У книжці «Купи собі той довбаний букет: та інші способи зібратися докупи від тієї, котрій вдалось» Тара Шустер розповідає історію власного перевиховання та перетворення на чемпіонку з любові до себе. Завдяки простим щоденним ритуалам авторка змінила свою свідомість, тіло та стосунки, а тепер навчить і вас, як вдавати вдячність, аж, поки відчуєте її насправді, як розкопати та зцілити любов’ю свої приховані емоційні рани  та створити собі життя, яке ви справді, цілком, збіса, ОБОЖНЮВАТИМЕТЕ!

Уривок

Насправді я зараз стабільна, маю ідеальний день, попиваю собі лате, а на мені легкий як пір’їнка, ідеально сплетений шарф від Zara, і мені радісно. Ба навіть блаженно. Маю суперову обожнювану роботу в комедійному шоу. Приятелюю з людьми, яких вважаю і цікавими, й добрими. Мене більше не сковує страх, що я a) сама стану, як котрийсь із моїх батьків b) уб’ю когось зі своїх батьків c) здурію й утну і те, й те. Але вгадайте що? Нічого такого я не робитиму! Оце так перемога!

Книжка, що ви її зараз тримаєте в руках, — це історія того, як я виросла з людини-катастрофи, яка не надається до контролю й ненавидить себе, у щасливу-стабільну-вдячну-радісну й відкриту до пригод особу. Я написала її, бо вважаю, що в історіях про те, як я навчилася про себе дбати, ви знайдете перевірені й правдиві, практичні й приємні інструменти зцілення і турботи про себе. Ділячись своїми відкриттями, я убезпечу вас від дещиці болю й надам дороговкази до, можливо, бентежного і сповненого розчарувань шляху. Але чого б ви мали мені довіряти? З боку видається, що життя не підкидало мені реальних випробувань, окрім тих випадків, коли я надто напивалась або коли мене викидали з вечірки в музеї. Збоку видається, що я мала ідеальне дитинство, все таке білене-мазане, а мама і тато повністю мене підтримували й жодна хмаринка ніколи не пролітали над нашим домом. Певним чином так воно й було. Я мала привілеї. Відвідувала приватну школу, вчилася на відмінно (досі розраховуюся за студентську позику, щоправда, ауч!), у мене був дах над головою, а на столі завжди свіжа їжа. Та водночас в дитинстві батьки здебільшого мене або емоційно ігнорували, або ображали. Поруч не було людей, здатних мене виховувати, а надто — показати, як правильно дорослішати. Я мала привілеї, та не мала батьківської уваги. Єдине, що я вміла у своїх двадцять п’ять, — це придумувати, як збувати час, сповнений сум’яття, остраху, на межі емоційного зриву. Я мусила знайти вихід. Мені хотілося жити в радість — чи, принаймні, навчитися приборкувати тривогу, та як цього домогтись, я не розуміла.

Думаю, нас таких багато. Людей, у яких не було АЖ ТАКОГО ПАСКУДНОГО ДИТИНСТВА, людей, у яких воно було «непогане», та попри це, вони постійно плачуть кожен у своїй комірці на робочому місці. Ми досягнули видимих маркерів щасливого, вдалого життя, та насправді нам жахливо вдається жити. Ми кружляємо довкола з нестерпною тривожністю й емоційним болем, а потім відчуваємо провину і сором, бо ж «У мене не було все аж так погано — зі мною все має бути добре!» Моя відповідь вам — ні. Не має бути. Якщо ви теж пройшли через таке лайно, навіть якщо воно видається «незначним», але впливає на ваше життя, тоді ви заслуговуєте на те, щоб розгребти це лайно. І край.

Саме тому я зараз з вами, бо пройшла через це. Була в тому пропащому, жалісливому, сумному місці. Працювала як кінь, щоб виборсатися звідти й купатися у променях зцілення. Згаяла роки на те, щоб створити дорожню карту емоційного видужання, й зараз, я певна, можу запропонувати вам рятівні поради про те, як дбати про себе і не ставитися до свого розуму й тіла, наче до палаючого людиноподібного сміттєвого бака.

