Напевно, всі, хто спілкувався зі мною довше, ніж півгодини, підтвердять, що я багато знаю про їжу.

Можу розповісти про вплив географічного розташування на кухню та історію виникнення улюбленого сиру, а про мій гуцульський борщ ходять легенди.

Ступінь близькості до людини я визначаю за тим, чи можу їсти з її тарілки. Безкінечно довго можу говорити про те, що де і як я готувала і їла, але дуже, дуууууже мало кому я розповідала про те, як я НЕ їм. І як майже півтора року тому у мене почали з’являтися перші явні ознаки нервової анорексії.

Коли ви чуєте слово «анорексія», яка асоціація у вас виникає? У мене одразу спливає образ Твіггі, супермоделі 60-х, із зовнішнім виглядом якої пов’язують моду на сильну худобу.

Тому, навіть коли мої різкі періодичні схуднення стали дедалі більше схожими за всіма ознаками на розлад харчової поведінки, назвати це «анорексією» язик ніяк не повертався, бо де я, а де анорексія.

Чому так взагалі відбувається?

Наш організм сприймає стрес як щось для нас чужорідне, простіше кажучи, як хворобу. Проведіть аналогію: коли у вас грип, їсти ж не хочеться, правда? Так і тут. У відповідь на сильні емоції та переживання ви починаєте «хворіти» – тіло бореться як може і як вміє на цей момент.

І залежно від того, який захисний механізм увімкнеться, ви будете їсти (заїдати/запивати) або навпаки.

Часто коли ми заїдаємо, то наче намагаємося перебити «погані» емоції «хорошими», – якщо вам знайоме це відчуття, то запитайте себе, що саме я зараз не хочу відчувати і чим ще, крім їжі, я можу себе підтримати чи втішити.

Коли апетит вимикається, ми теж хочемо щось «вимкнути», іноді навіть хочеться зникнути, тільки щоб нічого не відчувати. Але оскільки не можна вимкнути «погане» і залишити «хороше», то вимикається все повністю.

«Ти танеш на очах!» – чули таке про себе? Тоді працювати буде потрібно з відновленням чутливості і проживати те, що не хочеться.

Я на стрес реагую саме так – перестаю їсти. І все би нічого, якби цей механізм не став ключовим. Я вірю в те, що наш організм – це дуже мудра штука. І якщо він поки не знає, як впоратися і знайти інший спосіб, щоби почуватися краще, то використовуватиме знайомий патерн. Аж доти, поки не знайдеться новий. І тому дуже важливо, щоб механізмів-патернів було більше, бо якщо один і той самий запускатиметься одразу, як тільки щось трапляється, то, ймовірно, це призведе до розладу.

Мій апетит почав зникати в квітні 2018 року. Тільки через рік після цього з’явилось усвідомлення, що щось все ж не так і що потрібна допомога. Втрачати вагу я перестала тільки в кінці листопада 2019-го, а станом на січень 2020 року апетит повернувся.

Навмисне так детально прописую часові проміжки, щоби було розуміння, наскільки це тривалий процес. За цей час було кілька різких схуднень, найбільше – мінус вісім кілограмів за 10 днів. Пам‘ятаю три знепритомнення і момент, коли зрозуміла, що жую, а не відчуваю НІЧОГО.

Психологічно це пояснилось тим, що мені настільки сильно не хотілося відчувати і проживати певні ситуації, настільки сильно хотілося це «вимкнути», що відключилось абсолютно все, включно з апетитом. Я «забувала» їсти, бо мозок просто не подавав сигнал про голод. Це було для мене несподівано, бо я завжди думала, що коли хвилюватимусь, то заїдатиму, а вийшло навпаки.

Були нетривалі періоди, коли я їла щось зі смаком і апетитом, переважно з кимось за компанію. Частково через це я почала планувати свої зустрічі на сніданки-вечері, щоб і поспілкуватись, і поїсти. Традиції прижилися, а от із плануванням було складно. Бо планувати тепер потрібно було взагалі все – кожне вживання їжі і кожен похід до магазину. І контролювати це, інакше ти просто не їстимеш.

Зі списками було складно, кожен похід до магазину ставав покаранням — нічого ж не хочеться. Тому я могла ходити між рядами, а через 40 хвилин так і стояти посеред супермаркету з однією тільки зв‘язкою бананів у кошику.

І від цього було страшенно прикро, бо довго вибирати їжу, пробувати на дотик, розпитувати про склад мені завжди подобалось. Особливо ніжною любов‘ю я завжди любила ринки, де можна було все це ще й скуштувати. І тут в якийсь момент вийшло, що в мене, по суті, «забрали» те, що я люблю.

Тільки через півтора року я відвойовую собі все це назад. Тепер я знову ходжу довго, вибираю довго, їм і жую – теж довго.

Бо нарешті з‘явився знову смак, нарешті не байдуже, що їсти і воно все на смак не як картон – ось це солоне, тут я б додала перцю, тут – лайм, сюди – кориці. Повернулися відчуття – хрускіт, соковитість, пряність. І я наче наново вчуся їсти. І наново відчувати все – теж.

Я так само контролюю майже все, що їм. Але контролюю не в плані забороняю-дозволяю, а просто слідкую за тим, щоб не пропускати вживання їжі і бути уважною до свого стану – не хочу їсти, бо не голодна чи бо засмучена. Повернутися до стану, який був, все ще поки страшно.

І на це, власне, сильно хочеться звернути увагу – наскільки важливо бути до себе чутливими й уважними. І наскільки важливо бути такими і до оточення. Особливо до інших. Бо за собою не завжди можеш помітити зміни в поведінці й у вигляді.

Мені, як психотерапевту, дуже прикро було визнати те, що десь щось пішло не так, а я за собою не одразу це помітила, бо наче ж хто, як не я. З близьких на це теж ніхто особливо не реагував, зокрема, бо я не розповідала про масштаб, але також і тому, що схуднення за дефолтом вважається чимось класним, тому з цим радше вітатимуть.

Тому сильно хочеться розхитувати цю стигму і більше говорити про це вголос. Якщо ви помітили за собою чи кимось із близьких різку зміну ваги — перед тим як похвалити, запитайте, як у них це вдалося. Бо причиною може бути не спорт, а стрес. Те ж саме з різким набиранням ваги — це може бути не лінь і не байдужість. Це може бути той самий стрес, гормони і — так, бінго! Це може бути депресія.