Це був бійцівський клуб, але без кривавих боїв. Щомісяця його членкині збиралися в тісному помешканні, ділячись переживаннями щодо панування сексизму на роботі. Роками ці зустрічі були таємними — дотепер.

Книжка “Бійцівський клуб феміністок” містить історії жінок, які зіткнулися з ґендерною нерівністю, і дієві лайфхаки, як зарадити собі в таких ситуаціях. Опанувавши їх, ви знатимете, що робити, коли бос повсякчас позирає на декольте або колега-чоловік змушує робити йому каву. Авторка наголошує: наша сила — у кількості. Тепер як ніколи жінки й чоловіки повинні об’єднатися та навчитися не нехтувати власними досягненнями через ґендерні стереотипи. Завдяки слушним порадам Джессіки Беннетт ви здобудете впевненість і рішучість, щоб зрештою змінити упередження стосовно жінок як у сім’ї, так і на робочому місці.

Уривок. Пізнай саму себе. Жіночій самосаботаж

Дуже дивне відчуття — вірити, що ви добре щось робите, і водночас сумніватися, що це правда. Я не пам’ятаю, щоб так почувалася в школі чи навіть у коледжі. Але через шість місяців на першій роботі сумніви закралися в мою голову й залунали сповна. Незабаром цей голос, здавалося, став брати наді мною гору.

Це почалося, коли хлопці, що мали такий самий досвід, як і в мене, ставали штатними журналістами, а я працювала неповний робочий день, сиділа з дитиною редактора на вихідних і гарувала вночі в барі. Голос лунав і після того, як мене взяли в штат і я починала кар’єру, і навіть тоді, коли перевершила тих хлопців. Іноді то було просто тихе запитання: чи достатньо ти хороша в професії? Але це спричинило те, що я затиналася на зустрічах, певна, що розмовляю наче ідіотка, або пропонувала прихопити каву, або занотовувати, щоб хоч якось зробити свій внесок у загальну справу.

У певному сенсі мені пощастило: я знала, що не сама, бо мала підтримку Клубу, де були дівчата, які відчували те саме. На якійсь зустрічі Шона, палка телесценаристка, описала подання свого першого пілотного проєкту. Проєкт сподобався — єдина проблема полягала в тому, що канал потребував чогось більш «чоловічого» для своєї аудиторії (натомість головна героїня Шони — жінка). Шона була така шокована, що нічого не сказала; не маючи дотепної відповіді, вона завжди могла зачекати. Вона поцікавилася, чи не жартують вони, чи справді сказали це вголос. Коли стало зрозуміло, що це не жарт, Шона ввічливо подякувала й пішла геть. Протягом місяців вона сердилася на себе за те, що не боролася за сценарій.

Для кожної з нас ця проблема виявлялася по-різному.

Аманда, асистентка в неприбутковій організації, поділилася історією про роботу над оглядом результативності й про те, що їй сказали, що вона виконала дивовижну роботу, — що, мабуть, супроводжувалося б підвищенням зарплатні, якби вона буквально не перервала боса: «Якщо вам дуже подобається, то це вся прибавка, яка мені потрібна» (та звісно!).

Нелл, комік стендапу, зауважила, що почувалася так незатишно, коли дістала похвалу від іншого коміка, яким захоплювалася, що вдала, наче мусить відійти, щоб відповісти на телефонний дзвінок.

Алісія жартувала, що хотіла підстригти довге волосся і зробити зачіску боб (або щодня зав’язувати хвіст), оскільки так нервувалася під час виступу на нарадах, що мала звичку крутити пасмо.

Що ж із нами таке? Чому ми не можемо впевнено виголосити власні ідеї чи переконання, прийняти похвалу й стати центром уваги? На зустрічах ми одразу проголосили правило: можна нарікати скільки душа забажає, але потрібно й хвалитися — якщо не від себе, то від імені когось іншого. Але ми робили речі, протилежні до хвастощів. Замість бійцівського клубу наші вечері стали жалюгідними сеансами групової терапії: сумним об’єднанням феміністок.

У 1963 році Бетті Фрідан опублікувала книжку «Жіноча таємничість», у якій описала почуття, що їх переживали, але не висловлювали багато жінок її часу: то було занепокоєння, порожнеча; відчуття, що — хоча ці заміжні жінки з дітьми мали заміські будинки й блискучі посудомийні машини (усе, чого жінка може лише забажати!) — усе ж таки чогось… бракує. Здебільшого то була проблема білих жінок із верхнього прошарку середнього класу — не всі мали розкіш відчувати таку порожнечу. Та проблема розпочала революцію. Фрідан нарекла її «проблемою, що не має назви».

