Багатообіцяльний трейлер гламурно-романтичної стрічки “Віддана” виявився оманливою принадою для довірливого глядача. Вкотре гучна промокампанія фільму не була підтримана художньою складовою стрічки, роблячи старт кінороку-2020 вельми розчарувальним.

Надзвичайно гарні актори, сліпучо прекрасні костюми, масштабне виробництво… Екранізація бестселеру «Фелікс Австрія» Софії Андрухович під керівництвом молодої режисерки Христини Сиволап, яка встигла зарекомендувати себе цікавими короткометражними роботами, обіцяла бути новим словом у жанрі української мелодрами. Історія свавільної служниці Стефи (ще й у романтично-фентезійному жанрі) будила уяву, а досить провокаційні кадри з трейлеру натякали, що у фільмі значну частину часу буде присвячено любовній та навіть еротичній лінії сюжету.

 

Але на самому початку фільму, щойно спливли перші кілька хвилин кредиту довіри, стало зрозуміло, що дива не станеться. Розкішні декорації служили лишень ширмою для вкрай недолугої драматургії, а принадні форми жінок – обгорткою до тотальної акторської неспроможності. Дивна різножанровість, що стала провідною протягом стрічки, кидала глядача від драми до мелодрами, від комедійних до фентезійних моментів. Почуття іспанського сорому охоплювало дедалі сильніше, та потім поступилося цілковитому подиву: що коїться з персонажами? Хто вони одне одному? В яких стосунках? Що для них є мотивацією? Невідступно переслідувало враження: сценарій писало кілька різних людей, не зважаючи на те, що було визначено в попередніх сценах. Можливо, на монтажі зі стрічки було видалено кілька епізодів, які б зв’язали між собою нелогічні «перемикання» у поведінці персонажів? Як би там не було, на виході ми отримали такий собі лист із Простоквашиного, в якому героям «то лапи ломить, то хвіст відвалюється».

У світлі провальної сценарної роботи дуже важко оцінювати акторську майстерність, адже самі образи, які втілюють актори, здаються картонними і вельми клішованими. Алеся Романова хоч і нагадує Марго Роббі місцевого розливу, але через шизофренічну драматургію персонажа і сама виглядає далекою від досконалості (якщо, звісно, ми не оцінюємо винятково еротичні моменти). Полячка Маріанна Янушевич сама собою не викликає відрази, та симпатизувати Стефі з її типово «бабською» – не жіночою – поведінкою досить важко. Чоловічі персонажі втрачаються на фоні форм головних героїнь; хіба що малий гумовий хлопчик запам’ятовується – на жаль, не через акторську досконалість, а через відверте знущання гримерів, які постаралися зробити сцену з його зайвою вагою просто незабутньою. Щодо окремих елементів гриму, то образ одного з еротичних об’єктів головної героїні – священник – може позмагатися в абсурдності з приклеєнобородими персонажами незабутнього «Симона Петлюри».

Здивувало і розмаїття їжі на екрані: на противагу трейлеру, замість еротичних моментів глядач отримує справжній фуд-порн. Усі романтичні лінії, що досить непевно окреслюються на початку історії, губляться на багатому рекламному столі: не вистачає тільки пекшоту із заспівами від «Торчин».

Єдиний аспект фільму, що залишився без претензій, – костюми героїв. Розроблені однією з найкращих стилістів України Лесею Патокою, вони стали справжнім святом для очей, гармонійними як окремо для кожного персонажу, так й у спільному оркестрі історичної атмосфери минулих століть.

«Віддана» – це досить прикрий старт українського кінороку і відвертий провал вітчизняного кінематографу. Яскрава, грамотна промокампанія фільму стала лакмусовим папірцем для настроїв аудиторії: люди чекали «Віддану». Жінки спрагли до якісного, чуттєвого мелодраматичного кіно. Але творці фільму вирішили, що смак глядачів можна задовольнити самою обгорткою; та в які б розкішні інтер’єри не поміщали недолугу історію, успішною від цього вона не стане. Флешбеками з минулого вигулькує у пам’яті серіал «Бідна Настя». Обнадійливими флеш-форвардами заманюють фільми «Маленькі жінки» та «Емма».

«Віддана» не просто повторює кліше жанру у найгірших його проявах, але й є монстром Франкенштейна, нездатним функціонувати як цілісний витвір мистецтва. Втім, загартованого українського глядача стрічка все одно нажахає набагато менше, ніж нажахав батьків хлопчика-втікача лист із Простоквашиного. Ми бачили і не таке.