Тетяна Яловчак, рекордсменка та авторка книги “Підкори свій Еверест”, про вершини знає не з чуток. Вона стала другою українкою на Евересті, підкорила сім найвищих вершин на семи континентах та відвідала більше сорока країн.

У книжці вона розповідає не лише про свої пригоди серед холоду та снігу, а й про те, як завжди дивитися тільки вперед і вгору, досягати більшого і залишатися переможцем навіть тоді, коли фінішну пряму перетинаєш другим.

Уривок

Найпершим завданням, коли мрія вже оформилася в чіткі уявлення, було знайти гроші. Прагнучи привернути увагу суспільства, я рвучко взялася за пресу й телебачення. Мій друг Сергій висунув ідею про пресконференцію, де зібралися всі головні канали країни. Хвилюючись, я оголосила про своє бажання стати першою українкою на Евересті, підняти рушник в ім’я миру, дружби та любові. Я сиділа в яскраво-оранжевій спортивній кофті, у руках тримала той самий рушник. Усі присутні в залі були жваві, ставили цікаві запитання, а моєю найпершою метою було знайти інвестора в цю шалену ідею.

Кошти потрібно було зібрати швидко й багато, експедиція на Еверест на той час вимагала 60 000 доларів. Мені здавалося, ідея сходження першої українки буде цікавою багатьом у різних аспектах, тож доведеться обирати з величезної кількості спонсорів. Я уявляла чергу з охочих дати гроші, міркувала, у якій рекламі знімуся, фантазувала про різні сценарії. Яка я була наївна!

Кошти на картку перерахували лише три мої приятелі. Я сердечно подякувала за чуйність і відправила суми назад. Відтепер я реалізовуватиму власну мрію самостійно. І це було правильне рішення, бо зараз на мені немає тягаря відповідальності перед кимось, лише перед собою.

Я не професіонал, тож Федерація альпінізму мене не сприймала взагалі. Був навіть дзвінок, де мене попросили відкласти свою ідею, адже наступного року було заплановано масштабне сходження двох українок на сім вершин світу. Звісно, я відмовилася й повідомила, що неухильно дотримуватимуся свого плану. На тому кінці дроту пообіцяли всіляко перешкоджати й зіпсувати репутацію. «У вас немає жодних шансів», — сказали мені, і я окремо вдячна за ці слова, бо вони додали гніву й мотивації. Сюди ж долучилися й люди, які детально описували в соцмережах, що саме буде зі мною на Евересті: уб’юся, поламаю руки й ноги, скалічуся, збожеволію тощо. Навіть обзивали дурепою, вискочкою, питали, куди я оце лізу. Усім неймовірно вдячна! Вони додали злості, яку я трансформувала в дію.

Моє бажання досягти свого лише розгорялося. Звісно, були зриви й істерики, нерозуміння від близьких людей, проте я продовжувала оббивати пороги. Можна було сісти, подумати, вирішити, що все даремно, адже всі факти проти мене: я непрофесійний альпініст, ідея Евересту абсолютно безпідставна, та і грошей у мене немає. Але я дійшла іншого висновку: оскільки мене обговорюють, погрожують і лякають, значить, усе не просто так, отже, попереду щось цікаве і варто йти далі. Мабуть, я вже казала, що обожнюю виклики й ризик. Тож було вирішено твердо: діяти далі. Я неймовірно вдячна своїй «підтримці авантюристів»: братові Саші, другові Сергію, подругам Наталії Деревич і Юлії Сідак. Мама, звісно, нічого не знала. Мамусю треба берегти.

Я дізналася, що таке пекло ранкових ефірів, коли ще в темряві треба їхати до студії, де тебе гримують, а ти налаштовуєшся не хвилюватися й ні про що не думати. Камера «з’їдає» до 25% макіяжу й емоцій, і, аби мати натуральний і природний вигляд, слід віддати гримеру щонайменше півгодини свого часу. Такої кількості знімальних днів після тієї першої пресконференції в мене не було ніколи. Спочатку надзвичайно страшно, а ще — важко звикнути до камер і підлаштуватися під ведучих. Пізніше ти вже розумієш: нічого складного, усе в порядку, звикаєш до сюжетів, сценаріїв, закадрових нюансів, майже однакових запитань тощо. А тоді я аж задихалася від хвилювання, виступаючи для десяти людей, затиналася, пітніла, просила дати мені трохи часу, аби відновити дихання. Але це дуже корисний досвід. Тепер я можу спокійно виступати перед сімома тисячами людей у Палаці спорту й сподіваюся, далі їх буде ще більше. Після того мені багато пишуть слова вдячності за сміливість перевернути уявлення про Еверест, за приклад сили волі й мотивації. Звісно, почуватися корисною приємно. Якщо ви обрали для себе шлях публічної людини, знайте: вам потрібно відрізнятися від решти, варто мати рішучість бути іншим, не таким, як усі.