Можливо, нинішня проблема без назви виникає із залишків цього відчуття. Порожнечі більше немає — жінкам дозволено мати кар’єру, але натомість з’явилося відчуття, що ми досі на це не заслуговуємо. Це виявляється у великому і в малому: це саме той тихенький голосок сумніву в собі, що підточує вашу впевненість; це відчуття, що навіть коли ви отримуєте підвищення, то не заслуговуєте на це, ви не готові і, найімовірніше, зіпсуєте все; відчуття, що одна-єдина крихітна помилка означає, що ви повинні здатися, що ви просто не створені для цієї роботи. Це скромність перед компліментом. Це казати «так», коли хочеш сказати «ні». Це скрутитися бубликом, підібгати ноги й руки, щоб не забирати забагато місця. Це схилити голову й наполегливо гарувати, вірячи, що вас визнають саме завдяки вашій ультратихій старанності.

Чому ми відчуваємо таке протиріччя? Історія, з одного боку, — продукт століть, коли нас розглядали як «слабшу стать», коли нам казали, що ми не на своєму місці, а потім це відчуття просочилося в нашу психіку, до кісток. Це сум’яття: коли нам кажуть, що ми можемо досягти всього, чого лише захочемо, а тоді усвідомлюємо, що це не завжди так. Але це також тиск: працювати на фундаменті, закладеному поколіннями до нас. Бути бездоганними, досконалими й робити це без видимих зусиль, знаючи, що наші помилки помічатимуть більше й пам’ятатимуть довше, ніж помилки чоловіків.

Усім інколи хтось заважає — чоловікам також. Важливо знати, коли це відбувається, і вмовити себе не здаватися.

Диверсантка:
ОФІСНА МАМЦЯ
Вона добровільно погоджується організувати роздачу продуктів на День подяки, керує менторською програмою в компанії, ще й залишається допізна, щоб спланувати святкову вечірку, навіть якщо й так звалила на свої плечі забагато (іноді можна зрозуміти це буквально, коли бачите, як вона вимиває кухню в офісі). Вона — офісна мамця, і ви, мабуть, зустрічалися з нею: за результатами досліджень, жінки беруть на себе левову частку так званої “офісної домашньої роботи” й часто не отримують за це абсолютно нічого.

Результати ще промовистіші для темношкірих жінок та латиноамериканок, які регулярно повідомляють, що на них тиснуть колеги-чоловіки, щоб виконували більше адміністративної роботи, наприклад організовували зустрічі та заповнювали різноманітні бланки. Отож офісна мамця може не відмовлятися виконувати цю роботу… іноді. Але я не про те. Річ у тому, що цей вид роботи не принесе їй користі в професійному плані так само, як принесе чоловікам*. Фактично чоловіків, які виконують ту саму кількість «офісної домашньої роботи», що й жінки, найімовірніше, рекомендуватимуть до підвищення, важливих проєктів, вищої зарплатні та різноманітних бонусів.

МЕТОДИ БОРОТЬБИ
Мамця-саботажниця

Відхиліть якомога більше «мамчиних» завдань. Це означає: занотовування, розсилання замовлень обіду, планування вечірок і все, про що — ви точно знаєте — чоловіка не проситимуть. Якщо ви відчуваєте, що саме вам завжди доручають ці завдання і ви маєте достатньо влади, делегуйте. Якщо не можете, попросіть долучитися до виконання інших (або запитайте того, хто дав завдання, чи не проти він попросити Джо допомогти, тому що ви й так «багато звалили на свої плечі»). Оцініть ситуацію та подумайте про те, щоб сказати «ні» або попросити щось натомість. Пам’ятайте: коли ви діятимете як доброволець, то є вірогідність, що ставитимуться до вас відповідно.

Ведіть облік
Ведіть облік часу, що витрачаєте на ці завдання, не забуваючи, що це не той вид роботи, що зробить вас помітною (принаймні не змусить боса думати, що ви заслуговуєте на підвищення). Письмові записи дають вам змогу пояснити, — якщо буде нагода, — скільки точно часу ви витрачаєте на завдання, які можуть бути корисними для компанії, але не сприяють вашій кар’єрі.

ПДДР (Публічна демонстрація додаткової роботи)
Переконайтеся, що роботу, яку ви виконуєте, навіть незначну, бачать ті, хто повинен бачити (інакше кажучи, не потрапте в пастку «у лісі впало дерево»). Дослідження свідчать, що, коли чоловіки пропонують допомогу, вони більш схильні надавати її на людях, переконавшись, що їх при цьому бачать, натомість жінки роблять це тихо, за лаштунками. Тому, звісно, ви не проти поскладати серветки після того, як завершиться ваша зміна, або зробити копії для ранкової наради. Обов’язково робіть це в місці, де багато працівників і всі побачать, що ви вкладаєте в роботу додатковий час. І коли помітите, що жінка-колега бере на себе більше обов’язків, похваліть її голосно, щоб допомогти здобути визнання.

Система допомоги
Налаштуйте систему ротації, щоб ви не застрягли в «мамчиному» завантаженні нудними завданнями. Байдуже, електронна таблиця, календар чи витягання папірців з іменами із вазочки — якщо маєте повноваження налаштувати систему, скористайтеся цим. Якщо ні, то зверніть увагу, хто бере на себе більше, ніж належить згідно з посадовими обов’язками (і, можливо, запропонуйте допомогу).