У пошуках свята

Від екстремальних ворожінь до запальної Маланки

Святковий настрій – у магазинах, заповнених новорічними прикрасами, у перегляді всоте (і це щонайменше) “Реального кохання” чи “Один вдома”, у новорічних стрічках на Netflix чи у пошуках сукні на корпоратив та навіть у класичній робочій ситуації грудня “все горить”. Запитання “То що ти там на Новий рік?” лунає у всіх ваших дружніх чатах та розмовах цього місяця.

Але іноді в передсвяткові дні хочеться чогось несподіваного, неочікуваного – у пошуках цих відчуттів разом із дівчатами та брендом “Галичина” ми поринули у традиції Західної України. Дізналися дещо приголомшливе, дещо нове і дещо смачне – все, як ми любимо.

Не обов’язково пробувати на собі все, що ми знайшли у реальному житті, але, якщо серце просить колядок, а та частина тіла, яка відповідає за пригоди, вже шукає квитки на Маланку, – не бачимо перешкод для дій.

ІСТОРІЯ ПЕРША

Справжній рок-н-рол на Маланку

Закінчувати сезон заведено на Старий Новий рік (13-14 січня), коли приходить Маланка – той ще рок-фестиваль у світі українських традицій. Маланку чекають на Буковині з нетерпінням – більше за Новий рік, Різдво або день народження.

Саша Буханова встигла відвідати вже не одну Маланку і як справжня експертка поділилася з нами.

До свята Маланки придумують яскраві костюми і навіть невеликі шоу, готують частування, від яких ломляться столи в кожному будинку. «Перебрані» (так називають тих, хто переодягається) влаштовують парад, колядують і всіляко підтримують місцеві звичаї. І це все можна побачити, якщо завчасно спланувати поїздку.

«Моя історія про першу поїздку на Маланку завжди починається так: «І ось стою я між двома селами, однією ногою по стегно в канаві. На вулиці – сніг, ніч, холод, всі п’яні кругом, таксі додому не викличеш», – розповідає Саша. Так ми з подругою в 2016-му рвонули на Маланку в Вашківці, не знаючи, що там на нас чекає суміш Казантипу з гей-парадом і нестримними веселощами.

Перший досвід нас не зупинив, ба – навпаки! Після цього ми з друзями з’їздили на Маланку в Красну, потім – несподівано в Осички Одеської області, в 2019-му маланкували в Косові і Пістині. І цього року кудись поїдемо обов’язково.

Королева Маланок – однозначно Маланка в Красноїльську. Про неї і документалка є – «Красна Маланка» (фільм показували в кінотеатрах 2013 року). Рекомендую, щоб налаштуватися на подорож. Я, до речі, з нього про це чудове дійство і дізналася».

ІСТОРІЯ ДРУГА

«Після свят» у Львові

Аня Мозгова переїхала до Львова з Києва чотири роки тому, згадує, що у студентські часи кілька разів планувала їхати на новорічні свята до Львова, проте чомусь не виходило. А тепер із міста Старого Лева Аня передає частину свого святкового настрою, розповівши, як сучасні люди шанують столітні традиції, співають колядки, вбираються у традиційне та єднаються завдяки культурній спадщині.

«У свій перший грудень у місті, пам’ятаю, я, як і багато туристів, вважала різдвяними атрибутами ковзанку біля Ратуші, головну ялинку біля Оперного, ярмарки та екскурсійні автобуси «Світоч» із ліхтариками. Але святковий світ Галичини зсередини виявився набагато різноманітнішим», – розповідає Аня та ділиться своїми найцікавішими спостереженнями.

«Перше, що треба знати про Львів у грудні та січні, – це фраза «після свят». Нею вас попереджають про те, що як би терміново і суперважливо вам щось не було потрібно – чи то замовлення, пропозиція, звіт, хоч ремонт, – у період свят (а в кожного він триває по-різному) можна не розраховувати. Все, що не стосується життєво важливих питань, у цей період не вирішують. І навіть деякі базові потреби на Різдво задовольнити важко – більшість кафе та магазинів не працюють зовсім. 

У Львові, з його фірмовим розслабленим ритмом, шаною до культурної спадщини і деякими формальностями, як наприклад, що купувати або які страви замовляти на святковий стіл, – що, скоріше, виняток, адже все має бути приготоване власноруч, – не до роботи вже від середини грудня». 

