд за його гардеробом: щоб туфлі завжди блищали, сорочки були випрасувані, а спортивний одяг — свіжий і правильно складений. Життя у Білому домі суттєво відрізнялося від його життя в «норі».

— Бачиш, який зараз у мене охайний вигляд? — одного разу весело сказав мені Барак за сніданком. — Ти бачила, який дали лад моїй шафі?
— Бачила, — я посміхнулася у відповідь. — Але це жодним чином не твоя заслуга.