«Мить піднесення» — це терміновий заклик до сміливих і рішучих дій. Дебют Мелінди Ґейтс — вчасний і необхідний заклик до розширення прав і можливостей жінок. Українською книжка вийшла у Book Chef, публікуємо уривок із неї.

Моя праця здебільшого зосереджена на тому, щоб допомогти жінкам та їхнім сім’ям вибратися з бідності, бо саме в цьому, я переконана, мій вплив найсильніший. Крім того, я хочу, щоб кожна жінка мала змогу виявити свої таланти, розкрити здібності й досягти успіху. Ґендерна рівність слугує на користь повністю всіх жінок, попри рівень освіти, привілеї чи досягнення, як удома, так і на робочому місці.

Жінка на роботі — це безмежно простора тема. Про це сказано й написано так багато, що всього просто не осягнути, проте більшості з нас основні проблеми знані не з чуток, бо це наше життя. Я поділюся з вами власним досвідом праці в галузі, яку добре знаю, й спробую здобути з цього універсальну науку, на основі якої, сподіваюся, ми зможемо створити робочу атмосферу майбутнього, де жінки змогли б процвітати, не жертвуючи своєю особистістю чи поставленою метою.

Особливу увагу я приділю періоду своєї праці в Microsoft, бо, по-перше, той мій досвід сформував практично всі мої погляди на працю, а, по-друге, через те що галузь інформаційних технологій визначає майбутнє людства.

Однією із найвпливовіших особистостей у моєму професійному житті була жінка, з якою я спілкувалася всього лише раз. Під час весняних канікул у Дюкському університеті я поїхала до свого рідного штату Даллас. Там я хотіла завітати до IBM, де працювала влітку кілька років, ще навчаючись у коледжі й випускному класі школи. Мені призначили зустріч із жінкою, яка мала стати моєю начальницею, якби я пристала на пропозицію від IBM (що я й планувала зробити).

Жінка дуже тепло привіталася зі мною й провела до свого кабінету, де, сказавши до мене кілька ввічливих слів, спитала, чи готова я пристати на пропозицію. Відповідаючи, я нервувалася трохи більше, ніж мала б: «Якщо чесно, — відповіла я, — мене запросили на ще одну співбесіду до невеличкої фірми в Сієтлі». Жінка поцікавилася, що то за фірма, і я відповіла: «Microsoft». Я вже почала казати, що все одно готова пристати на пропозицію від IBM, аж раптом вона мене перебила й сказала: «Якщо тобі запропонують працю в Microsoft, погоджуйся».

Мене її слова приголомшили. Ця жінка все своє життя присвятила кар’єрі в IBM, тому я не розуміла, чого вона так сказала. «Можливості кар’єрного зростання там будуть колосальні, — пояснила вона. — IBM — чудова компанія, але Microsoft буде розвиватися шаленими темпами. Якщо ти направду маєш талант, а я бачу, що ти його маєш, тобі випаде фантастична нагода, яка нечасто випадає жінці. На твоєму місці я пристала б на їхню пропозицію, не роздумуючи».

Для мене це була поворотна мить. Частково завдяки тій розмові я й стала боротися за те, щоб у сфері інформаційних технологій було якомога більше жінок. Допомагаючи майбутнім поколінням, я хочу віддячити своїм наставникам і тим, хто правив мені за взірець, за їхню великодушність.
Прибувши до Сієтла на співбесіду, я була практично на 100% переконана, що буду змушена повернутися й пристати на пропозицію IBM. Одначе в Microsoft я зустрілася з деякими доволі цікавими людьми.

Найбільше мені запам’ятався хлопець, який і проводив співбесіду: він тримав барабанні палички й лупцював ними по всіх можливих поверхнях упродовж усієї нашої розмови — по стінах, по столу та інших меблях. Він це робив не лише коли спілкувався з жінками — він це робив постійно й з усіма. Іноді мені доводилося майже кричати, щоб мене почули, але насправді він уважно мене слухав. Мені його поведінка здалася смішною й навіть доволі ексцентричною. Бути ексцентричним дозволено лише тим, хто справді добре робить свою справу, а, здавалося, там свою справу знають усі, кого я надибувала.