***
Криниця. З’ясуй, що тебе надихає, й чіпляйся за це зубами

Чи буває в тебе таке, що ти застрягаєш? Коли аж так заглиблена у власні проблеми та переживання, що вони цілком полонять твої думки? Чи буває так, що ти залипаєш у такому місці, звідки не видно нічого доброго в житті, бо голова зайнята лише тим, що ти досі не встигла, усіма внутрішніми проблемами, які слід «залагодити», тим, що якби ти була відповідальніша, то відписала би своїй тітці минулого тижня замість того, щоб лишити повідомлення гнити десь у поштовій скриньці, а зараз уже минуло забагато часу і вже незручно відписувати так запізніло, може, найкраще рішення вдати, що ти так і не отримала листа? Навряд чи тітка перестане за це з тобою спілкуватися до кінця життя. Ні? Ніхто ж не викидає людей, яких любить, зі свого життя через те, що їм потрібно багато часу, щоб відповісти на листа? Не лише на мене час від часу звалюється тягар життєвих дрібниць, еге ж?

Раніше, коли я так почувалася, то не знала, що вдіяти. Я випробувала всі мої інструменти, щоб подбати про себе і власні хвилювання, сподіваючись, що вони розчинять мою тривогу, як пожежний шланг купу цукру-рафінаду. Іноді це зараджувало, та коли справді почувалася вичерпаною, то потребувала чогось сильнішого, чогось більш підбадьорливого, чогось, що фізично могло би мене підняти з моєї власної баюри. Я запитала поради у друзів. Прочитала мемуари дорослих людей, якими захоплювалася (Стів Мартін, Шерил Страйд, Мая Енджелоу), щоб з’ясувати, як вони поводилися, коли відчували, що життя висмоктує з них енергію. Я дійшла висновку, що в кожному з нас є творча «криниця», яка має бути увесь час наповнена. Читала про так звану «криницю» в сентиментальних книжках із самодопомоги; читала про неї в Ернеста Гемінґвея у «Святі, яке завжди з тобою».

Для справедливості — це не є посібник із самодопомоги, аж ніяк. Старий Гем міркує про те, що він «завжди [мусив] перестати [писати], коли щось іще залишалося глибоко в криниці, і дати їй наповнитися вночі з джерел, які її живлять». Криниця — це щось глибоке всередині нас, таке, що насичує, але також і саме має живитися. Це місце початку нашої творчості та щастя. Гемінґвей використовував читання і висиджування у паризьких cafés, щоб «підгодовувати» своє натхнення, заливаючи всередину віскі та видаючи з себе романи. Я знала, що в мене є криниця, яку треба наповнити, але що це таке? І як наповнити криницю всередині тебе, якої й не видно?

До цього моменту я збула багато часу мого життя, заперечуючи задоволення, що, передбачувано, змушувало мене почуватися так, ніби я прагнула залізти в темну сиру яму і зовсім перестати жити. Насправді мені потрібна була допомога, щоб знайти те, що мене надихало б. Тож я вийшла на зв’язок через Google Hangout із моєю найліпшою подругою Фіш, яка тоді жила в Токіо, щоб розпитати про те, що може поліпшити мені настрій. «Яке просте запитання; ти любиш подорожувати. Подорожі дарують тобі радість і щастя». «Фіш, але це така дурненька відповідь. Подорожі? Може, є щось дрібніше і не таке дороге, що може дати мені задоволення?» Хіба Фіш не знала, що подорожі — це привілейоване задоволення для заможних або для людей із «хороших», як її, родин? Удома в батьків Фіш стіни завішані колажами світлин їхнього клану з далеких країв. «Африканський колаж» оформлений у рамку, яку її мама вручну обшила бісером в естетиці плем’я Самбуру. Ось для кого придумали подорожі. Для тих, хто мав гроші, щоб поїхати на сафарі, і час на рукоділля. Не я. «Таро, ти смішна. Ти запитала мене, що тебе надихає. Чому це має бути щось практичне? Чому тобі не можна мати в житті щось навіть дурненьке, що дає тобі радість? А подорожі — це не дурне заняття!» Від запитання Фіш мене заціпило. Чому я не можу подорожувати? Хто вирішував, що для мене це занадто? А, так, звісно. Я сама. «Чому б тобі не приїхати до мене в гості, в Токіо?» — запропонувала вона. «Маю квартиру, тож зможеш пожити тут безкоштовно. Плюс, мені здається, я вже знаю місто. Буду твоїм особистим гідом!» Спершу, мене накрила хвиля:
«Ні, ні, квиток дуже дорогий! Якщо ти це утнеш, то фінансово себе зруйнуєш!» Але на той час я вже себе знала як облуплену: якщо мені щось спричиняє дискомфорт, якщо від самої думки про щось нове по шкірі йдуть мурашки, то це і є те, що я мушу дослідити. Я глянула ціни на квитки, знайшла доступний для мене і купила того ж вечора, не даючи собі часу на відступ.