«У грудні святкують Андрія. У ніч проти 13 грудня заведено дівчатам ворожити на хлопців. Дізналась я про це теж у Львові, оскільки тут дню Ангела, тобто іменинам, надають великого значення. У Києві про день мого імені пам’ятала хіба мама, і думаю, так у багатьох. Але львів’яни ваш день Ангела не пропустять. Уявіть моє здивування, коли 22 грудня (день Анни) мене урочисто вітають, дарують квіти та подарунки, а я не розумію чому. Так само на кожен місяць є свої дні ангелів, причому окремі з них святкуються більше. На грудень припадає кілька таких. 

У період від середини грудня офісами, будинками та квартирами ходять вертепи. Зустрічають їх зазвичай радо, щедро та співають колядки разом. Приїхавши до Львова, я не знала колядок, окрім, може, двох. Тому стояти разом із усіма з закритим ротом було трохи ніяково. Але у Львові це вирішується просто: колядки можна почути всюди, навіть у міських трамваях, де вони включені в озвучку, на радіо, але найбільше – просто на вулицях міста. Більше того, вертеп можна зустріти повсюди: в кафе, в салоні краси, в торговому центрі. Ніхто не примусить вас співати, якщо ви не хочете чи не знаєте слова, але спостерігати за цим дійством – теж весело.

Коли День святого Миколая, католицьке Різдво та Новий рік позаду, місто готується до православного Різдва. І якщо в період Нового року ще все працює, на Різдво майже все, окрім атракцій для туристів, закривається. Містяни поспішають додому готуватись. 

Готують львів’яни на Святвечір, яких, до речі, три: католицький – 25 грудня, православний – 6 січня та напередодні Водохреща – 18 січня, традиційні для всіх страви. А от вушка та пампухи були для мене відкриттям. Вушка – щось на зразок вареників із грибами або лінивих вареників у грибній підливі – польська страва. Пампухи – солодкі булочки з дріжджового тіста з різними начинками або без них. Їх тут заведено їсти багато і, звичайно, лише приготовані власноруч господинею». 

ІСТОРІЯ ТРЕТЯ

«Ходити з вечєрев» – у гості не з пустими руками

Олександра Кушнір розповіла нам про різдвяно-новорічні традиції гуцулів сіл Річки і Яворова Косівського району Івано-Франківської області, бо має звідти коріння. Олександра каже, що в своїй родині суто гуцульських традицій не дотримується, але колядують вдома завжди, намагаються на Святвечір накрити стіл із 12 страв, а якщо бувають на Різдво в Карпатах, то носять сусідам вечерю.

Перше свято циклу, про яке вже згадували, свято апостола Андрія Первозванного – 13 грудня, Андреа, як кажуть у гуцулів. Це час ворожінь, іноді занадто екстремальних.

«Напередодні увечері дівчата ворожили, намагаючись з’ясувати, чи судилося їм у найближчі м’ясниці (від 20 січня, після Водохреща, до початку великого посту перед Великоднем) вийти заміж та яким буде суджений. Одне з таких ворожінь – «Сіяння конопель».

Дівчата роздягаються до «в чому мати народила» і виходять надвір зі жменею насіння конопель. Розсіявши це насіння по снігу, підходять до найближчої огорожі, у гуцулів вона називається плотом, та із зав’язаними очима йдуть вздовж неї, обмацуючи стовпи.

Дев’ятий за ліком кіл навпомацки ретельно «обстежують» і за тим, високий він чи короткий, рівний чи кривий, гладкий чи кострубатий, здоровий чи трухлявий тощо судять, яким буде майбутній чоловік.

Знаючи про пристрасть дівчат до таких ворожінь, хлопці часто вистежують їх і зненацька втручаються у «дійство», обкидаючи голих дівчат сніжками та регочучи, змушують їх чимдуж втікати до хати, покинувши ворожіння.

Ось як розповідала про це моя баба Параска Соломійчук. «Увечер перед Андреям вперет ґівки ворожили, ци виддаґє си цих мнісниц, та икий буде чоловік, та ади таке всєке. Ґівка розберайа си догола, бере у жменю сімні колопень, иде надвір коло плоту из зав’єзаними очима «сіяти» ті колопні, тий каже: «Андрію, Андрію, колопні́ сію, морші́нім волочу, виддати си хочу». Тогди иде попри плоту «слупи рахувати». Рахуя ті слупи до дев’єтого. Дев’єтий ків покаже ї, икий буде чоловік. Єк слуп високий, гладенький, то чоловік буде високий, файний. А єк ків кривий, то чоловік буде кривий. Єк короткий, то чоловік – низенький тий так далі. А парубки збирали си тай ґівок пужіли. Єк котрус захоп’ї голу, шо ворожит, то снігом мечут або й батогом урвут, та регокє си, то ґівки наголов парпалє в хату, шо й за своя ворожіні зо встиду забудут». Цю і багато інших історій можна знайти в книзі «Словник гуцульських говірок Річки та Яворова», яку написала моя мама Астаф’єва Марія Миколаївна».