Мені дуже сподобалася атмосфера, що там панувала — здавалося, всі працюють на єдиній хвилі. Це місце ніби пульсувало, наче було заряджене електричною енергією. Праця була для тих людей пристрастю, і коли вони розповідали мені про свої проекти, я бачила майбутнє. В коледжі я багато працювала над написанням коду, і мені це дуже подобалося, але тут масштаби були набагато грандіознішими. Я почувалася дівчинкою зі шкільної волейбольної команди, яка зустрілася з володарями Кубку світу. Мені подобалися їхні розповіді про те, як люди використовують створені ними продукти, подобалося слухати про їхні плани й про те, як вони змінюють світ.

Увечері я зателефонувала батькам і сказала: «Господи, якщо мені запропонують тут працю, я неодмінно погоджуся! Це те, про що я мріяла».

Решту весняних канікул я провела з друзями в Каліфорнії, а мої батьки тим часом вирішили довідатися про компанію Microsoft. Мама з татом були в захваті від того, що я могла повернутися до Далласа й працювати тут, але вони завжди наголошували, що я маю йти за покликом своєї душі. Саме такою була їхня позиція. Хочу сказати вам про них кілька слів й розповісти, як вони познайомилися, а також як навчили мене ніколи не відмовлятися від своєї мрії.

Мої батьки народилися й виросли в штаті Новий Орлеан. Батько мого тата володів машинобудівним заводом, де в 1940-х роках здебільшого виробляли деталі для військової техніки. Завод був єдиним джерелом прибутку його родини, тому грошей на коледж мій тато не мав. На щастя, тато навчався в католицькій школі, яка належала релігійній організації Christian Brothers. Директор школи став наставником мого тата й завжди наголошував йому: «Ти маєш вступити до коледжу». Слова директора мали для мого дідуся та бабусі дуже велике значення, тому восени після закінчення школи мій тато сів на потяг до Атланти, плануючи вступити до Технологічного інституту штату Джорджія. В сумці він мав дещицю — гроші, що заробив, розносячи газети, і банку арахісового масла.
Вступивши до коледжу, тато одночасно навчався й працював у Далласі, де йому запропонували працю в аерокосмічній галузі. Саме так він заробив гроші на навчання, а після закінчення коледжу так і залишився працювати в LTV Aerospace в рамках програми Apollo.

Коли тато після першого семестру приїхав додому на Різдво, дві черниці-домініканки вирішили, що на канікулах йому обов’язково треба сходити на побачення. Цими черницями були Сестра Марія Магдалена Лопінто, яка була наставницею мого тата й допомагала йому в пошуках праці в старших класах, і Сестра Марія Анна Максвіні, тітка моєї матері. (Ця жінка відіграла дуже важливу роль і в моєму житті. В дитинстві я називала її «тітонькою». Саме вона навчила мене читати, коли я була ще дуже малою!). Сестри були найкращими подругами, і їх обох приголомшило те, що за останній час у мого тата було дві дівчини і обидві покинули його, вирішивши навчатися в католицькій жіночій школі. Сестра Марія Анна розповіла подрузі про мою маму, яка на той час уже навчалася в старших класах. Вони вирішили, що саме вона має стати дівчиною мого тата.

Сестра Марія Магдалена сказала татові: «А що в тебе більше нема дівчини, бо обидві твої дівчини вирішили піти навчатися до жіночого монастиря, то ти маєш завітати до одного будинку на Саут Генуа стріт. Там ти познайомишся з дівчиною Елейн, яка вже навчалася в жіночому монастирі й більше туди не повернеться, тому можеш за це не хвилюватися». Тато справді пішов на Саут Генуа стріт, де й зустрів мою маму.

