купити рекламу

Світ несподівано змінився, перестав бути знайомим, зрозумілим, зручним. Ще вчора, як великий старий собака, він поблажливо давав себе погладити, сьогодні – зблиснув очима і вишкірив гострі зуби, наче скажений. Ще вчора я шкодувала, що так мало часу проводжу з власними діточками. Вже сьогодні я шукаю, де б самоізолюватися…

Сьогодні я зачиняюся у ванні віч-на-віч з відкоркованою пляшкою, лишивши до ранку брудний посуд, гору підручників та прописів, протерміновані дедлайни, і почуваюся страшенно втомленою та винною. Втомленою, бо цілісінький день намагалася встигнути та осягнути все… Винною, бо не вдається.
Не вдається бути постійно онлайн, виконувати завдання керівника, вносити правочки та надсилати звіти. Готувати поживні страви на всю родину, мити посуд та робити вологе прибирання. Граціозно оминати всюди розкидане лего. Вчасно прибирати з-за таткової спини скуйовджену постіль та дітей у картатих піжамах, бо в нього от-от почнеться робоча нарада.

Вчити цих малих неслухів математиці, рідної та зарубіжних мов, читанню, інформатиці, природі, мистецтву. Розбиратися, розтлумачувати, перевіряти… Так, це до біса важко.

Провина

Ні в чому не винувата мати – такий собі оксюморон.

Мати завжди відчуває провину, від самого початку, коли вона заснула з немовлям на руках під час годування, чи щось таке, і дотепер, коли її дитина цілісінький день розкидає іграшки чи невиховано гримає дверима, чи з рук не випускає смартфона, а про «домашку» слухати не хоче.

Мати «винна», що не може зацікавити дитину в навчанні, що силоміць змушує зробити уроки чи навпаки не змушує, а каже «йди геть» чи «роби що хочеш» у відповідь на нескінченне дитяче скиглення. Що не може організувати продуктивний розпорядок дня і сама безпорадно прокрастинує (а треба ж іще попрацювати, приготувати, прибрати, вимити, випрати).

Що не читає батьківські чати, забуває про онлайн-зустрічі, не перевіряє помилки, невчасно надсилає вчительці виконані завдання, або, борони боже, сама тишком-нишком виконує те, чого не подужав синочок чи донечка.

Хороші мами, по-справжньому хороші мами

Ми вже звикли вживати звичайнісінький, якщо чесно, вираз «хороша мама» у значенні якоїсь недосяжної материнської досконалості. Наче бути хорошою – це не для нас, не для хронічно винуватих і втомлених мам. Це для тих, що можуть все, встигають все, ніколи не тривожаться, не ховаються у ванній, не підвищують голос на дитину.

Між тим, хороша мама – це я. Це ти. Це просто мама.

Ольга, мама двох школярів-підлітків: Ми всі переживаємо страшенний стрес. Дорослі, самостійні люди сьогодні намагаються зібрати до купи власні думки та тривоги, що вже говорити про дітей? Школярі теж опинилися замкнутими в тісних квартирах, позбавленими звичного руху життя, зустрічей із друзями, розваг. Кажу собі: дай дитині час. Дай собі час.

Тетяна, мама першокласниці: Вчителька може собі дозволити вимогливість і прохолодну справедливість. А мама – це завжди спокій і тепло. Аж тут мама раптом стала роздратованою, суворою, похмурою. Навіть не посміхається. Уроки, вправи, прописи, приклади… Дитина на мене дивиться – і наче не впізнає рідну матусю.

Ірина, мама третьокласника: Дитині враз стати самостійною – це непросто. Це як-то для нас, дорослих, вийти на нову роботу: все таке нове, незрозуміле, складне. Спершу повільно, нехай, а потім надолужимо.
Дарина, мама першокласника та дошколярика: А ви не дивіться на всі боки, не озирайтеся на інших мам із соцмереж, які начебто все встигають: і корисні страви готують, і фітнесом займаються, і діточок за методиками розвивають. У них просто світлин, ще до карантину відзнятих, – гігабайт, їм потрібно робити контент та вдавати безтурботність. Не дивіться у той бік, очі потім болітимуть. Від сліз.

Антоніна, мама учениці випускного класу: Спроби «усе повернути, як було», якщо це неможливо, – то вірний шлях до нервового розладу. Нам доведеться прилаштуватися до нових умов, і ця адаптація вимагає від нас значних ресурсів. Не дозволяйте тривозі та докорам сумління витрачати ваші дорогоцінні ресурси. Бережіть сили – власні та дитячі. Ставте перед собою легку, досяжну мету, наприклад, пережити карантин і поберегти здоров’я родини. Все! Більше нічого від себе не вимагайте!

Дитині також несолодко

Наші діти, так само як ми, перебувають у шаленій напрузі: від роздратованості і похмурої мовчазності батьків, від раптової зміни звичного ритму життя, від загальної невизначеності, від втрати багатьох дорогих серцю речей.