Насправді з’ясувалося, що ефіри на телебаченні й радіо не дали мені майже нічого: коштів ніхто не перераховував, популярність не приносила матеріальної користі. Навіть навпаки: для мене це виявилося не надто вигідним, адже моя публічна заява призвела до конкуренції, про яку я навіть не здогадувалася. Після повернення з Евересту на нашій спільній пресконференції у Львові Ірина Галай сказала, що, побачивши на телебаченні сюжет про мене й мої плани щодо Евересту, вона також вирішила піднятися. Так, метою моєї несподіваної публічності було фінансування сходження на Дах Світу, а натомість я отримала суперницю.

Я почала щодня прокидатися раніше й обдумувати, куди рухатимуся сьогодні. Малювала на ватмані плани, щось домальовувала, дописувала, міркувала, що ще можна зробити. Те, що вже виконала, викреслювала. На папері були записані назви великих світових і українських компаній. Їх теж викреслювала, бо, зв’язавшись із їхніми офісами, з’ясовувала, що їм моя ідея нецікава, бо прославлення України через альпінізм виявилося не на часі. Телефонувала приятелям, але просила не гроші, а контакти людей, яких могло зацікавити сходження першої українки на Еверест, сподівалася на фінансову допомогу. Чесно кажучи, тоді склалося враження, що люди ділилися потрібними контактами неохоче. Це якось підшкірно відчувалося, але я не розуміла й не розумію: чому? Чому шкода поділитися контактом? Кому і що це дає? Саме тому зараз, коли до мене звертаються, я завжди намагаюся допомогти в цих питаннях.

Зрештою я зважилася на відчайдушний крок і вирішила продати свою квартиру в Донецьку. Божевілля, скажете ви, і матимете рацію. Проте хто, як не шаленці, у цьому світі досягають свого? Піти на це було надзвичайно важко, але ще важче було не випробувати вчергове себе. Я хотіла слави, Еверест був для мене ключем до нового життя, я хотіла, аби про мене почули. Це було важливо, бо нового життя в новому світі на новому місці інакше я не уявляла. Також я усвідомлювала, що починати все нове потрібно з нуля. У мене була валіза з літніми речами і якісь заощадження, у цьому я бачила якусь підтримку себе в майбутньому. Я вже заявила на всю країну, що йду на Еверест, — і вмикати задню передачу не можна, це точно не про мене. З нуля — значить, з нуля. Мене з дитинства привчали приймати рішення самостійно, тож і цей випадок не став винятком, і я ні в кого ні про що не питала. Вийде чи не вийде зійти на Вершину — я не знала, проте твердо усвідомлювала, що відступитися від мети не зможу. Не скажу, що я сильно хвилювалася, єдине, про що шкодувала — що продала так дешево. Здається, найскладнішим у всій цій ситуації було перерахувати гроші на саму експедицію, а оскільки мене закрутило у вирі поспіху і суєти, про те, що квартири в мене більше немає, я майже не замислювалася.

Можливо, зараз і мій будинок стерто з лиця землі. Я не знаю. Там були бойові дії, він розташовувався біля сумнозвісного аеропорту. Але сенсу думати про те, що було, я не бачу: навіщо витрачати сили на осмислення всієї цієї ситуації, якщо краще думати про перспективу і про те, як жити далі?

***

Підготовка до сходження на Еверест вимагає надзвичайної уваги до найрізноманітніших деталей. А в мене ще й часу було обмаль: лише якихось півроку. Люди взагалі можуть збиратися на Вершину все життя — і не дійти. А в моєму випадку все треба було зробити за обмежений період.

Проте з початком війни на Сході й загалом після донецьких реалій я навчилася інакше дивитися на багато речей — простіше. Стала радіти тому, що в моєму характері є така риса, як уміння підлаштуватися під умови (як бур’ян прорости, де впаду). Звісно, цим я завдячую своєму гартуванню в дитинстві та юності. Витривалість у спорті допомагає в житті. Спорт і особистість пов’язані безпосередньо. Якби я не доводила своєму старшому братові, що можу бігти поряд із ним стільки кілометрів, скільки й він, що можу качати прес стільки разів, скільки потрібно, то зараз також не змогла б довести, що підготуюся до експедиції за півроку. Зрозуміло, що тоді Саша піддавався мені, проте хвалив завжди щиро. Зараз він чудовий тренер із боксу. Тепер мені ніхто не піддавався, але я згадувала, як тоді, у юності, після наших тренувань моє тіло палало від напруги, а я не здавалася, підсмикувала брата, чекала, коли зможу довести, що працюю з ним на одному рівні. Це було випробування самої себе, а ще розширення власних меж. Навіть у бані я намагалася сидіти довше за дорослих, а в ополонці затриматися ще на три секунди. Так помалу я визначала свої межі й відсувала їх щоразу від досягнутого вже результату. На той час я не знала про дослідження, у яких учені стверджують, що виховання фізичної витривалості в дитинстві позначається на характері лідера в подальшому. Усе це я робила несвідомо, а гасло «Швидше, вище, сильніше!», написане величезними літерами на нашому міському стадіоні, міцно закарбувалося в моєму мозку на все життя.