Вона про це розповідала так: «Вони зателефонували мені й спитали, чи не хочу я зустрітися з одним хлопцем. Я подумала: якщо мені пропонують його черниці, то він, напевне, не такий уже й поганий».
Через кілька днів вони пішли на побачення, обравши місцем побачення великий багатопалубний корабель The President, що курсував річкою Міссісіпі. Напевне, побачення відбулося добре, бо мої батьки й далі зустрічалися всі п’ять років, поки тато навчався в коледжі. Потім тато отримав стипендію Стенфордського університету, де писав дипломну працю з машинобудування. Одружившись, батьки поїхали до Каліфорнії, де якийсь час жили лише на зарплатню моєї мами, яка ніколи не ходила до коледжу й улаштувалася адміністратором у компанію в містечку Менло-Парк. Повернувшись до Далласу, мама завагітніла й народила первістка — мою сестру Сюзан, а тато одразу ж став працювати в програмі Apollo, в рамках якої NASA хотіли висадити людину на Місяць. Мама розповідала, що тато тоді працював майже цілодобово й без вихідних. Бували дні, коли він ішов на роботу, а повертався лише за три дні, ночуючи на невеличкій канапі в своєму кабінеті.

А отже, усі хатні справи лягли на плечі моєї мами. Вона виховувала чотирьох дітей. А коли батьки розпочали власну справу, інвестуючи в житлову нерухомість, щоб назбирати всім чотирьом дітям на коледж, мама присвячувала цій справі денний час. Звісно, вечорами й у вихідні тато багато їй допомагав, але щоденний перелік маминих справ, здавалося, був нескінченним. Не маю й гадки, як їй вдавалося всьому давати раду. (Одначе, аналізуючи тепер їхнє подружнє життя, я усвідомила: хоч як багато зусиль мама доклала до виховання чотирьох дітей і ведення господарства, а справжнього рівноправ’я в шлюбі їм усе одно вдалося досягти лише тоді, коли вони разом вели бізнес).

Батьки з власного досвіду знали, яку потужну силу може мати несподівано відкрита можливість, тому дізналися все, що могли, про компанію Microsoft і готові були підтримати мій переїзд до Сієтла. Коли менеджер з персоналу Microsoft зателефонував мені, вдома була лише мама. Невисока та енергійна, вона стискала в руці слухавку й своїм приємним південним акцентом наївно спитала: «Ох, чого ж ви не можете сказати мені, чи берете Мелінду на роботу?». Менеджер відповів, що не має права цього робити, але мама полонила його своєю чарівливістю й наполегливістю, і зрештою менеджер здався. «Так, ми беремо її на роботу», — відповів він. Мама записала всі подробиці до невеличкого блокнота (який я й досі зберігаю), а потім спробувала зв’язатися зі мною за номером у Каліфорнії. Отримавши мамине повідомлення, я одразу ж зателефонувала в Microsoft і пристала на пропозицію.
Я була на сьомому небі від щастя!

Через кілька місяців я полетіла до Сієтла, щоб познайомитися з моїм новим роботодавцем. Я була однією з десяти магістрів, тому компанія призначила нам зустріч, щоб визначити, до якої групи нас приєднати на початок. Наше перше заняття відбувалося в кімнаті для перемовин, і це була їхня найбільша на той час конференц-зала. Можете уявити, якою невеликою тоді була компанія, якщо розмір тієї конференц-зали становив лише один відсоток від розміру теперішньої. Озираючись довкола, я помітила, що там були самі лише чоловіки, але в тому не було нічого дивного: вивчаючи в коледжі інформаційні технології, я вже звикла, що навколо самі юнаки. Коли до кімнати зайшов віцепрезидент маркетингового відділу й відрекомендувався, хлопець, що сидів поруч зі мною — мого віку, теж випускник — зайшов із тим віцепрезидентом у палкі дебати. І це не була просто пристрасна дискусія — це була різка суперечка на підвищених тонах, що скорше нагадувала вуличні з’ясунки. Пам’ятаю, я тоді подумала: «То от як тут треба поводитися, щоб себе зарекомендувати?».