Добре, якщо дитина інтуїтивно знаходить спосіб відволіктися від тривожних думок: спілкується з друзями телефоном, грає, читає, навіть просто витає думками у хмаринках. А якщо ні? Запропонуйте сину чи доньці переглянути комедійне кіно, разом приготувати млинці, влаштувати запальні танці чи, навпаки, повільно пограти у шахи чи поскладати пазли, зробити масаж спинки. Навіть звичайнісінькі обійми чи довірлива розмова дають приголомшливий результат.

Я от, наприклад, терпляче вислуховую безкінечні розповіді про світи в Майнкрафт, про персонажів Бравл Старс, про прохождення складних ігрових карт у Роблокс. У них враз загоряються очі, а мені лишається не позіхати й дійсно намагатися зрозуміти, про що йдеться. Можливо, тоді і сини захочуть вислухати мої пояснення про Past Simple чи відмінювання прикметників.

Мама – не вчителька

А слухати мої пояснення хлопцям таки непросто. Бо я не вчителька. Я не маю потрібних навичок, тому говорю незрозуміло, довго чи заплутано, занадто часто повторюю одне й те ж, а ще – надто сильно залучаюся почуттями, сприймаю все близько до серця: моя дитина розумна? Здібна? Чи просто лінива?
Я жартома кажу синові: «От халепа, егеж? Я не можу доступно тобі розтлумачити, а ти не можеш зосередитися та зрозуміти. Може, спробуємо ще раз? Давай допоможемо одне одному». І далі у нас завжди виходить краще.

Часом я прошу сина пояснити мені те, чого я сама «ну ніяк не можу збагнути». І в нього це відмінно виходить!

А часом вдаюся до лінощів і, замість того, щоби пояснювати урок самотужки, вмикаю хлопцям заздалегідь знайдені аудіолекції, ігрові вправи, курси, відеоуроки, котрих зараз вдосталь на YouTube та інших освітніх платформах. Вмовляти школяра читати нудний підручник, коли існують сучасні інтерактивні технології, – марнота.

Школа – це не 100% життя

Згадка про ті декілька перших днів карантину, що перетворилися у нас на суцільне виконання домашніх завдань та сварки, змушує мене здригатися. Більше такої помилки я не припускаюся.

Щодня ми з дітьми складаємо план на день: улюблені ігри, спілкування з друзями, навчання, перегляд мультиків чи кіно, творчість. Розклад, навіть приблизний, допомагає структурувати час, а також уникнути прокрастинації, що свідчить про втому та брак мотивації, а не про лінощі.

Окрім плану на день, намальованому на аркуші паперу, де зручно переглядати та відмічати виконані завдання, нам дуже допомагає таймер. Час заняття! Час відпочинку! Час гри та розваг!

Справжнім відкриттям для мене стали відмінності між двома синами, такими схожими. Старший – сова, любить допізна слухати аудіокнижки, а зранку довго ніжиться у ліжку. Молодший – жайворонок, рано прокидається й береться до справ, і так само рано вкладається відпочивати. Чи могла я звернути увагу на цю різницю, якщо діти однаково рано мусили плентатися до школи, й так само одночасно засинати одразу після «На добраніч, малята»? Тепер я знаю, що менший син краще налаштований на навчання вранці, а старший – ближче до полудня.

Тато також працює вдома. Та навіть у домашніх штанях з кудлатою зачіскою він виглядає суворо та зосереджено. Ми з дітьми зберігаємо бездоганну тишу під час нарад та робочих завдань, що потребують особливої уваги, а він потім допомагає нам зрозуміти складні предмети. Відпочиваємо після роботи ми також усі разом – рухливо та весело. Переконання, що діти – то справа тільки мамина, всього лише старомодне кліше.

Звичка – через 21 день

Виходить, не брехали тренери з особистісного зростання, котрі навперебій обіцяли нам значне полегшення вже через 21 день наполегливої праці, мовляв, для виконання рутинних справ потрібна звичайнісінька звичка. Хтось призвичаївся до нових вимог швидше, комусь потрібно більше часу, проте наші діти напрочуд гнучкі та пластичні.

Мій меншенький неквапливий хлопчик, впоравшись із трьома шкільними предметами за якихось півтори години і усвідомивши, що на сьогодні – вже вільний, запитав, чи можна отак, дистанційно, навчатися й надалі?

Ти вільний, сину, а я – ще ні, мені роботи вистачить до пізньої ночі. А як не встигну – то знов лишу на завтра ті кляті дедлайни й немитий посуд. І дзеркало брудне у ванній, подумаю, нехай зачекає до ранку.

Я самоізолююся у ванній – це єдине місце цілковитого спокою, пишної піни та повільних роздумів із відкоркованою пляшкою кефіру. Я дивлюся собі просто у вічі, крізь брудне дзеркало, і зізнаюся: я виснажена. Я нічого не встигаю, я втомлена, я безмежно люблю своїх дітей, я роздратована, я зберігаю спокій, я сподіваюся на краще, я відчуваю гнів та провину, я шаленію від тривоги. І ще якась вибухова суміш почуттів.

Та попри це лишаюся хорошою мамою, по-справжньому хорошою.