Я завжди відчувала фрустрацію, страх, безпорадність і тривогу. У школі, виші, на роботі, вдома, у подорожах, наодинці з коханим, у колі друзів та знайомих, у магазині, у транспорті чи на вулиці. Дуже довгий час я дивилася на своє життя, як на щось віддалене, щось, що відбувається не зі мною.
Найгірше стало після народження першої дитини. Почали вилазити мої дитячі травми, почало накривати. Я лякалася себе, ридала в подушку та дуже страждала. Відчуття, що я погана мама, відчуття, що я не впоруюся, що я не даю собі раду, засмоктувало, гнітило та заважало насолоджуватись хорошим. Коли ногами я вже стояла на дні – почала шукати психотерапевта. Приблизно рік пішов на те, щоб наважитися, щоб дозволити собі витрачати на це час і гроші, зрозуміти, що це мені дійсно треба.

Уже 10 місяців я у психотерапії. Я багато переосмислила, почала розуміти себе та давати чітку оцінку тому, що відбувалося зі мною в минулому.

Одним із важливих усвідомлень стало те, що я росла у дисфункціональній сім’ї (з батьком алкоголіком) і не мала нормального дитинства.

На одній із сесій моя психотерапевтка запропонувала мені прочитати книжку про дітей алкоголіків, яка допомогла мені відчути, наскільки дитинство в алкогольній сім’ї вплинуло та продовжує впливати на моє життя.

Читаючи цей американський бестселер, мені здавалося, що авторка підглядала у шпарину, бо те, що описує докторка психології Дженет Дж. Войтіц, абсолютно про мене та мою сім’ю. Я плакала над історіями інших дорослих дітей алкоголіків, жахалася правди про себе та всіх тих наслідків, які сталися зі мною через алкоголізм рідної людини.

А найбільше я плакала над тим, що не мала нормального дитинства. Усвідомивши це, весь час думала про маленьку себе, про ті випробування, які лягли на маленькі плечі, про ті переживання, які роїлися у моїй голові щоночі, коли засинаючи, я не знала, що чекає на мене завтра. Тато прийде п’яним чи тверезим? Чи взагалі прийде? Часто, віддаючись алкоголізму, він не приходив додому по кілька днів, навіть тижнів. Не виходив на зв’язок, не брав слухавку – просто зникав. Мама телефонувала друзям, до лікарень, моргів. Вона страждала і плакала, перекладаючи половину своїх емоцій на мене. Одного дня він приходив додому ще в стані алкогольного сп’яніння або його приносили друзі чи знайомі. За кілька днів життя ставало більш-менш звичайним – до наступного татового запою. Я часто думала, що якби не я – можливо, все було б добре. Тато б не пив, а мама була б щаслива.

Виявляється, майже всі діти алкоголіків думають, що вони винні у тому, що батько чи мати п’є. Хоч це абсолютно безглуздо, проте саме так почуваються діти в таких родинах – винними.

Я не знала, коли в тата буде наступний запій, коли життя родини піде шкереберть, коли мама знову буде плакати біля вікна, і всі відчуватимуть себе нещасними. Це дуже важко – йти зі школу додому і не знати, що на тебе там чекає, чи не сталося чогось? Я весь час обслуговувала мамині емоції, дбала про молодших дітей у родині, дбала, щоб «все було добре» чи принаймні так виглядало. Але я сама була ще дитиною і потребувала захисту, потребувала, щоб хтось подбав про мене! Я не знала, що не мушу все це робити, що все це занадто для дитини.

У дитинстві я панічно боялася вчителів, сусідів, продавчинь. Боялася бути помітною і тому не висовувалась зайвого разу, не піднімала руку, коли знала відповідь. Можна подумати, що я вибрала роль сірої миші, але ні. Я грала у шкільній команді КВК, ходила до театральної студії, вибрала професію журналіста. Все це далося мені важко, все це було стресом і потребувало надзусиль.

Увесь час я наче була між двох вогнів, боролася із собою, не знаючи, чого хочу більше – бути непомітною чи бути на видноті. Часто перемагала та частина, яка говорила: «Не висовуйся! Це небезпечно!», і коли призи та увага діставалися іншим, а я навіть не спробувала, – наставала фрустрація та злість на себе. Часом я таки вибирала варіант показати себе, і через страх та тривогу виходила назовні.

Цей неймовірний тягар із відповідальності, провини і страху, наче величезний рюкзак альпініста, я тягну за собою з дитинства і до сьогодні. І хоч це дуже важко, я не знімаю його ні вдень, ні вночі.
Моя реальність викривлена, я боюся близьких стосунків, боюся відкритися людям. Я запитую себе: чому люди мають цікавитися мною? А раптом я їм не сподобаюсь? Чому хтось буде дружити зі мною?

Багато чого в житті я не навчилася, тому що ніхто не обговорював це зі мною. Є дуже багато речей, які настільки неочевидні для мене, що я не знаю, які запитання задавати, коли я стикаюся з цими проблемами.

Усвідомлення цього принесло з собою сльози. Читаючи про досвід інших дітей алкоголиків, згадуючи своє минуле, я весь час плакала. Плакала за тим дитинством, якого у мене не було. Плакала за тим, що це вже неможливо змінити. Плакала і жаліла ту маленьку дівчину, яка отримала забагато дорослих проблем.

Я тільки почала рятувати своє життя, і наступним кроком буде – повірити у себе. Дати собі право бути такою, як хочеться. Побудувати, нарешті, свої особисті кордони і не дозволяти нікому порушувати їх.