Відповідь на це питання я шукала роками.

Ставши до праці, я одразу ж усвідомила, що та жінка з IBM мала рацію: в Microsoft я дістала можливості, яких не мала б у жодній іншій компанії. Вже через три тижні після початку роботи я, 22-річна випускниця, лечу до Нью-Йорка, де проводжу першу в своєму житті нараду. До того я ніколи не була в Нью-Йорку. Та я навіть таксі ніколи не ловила!

У Microsoft таке бувало майже з кожним. згодом ми з усмішкою згадували про це, але тоді нам було лячно. Один приятель розповів мені, як до нього підійшов його керівник і сказав: «Розберись, що там з вищою освітою». — «Що означає “що там з вищою освітою”?», — нічого не розуміючи, перепитав він. — «Що означає твоє “що означає”?», — відрубав керівник. Microsoft — це не місце для людей, яким треба багато інструкцій. Ми йшли тернистими стежками, не маючи мапи — ми самі прокладали цю стежку без жодних інструкцій. І ми були в захваті від того, як могли допомогти користувачам працювати з програмним забезпеченням.

Наші клієнти були в такому самому захваті, тому нам відкривалися все нові й нові можливості. Я почала з посади менеджера з продукції Microsoft Word, а потім стала менеджером з продажу цілої низки продуктів. (Під «продуктами» ми мали на увазі програмне забезпечення — це був наш корпоративний сленг). Потім менеджером групового маркетингу. Відтак я хотіла зосередитися на конкретному продукті, а не лише на маркетингу, тому я очолила відділ Microsoft Publisher. Моїм обов’язком було управляти випробуванням, розробкою та усіма кроками, що передують створенню продукту. Коли ти такий молодий і маєш так багато можливостей, то також маєш шанс і наробити помилок. І знаєте що? Я цим шансом скористалась на повну! Я була керівником відділу розробки Microsoft Bob. (Тільки не кажіть, що не пам’ятаєте Microsoft Bob!). Ми сподівалися, що завдяки цьому продукту операційна система Windows стане зручнішою й доступнішою для користувачів. Одначе то був повний провал: критики просто вщент розгромили мого «Боба». Коли ми оголосили про вихід продукту, перед першою публічною демонстрацією «Боб» уже зазнав певної критики. Саме тому на сцену того вечора я зійшла в футболці з написом MICROSOFT BOB спереду й зображенням яскраво-червоного яблучка мішені на спині. Чи варто казати, що постріл критиків був влучним і швидким: мене разом з моїм продуктом практично зрівняли з землею. Виступаючи на сцені на підтримку невдалого продукту, мені важко було здобути науку зі своїх помилок. (Хоча в компанії жартували, що ти не можеш дістати підвищення, доки не зазнаєш своєї першої великої поразки. Це не зовсім так, але в особливо важкі часи втішає непогано).
На щастя, інші мої поразки не були такими публічними й такими болісними. Проте всі вони були корисними. Зробивши цілу низку неправильних кроків, я витратила кошти, які не мала права витрачати. Отакої! І це зробила та гарна дівчинка з католицької школи, яка завжди сиділа на першій парті й отримувала лише гарні оцінки? На мене накинувся керівник, а потім керівник його керівника. Я спробувала пояснити, що просила адміністратора роз’яснити мені послідовність кроків. Проте всім було байдуже. На це не було часу.

Невдовзі після того я була на нараді з тим самим керівником, і він бомбардував мене запитаннями про ціноутворення для нашого нового продукту, а я не знала конкретної цифри, яку менеджер з продукції має знати з точністю до цента. Річ була не в тому, що я не знала цифри. Основна проблема полягала в тому, що я недостатньо добре знала своїх клієнтів, аби назвати точну ціну, яку вони готові були заплатити. Після того випадку я засвоїла дуже важливу науку. Я мала орудувати ключовими показниками, як мала знати й звідки вони беруться й чому це так важливо.