Зрештою, я терпіла завжди. Пригадую, як бігла по асфальтній доріжці в селі у бабусі, упала добряче на коліна, сіла й почала плакати від болю. Підійшла мама й «заспокоїла»: «А куди це ти так бігла? Зараз я тобі додам!». Було дуже образливо, до горла підступив ком, так хотілося, щоб пожаліли, заспокоїли, а натомість я почула лише одне: «Терпи!». І так усе життя. Навіть на рибалці тато наказував сидіти тихо й мовчати, а що може бути складнішим для дитини? Але я так боялася, що він більше мене не візьме із собою, що сиділа мовчки стільки, скільки було потрібно. Пізніше, коли грала у великий теніс, сама для себе виробила техніку, за якої треба було пити менше води, а точніше, взагалі не пити під час гри. На корті під сонцем це неабияке завдання на витривалість. Але мені був потрібен результат, тож ковток води я собі дозволяла, коли в мене було п’ятнадцять хвилин відпочинку. Я сама для себе все життя була спортивним психологом, який диктував правильні кроки в досягненні високих результатів.

Підготовка на Еверест потребує знань про витривалість, біль, негоду, гірську хворобу («гірнячку»), власний максимум і межу, а також умінь ходити в “кішках”, користуватися льодорубом, спілкуватися з людьми й бути командним гравцем.

Я тренувалася ходьбою. Оскільки живу за містом, це не було проблемою, та й прогулянки в півгодини ніколи не були мені цікаві — я йду мінімум на дві години. Тоді я ходила інтуїтивно, сама собі була тренером і консультантом, визначала особисто, куди й навіщо піду і який хочу з цього отримати результат. Читала відгуки й коментарі в соцмережах, набиралася спортивної злості — і йшла. Спочатку ходила просто без нічого, потім стала надягати обважувачі по 0,5 кілограма на руки й ноги, далі — рюкзак із глянцевими журналами, бо вони важкі.

Завдання ускладнювалося тим, що раніше в мене була травма правого коліна, я мала прооперований меніск і порвану зв’язку, якої лікарі не зшивали. Тоді мені сказали, що для звичайного життя цього достатньо, проте про спорт, танці й підбори варто забути. Але це вже було не звичайне життя, коли можна покивати на слова лікаря й робити своє. Тут мені знову допомогла сила думки. Моя права нога була слабшою за ліву, бо раніше я не давала їй багато навантажень, тож я вирішила потроху її відновлювати (так потроху я й зійшла на Вершину). Не знаю, як мені це вдалося, але думаю, неабияк допомогла йога. Перші заняття були просто пекельною мукою, а ще було нудно. Але нічого іншого не можна, навіть плавання. Звісно, я спробувала, але шалений біль повернув мене до тями: порвана зв’язка не тримала, колінна чашечка випадала, було страшенно неприємно. Довелося мучитися на йозі, але постійні заняття привели до усвідомлення: мені подобається! Я стала відчувати справжню радість і бажання робити вправи краще, глибше, розумніше. Виявилося, що йога — це спорт не для зануд, це справжня любов.

Коли я ходила, у мене не було пристроїв, які міряли би пульс, кроки, метри, та ще й порівнювали б результати. Я зосереджувалася на собі, на власних думках, тому про жодні гаджети, музику чи аудіокнижки не йшлося. Потрібно було слухати власне тіло, виховувати його витривалість, розуміти його потреби. Також я дослухалася до природи, адже в цьому полягає особливий момент: вітер, птахи, шелест трав, цвіркуни, літак, сполохані пташки — усе це має значення. Зупинитися й спостерігати захід сонця, плин хмар на небі, дощові краплі; промочити ноги, провалитися під кірку льоду в глибокій калюжі, відчути на обличчі крижаний вітер — усе це важливо.

Перед сходженням варто загартовуватися. Я боюся холоду, але це ще один виклик: після кожного теплого душу стояла під холодною водою. Це не було чимось новим, я й раніше так робила, просто тепер подовжила час. На Евересті холодно завжди — правда, завжди. Тому цей досвід, я думаю, мені неабияк допоміг.