Я вирушила до Токіо з наміром бути типовою людиною, яка їде в Токіо. Абсолютного переконання, що я маю право на подорож у таке екзотичне місце в мене не було, тож я прикинулася людиною, яка дістає задоволення від подорожей. Який одяг взяла б із собою така людина? Який би одяг їй подобався, в чому вона мала би найкрутіший вигляд. Точно не в запраних футболках. Я спакувала сумку, як досвідчений джетсетер, а не людина, що боїться літати. Мені здавалося, що така особа мала би багато знати про Японію, тож прочитала роман Харукі Муракамі та книжку з історії Токіо. І чи така людина дозволила б собі страждати від джетлаґу? Ніфіга. Вона б почала давати жару щойно приземлиться.

Тримаючи в голові таку версію себе, я сказала «так» невідомому, всупереч глибокому дискомфорту. Їла свіжого вугра. Наскільки свіжого? Він був живий і плавав у акваріумі кілька хвилин до того, як я його поглинула. У день сольного польоту до Кіото я блукала бамбуковим лісом під дощем і слухала мантри буддійських монахів. Їхні голоси вібрували в моїй душі так, що я досі їх відчуваю. Якось я збула ніч із високим хлопцем в класних окулярах, що вивчав середньовічний буддизм, а коли наступного ранку мій телефон розрядився, зорієнтувалася у токійській системі метро і дісталася додому самостійно. В Японії я прикидалася людиною, яка насолоджується життям, аж поки якось, одного вечора, виявилося, що співаю якесь жахливе караоке в барі з новими місцевими друзями, і я усвідомила, що таки стала людиною, яка насолоджується життям. І я кайфувала на повну, горлаючи пісню Purple Rain.
Я дійшла до розуміння того, що подорожі — це не вишукана розкіш поза моїми можливостями. Подорожі — це важлива складова життя. Вони дарують задоволення, розширюють знання про світ, а найважливіше — показують іншу перспективу. Подорожі дають мені свободу від щоденних турбот, що в «нормальному» житті стають для мене тягарем. Ці поїздки не мусять бути такою ж пригодою, як мандрівка в Токіо на два тижні. Кожна поїздка може стати для мене «мандрівкою», якщо я так до неї поставлюся. Виїзд на пляж, дві години в красивій бібліотеці, пропустити сніданок, а натомість зазирнути у Детройтський інститут мистецтв. Це все враховується. Одна з моїх улюблених мандрівок — це самотня екскурсія до містечка Охай у Каліфорнії. Туди їхати годину-півтори від Лос-Анджелеса, тож я виїжджаю рано-вранці, щоб сходити на ринок. Потім ліниво плентаюся вулицями і вбираю в себе магічне, золотисте світло долини. Спостерігаю за сонцем над Медитативною горою, за небом, розцяцькованим неймовірними пасмами червоного й помаранчевого. Потім іду до свого улюбленого бару, слухаю джаз на вінілі і випиваю саке. Поїхати до Охая не так складно і коштує рівно стільки, скільки півбаку бензину, — проте я їду туди з наміром, влаштовую з цього подію. Моє сприйняття подорожі перетворює одноденну поїздку на життєствердну мандрівку.