Після тієї наради я подумала: «Що ж, можливо, я тут не виживу». Я підірвала довіру одного з топ-менеджерів свого сектора. Я була однією з небагатьох жінок, і я припустилася помилки. Пам’ятаю, як спитала кількох колег: «Чи зможу я колись знову привернути до себе його довіру?». Мені це вдалося, хоча й не одразу, і після того недогляду я стала розумітися на показниках набагато краще. Нема ефективнішої науки, аніж власні помилки.

Усі ці можливості й приключки виразно показали, чому та жінка з IBM порадила мені пристати на пропозицію. Мені було складно й страшно, але я навчалася шаленими темпами. Попри всі переваги я все одно почувалася ні в сих ні в тих і через півтора року від початку праці я замислилася про звільнення.
Річ не в тім, що я не любила своєї праці — я її обожнювала, як і можливості, що переді мною відкривалися. Що мене не влаштовувало, так це культура. Конкуренція була такою немилосердною, що робочі конфлікти були на грані хамства й неповаги, а мої колеги билися до останньої краплі крові за кожну літеру й кожен біт інформації. Здавалося, що кожна, навіть неформальна зустріч була генеральною репетицією детального огляду стратегії з Біллом Ґейтсом. Якщо ти завзято не сиплеш аргументами, ти або не знаєш показників, або недостатньо розумний, або недостатньо відданий. Ти мусиш довести, що сильний, і це можна було зробили лише в такий спосіб. Ми не дякували одне одному. Ми не казали одне одному компліменти. Успіх свій ми практично не святкували. А коли один з найкращих менеджерів вирішив звільнитися, він просто зробив поштову розсилку про те, що йде з компанії. Не було жодної прощальної вечірки, жодних побажань усього найкращого — просто рядовий «лежачий поліцейський», якого ми обережно переїхали й помчалися далі на шаленій швидкості. Таким був там стандарт успіху, і така тенденція виявлялася практично в усіх аспектах праці в компанії. Я могла бути такою самою. Я так і робила. Проте мене це виснажувало, і я дуже швидко втомилася від постійної «центрифуги». Я вже подумувала, чи не піти мені працювати в McKinsey. McKinsey — це провідна консультаційна фірма з проблем управління, де до працівників теж дуже суворі вимоги, але порівняно з моєю тодішньою ситуацією там зовсім був рай на землі. Перед тим як пристати на пропозицію Microsoft, я ходила до них на співбесіду, і потім вони кілька разів мені телефонували й питали, чи подобається мені нове місце праці. Я місяцями виношувала цей план, але все не могла зважитися, бо працю в Microsoft просто обожнювала. Мені подобалося розробляти продукти, подобалось бути на крок попереду, подобалось дізнаватися, що потрібно користувачам ще до того, як вони самі те усвідомлювали. Ми бачили, у якому напрямі рухаються цифрові технології, і ми коригували свій курс відповідно.

Я була в захваті від місії та цінностей Microsoft, тому сказала собі: «Перш ніж залишити це чудове місце, я маю спробувати дещо. Я робитиму все, що роблять інші, — голосно заявляти про себе, орудувати даними й вести палкі дебати — проте робитиму все по-своєму». Від самісінького початку я намагалася поводитися як успішні чоловіки навколо мене, замість того щоб бути собою. І враз у мене сталося прозріння: а що, як я зможу бути собою й залишитися в компанії? Чи зможу я залишатися сильною й жорсткою, але казати те, що думаю, не приховуючи своєї сутності? Чи зможу я визнавати свої помилки й слабкості, а не прикидатися безстрашною й бездоганною? А що, як у компанії є люди, які теж прагнули працювати інакше? Я подумала: «Ти не єдина жінка в компанії і навряд чи єдина людина, яка намагається здаватися кимось іншим, аби вписатися в колектив». Саме тому я вирішила знайти жінок і чоловіків, які мали ту саму проблему, що й я.

Згодом я усвідомила: хоч як парадоксально, та всі мої спроби вписатися лише укріплювали культуру, що змушувала мене почуватися «не такою».