Важливу роль у виховуванні витривалості відіграє баня. Саме така, класична, на дровах, бо електрична не підходить. Мій банщик знав, що я ходжу в гори, а одного разу спитав: «Це тебе я бачив по телевізору, нібито ти зібралася на Еверест?». Я відповіла ствердно, і відтоді в бані стало більше пари й довше часу під віниками, крім того сеансів парення стало два. Після першого банщик заганяв мене в крижану воду, давав п’ять хвилин віддихатися, ще раз у крижану воду на цілу хвилину. І другий сеанс — під віники, до запаморочення. Так я навчилася відчувати межу.

Також перед сходженням на таку висоту варто навчитися дихати. І тут мені знову допомогла йога, а особливо вже там, на горі, я зрозуміла, що статичні асани й техніка сповільненого дихання мене просто-таки врятували. Після позначки у 8300 метрів, у «зоні смерті», є вузькі місця, де треба незручно стояти й не рухатися впродовж певного часу. Хвала йозі, яка надала мені відповідні знання, бо я точно мала перевагу перед тими, хто не був знайомий зі статичними вправами. А ще тому, що вмію дихати трохи рідше (довгий вдих і довгий видих), мені вдалося зекономити кисень, тому після спуску на 6400 метрів я ще мала цілий балон на всю ніч. Коли ти 23 години йдеш там, на висоті, здається, що ти постійно опираєшся сильному річковому потоку з буремними водами, а це дуже непросто, якщо ти не вмієш правильно дихати.

Нарешті, перед сходженням слід розвивати в собі позитивне мислення й відточувати почуття гумору. Про це достатньо написано й сказано, особливо у психологічній літературі. Щодо себе можу сказати, що навчилася помічати: усе, що зі мною відбувається, колись раніше пролітало в моїх думках, і хороше, і дуже хороше. Я навчилася зупинятися й відмотувати спогади назад, аби відновити в пам’яті те, що в мене колись вийшло. Так було й зі спогадами про похід на Аконкагуа: саме тоді почало проростати зерно впевненості, що я піднімуся на Еверест. Саме тоді, залишившись без речей в Аргентині й зійшовши на висоту 7000 метрів, я зуміла обернути ситуацію на плюс і знайти в цьому радість, винести позитивний досвід. Із легкістю думок простіше жити й реальніше підкорити Вершину.

Перед самим Еверестом, коли вже відправила 20 000 доларів, я вирішила сходити із Сергієм Ковальовим на Аконкагуа вдруге. Так на висоті 7000 метрів я ще раз переконалася, що моє бажання потрапити на висоту 8848 метрів не змінилося й не зникло.

До останнього дня перед вильотом я забирала замовлені речі в магазині. Микола Пуфка допомагав мені з екіпіруванням, шукав те, що максимально мені підійде: полегшене взуття, якісний одяг тощо. У фейсбуці він написав мені: «Тетяно, грошима допомогти не зможу, але маю бажання зробити щось корисне. Наприклад, знайти альпіністські речі за собівартістю». А таких речей потрібно дуже багато, і всі вони — не звичні гірськолижні примочки, а серйозні деталі для висотного альпінізму. Потрібно було замовити висотний костюм мого розміру, а такі речі в Україні тоді були не надто популярні, на відміну від теперішнього часу, і саме Микола розповів, як правильно обирати верхонки різної форми під свою долоню, яким має бути спальний мішок за –40°С, що таке спеціальні висотні шкарпетки, штурмовий рюкзак і маска зі спеціальним ступенем захисту від ультрафіолету, а також розкрив мені очі на теплі труси для дівчат і ще купу дрібниць (трекінгові палиці, термос тощо), які полегшують життя альпініста на висоті в прямому й переносному значеннях. Перед сходженням варто мільйон разів подумати про вагу, яку ви будете нести на собі, про кожні сто грамів, які видаватимуться вам тоннами. Я неймовірно вдячна Миколі за допомогу й чуйність. Повторю слова, які вже говорила в передмові: люди завжди допоможуть вам. Я в це вірю.

Зараз інформації про підготовку до сходження на Еверест значно більше, ніж тоді, у 2015 році. Та й мій досвід неабияк стає в пригоді наступникам. Від 2016 року люди стали ходити на Вершину значно активніше, про це свідчить статистика й загалом тенденція, бо люди повірили в себе. Порівняйте: з 1982 до 2019 року на Евересті побувало 28 українців, з них 12 — за останні три роки, майже половина від загальної кількості. І це прекрасно. Головне усвідомити: не варто себе жаліти, проте й убивати себе також не слід. Зберіться, підготуйтеся й налаштуйтеся на краще — і все вийде. А ще спитайте себе: навіщо мені це?