А що наповнює твою криницю? Яке твоє улюблене заняття, від якого серце співає? Займатися флористикою? Споглядати людей у кав’ярні? Читати книжки у парку, забувши про час? Повертатися до танців, які чомусь закинула? Те, що дарує тобі щастя, відчуття відпочинку та легкості, такі приємні, аж душа палає натхненням? Те, що нас надихає, найчастіше виявляється тим, що легко випустити з поля зору. Ми це втрачаємо, бо протягом дня треба стільки «роботи переробити». Ми «страшенно зайняті». Утім від того, що забороняємо собі задоволення й надто серйозно ставимося до життя, ми не стаємо сильнішими. Це пряма дорога до спустошення та вразливості. Тож стеж за наповненістю своєї криниці та дивуйся тій силі, мотивації й блиску, які неодмінно знайдеш у ній на все життя.

Пишу це тобі наприкінці дня, з готелю у Нью-Йорку. Я у відрядженні, але під час обідньої перерви, замість того щоб швидко з’їсти сендвіч над сміттєвим баком, як я зазвичай роблю (мої сендвічі змовилися проти мене; завжди розлітаються… тому простіше довірити прибирання гравітації), вирішила піти прогулятися у Вест-Віллидж. Я простувала викладеними бруківкою вулицями без конкретного напрямку і мети, аж поки опинилася в парку на площі Вашингтона. Десь на фоні грало джазове тріо, а я спостерігала за двома літніми панами, що жартували, граючи в шахи. Пішла далі, крізь Тріумфальну арку, попри гігантський бетонний фонтан, який несподівано увімкнувся саме тієї миті, шиплячи та розкидаючи бризки. Вода била в гору до неба, ніби дерево, що вмить виросло. Маленька дівчинка біля мене скрикнула від радісного здивування. Я відчула, як усе моє тіло всміхнулося. Хіба ця мить не краща за сендвіч над сміттяркою? До кінця дня я випромінювала енергію натхнення.

Що ти можеш втнути вже сьогодні, щоб сповнитися натхненням?

Офіційний дозвіл на сповнення душі натхненням

Дуже добре знаю, як буває важко «дозволити» собі просто насолоджуватися чимось, тож якщо в тебе теж із цим проблема, прошу, дозволь мені надати тобі дозвіл.

Я, Тара Шустер, при здоровому глузді, надаю тобі дозвіл знайти і реалізувати те, що тебе хвилює, дарує щастя й цікавить. Ось кілька підказок, як знайти своє натхнення:

Згадай, що ти колись любила робити, а потім припинила, бо «виросла» з цього? Я, наприклад, любила створювати колажі з великою кількістю клею й блискіток, як дворічна дитина, до запаморочення захоплена кольоровими фантиками з-під цукерок.

Згадай, що такого тобі завжди хотілося робити, але ніколи не було на це часу? Для мене — це стрибки на гігантському батуті. Дивно було би знаходити час на таке, але мені ДУЖЕ хочеться.

Чого б такого сміливого й шаленого ти прагнула, але життєві обставини не давали змоги це втнути? Для мене — це пожити рік у Європі і подорожувати з єдиною акуратно спакованою валізкою, спілкуючись із цікавими людьми.

Тепер я даю тобі дозвіл на виконання УСЬОГО переліченого вище, а також на решту, чого ти себе досі позбавляла. Ти мусиш це робити. Навіть якщо недовго. Звісно, може ти не матимеш змоги реалізувати всі три пункти вже завтра, але щось одне ти МОЖЕШ зробити вже сьогодні, те, що наблизить тебе до щасливішої версії себе. Для мене це буде еспресо в кав’ярні, можливо, під час оціночного оглядання вбрання людей довкола.