Далі – Миколая, коли на подарунки чекає малеча. Слухняним – ласощі, іграшки, одяг тощо, а неслухняним може й різочку покласти.

«Та найголовніше свято, до якого готуються найретельніше, – Святий вечір (6 січня, вечір напередодні Різдва). У хаті й на подвір’ї ретельно прибирають. Господиня пече калачі, готує вечерю – різні пісні страви. Обов’язково на столі повинна бути пшениця (назва страви «кутя» не вживається), буряк із грибами, вареники, голубці, які баба завжди варила у печі, чорнослив із квасолею, узвар та, на відміну від традицій деяких інших регіонів, риба.

Калачі і всі приготовлені страви складають на стіл, застелений святковою скатертиною, під яку кладуть трохи сіна – символ того, що Ісус Христос народився в яслах».

«Ще один гарний звичай, якого більше ніде не зустрічала, – «ходити з вечєрев», тобто носити до когось вечерю. З «вечєрев» ідуть діти до батьків (якщо живуть окремо), похресники до хрещених («фіїни» – до «нанашка», «нанашки»), близькі сусіди одні до одних (молодші за віком – до старших), одні родичі до інших.

«Вечєря» – це тарілка з якоюсь святвечірньою стравою або солодощами, на яку зверху кладуть зо два калачі, а також яблука чи інші фрукти, і ставлять свічку. Якщо приходять удвох чи утрьох, то кожен має свою «вечєрю».

ІСТОРІЯ ЧЕТВЕРТА

Скуштувати все!

Чи не найбільше традицій пов’язано з їжею – і їх ми не проти перейняти. Злата Гнатюк розповідає про родинне приготування вечері. «Моя родина зі сторони тата — гуцули. Гуцули люблять казати, що вони ближче до бога, бо живуть у горах. А ще ближче до бога вони на свята.

І якщо традиції відрізняються сильним переплетінням релігійних і язичницьких вірувань, то традиційний стіл – дивовижним і дивним фудпейрингом. 

Найбільшого розмаху гастрономічне безумство сягає двічі на рік – на Різдво і на Великдень. І в жарті про те, що більше, ніж на їжу, прикарпатці витрачають грошей тільки на євроремонти, лише частина жарту, бо на їжі ми таки схиблені.

Різдво завжди було найурочистішим святом – вся родина з’їжджалася до бабусі, яка цілий день готувала їжу. Під рекламу «Фесталу» декілька годин крутили голубці, ліпили вареники кількох видів, тато тер у макітрі мак для куті, замочувався чорнослив для капусти, і мені, як дитині, дуже страшно було не те, що зайти на кухню, а навіть глянути в той бік.

Бо насправді заглянути хотілося в іншу, «холодну» кімнату, що використовувалась як холодильник і де зберігалися медівник, маківник і сирник, які не можна було їсти. Взагалі їсти було заборонено протягом дня, а сама вечеря розпочиналась аж із появою на небі першої зірки.

Серед традиційних 12 пісних страв, у центрі яких була кутя, найулюбленішою їжею були вареники з маком, голубці з пшоном і з кислою капустою — в жодний інший час не смакують вони так, як на Різдво, і саме ці страви готувати найскладніше.

Правилом за столом було те, що навіть якщо всіх страв ти не їси, обов‘язково потрібно всі скуштувати, що дещо проблема, коли ти, наприклад, глютен-фрі (бо на Різдво ти швидше глютен-фулл).

Зі столу після вечері ніхто не прибирав і не гасив свічку, бо мали прийти душі померлих і теж повечеряти.

Зараз Різдво в моїй сім‘ї святкується інакше, big city life не сильно сприяє традиціям — не можу уявити собі колядників, які ходять під‘їздами від Нивок до Лук‘янівки.

Незмінними залишились 12 страв, які ніхто не забирає після вечері, і величезне коло уже моїх гостей, які збираються щороку за столом, випитуючи перед приходом, чи буде гуцульський борщ і чи є vegan options. Ну і передріздвяний меднес із ручним ліпленням трьохсот вареників – він теж незмінний».

За підтримки бренда