«Випивка. Історія однієї любові» – це болісна та щира життєва хроніка авторки, напозір успішної молодої журналістки із заможної сім’ї, про її любовні стосунки з алкоголем, які тривали понад двадцять років.

Керолайн Непп вперше спробувала алкоголь у чотирнадцять. Вона пила протягом навчання в університеті, а потім – протягом успішної кар’єри редакторки та авторки колонок за які отримала визначні нагороди. На публіці Керолайн Непп була слухняною дочкою та елегантною професіоналкою. Наодинці – пила до забуття.

Ці відверта сповідь про сімейні міфи та руйнівні стосунки, які часто присутні при вживанні алкоголю. Але понад усе – це історія любові, сповнена пристрасті, зради та нестримного бажання.

Після програми реабілітації Керолайн прожила в тверезості десять років і померла від раку легень у 2002. До кінця життя вона отримувала листи від читачів та читачок, які дякували за те, що її історія допомагає їм залишатися тверезими.

Книга «Випивка: Історія однієї любові» протрималися в списку бестселлерів Нью Йорк Таймс протягом кількох тижнів. Книга, видана в 1996, не втрачає актуальності сьогодні. Керолайн одною з перших описала досвід жіночого алкоголізму зсередини.

За рівнем глибини та рефлексії їй немає рівних і сьогодні. Тому «Випивка» включена в перелік обов’язкової літератури для американських студентів медиків на курсі медичної психології для кращого розуміння пацієнтів із залежностями.

Я пила.

Я пила фюме блан в готелі «Ritz-Carlton», я пила подвійний віскі «Johnnie Walker Black» з льодом у запиленому китайському ресторанчику через дорогу від мого офісу, і я пила вдома. Тривалий час я пила дороге червоне вино і навчилася цінувати тонкі відмінності смаку шовковистого мерло, терпкого каберне совіньйон і м’якого землянистого бокастель з півдня Франції. Проте мені насправді було байдуже до цих нюансів, сенс був в іншому.

Вже наприкінці я тримала вдома дві пляшки коньяку: одну напоказ на кухонному столі та іншу — справжню — глибоко в кухонній шафці поруч зі старим тостером. Рівень рідини в пляшці напоказ залишався більш-менш стабільним, знижуючись на сантиметр, а то й менше, за тиждень.

Рідина у справжній пляшці зникала досить швидко, бувало, навіть і за кілька днів. У той час я жила сама і все одно продовжувала так робити. Мені навіть на думку не спало облишити це: завжди було важливо не втрачати
обличчя.

Я пила, коли була щасливою, коли мене щось тривожило, пила, коли мені було нудно і коли була у депресії, що траплялося часто. Я почала влаштовувати рейди у домашній бар моїх батьків у той рік, коли помирав мій тато. Він лежав у дальній частині їхнього будинку в Кембриджі на лікарняному ліжку, а я пробиралася в одну із вбиралень біля вхідних дверей і витягувала пляшку бурбону «Old Grand Dad», яку перед тим сховала за унітазом. На смак він був гидотним — та пляшка мала, мабуть, років п’ятнадцять, але мій батько помирав, повільно і поступово помирав від пухлини в мозку, тому я все одно пила з неї, і це допомагало.
Моя мама знайшла цю пляшку порожньою того квітня, у день похорону батька. Решту пляшок я викинула, а про ту, мабуть, забула, і мама знайшла її за унітазом, коли прибирала вбиральню перед приходом гостей. Я сиділа за столом у їдальні, коли вона йшла через кімнату з пляшкою в руках, спопеляючи мене поглядом і всім своїм виглядом виказуючи глибоке розчарування. Тож я збрехала.
«Це було до того», — сказала я, маючи на увазі обіцянку, яку дала їй за дев’ять місяців до смерті батька. «Два келихи в день, — казала тоді я, — не більше. Я обіцяю стримуватися».

Я дала цю обіцянку однієї неділі минулого липня у жахливому похміллі. Гостювала тоді у літньому будиночку своїх батьків на острові Мартас-Він’ярд і так напилася у ніч напередодні, що мало не відключилася на дивані просто біля своєї мами. Я ховалася, вислизаючи кожні пів години у свою кімнату, щоб сьорбнути з пляшки скотчу, яку таємно пронесла в сумці. Дуже розмито пригадую кінець вечора, язик заплутувався, а повіки були настільки важкими, що мені доводилося напружуватися, щоб тримати очі розплющеними. Зазвичай я була більш обережною, вправно тримаючи межу між достатньо п’яною і занадто п’яною, більш обережною, щоб потерпіти з основною випивкою до того часу, коли всі вже ляжуть спати. Але того разу я оступилася і моя мама впіймала мене. Наступного дня вона попросила мене прогулятися з нею по пляжу, що було досить незвично. Мама просила про приватну розмову тільки у тих випадках, коли хотіла сказати щось дуже серйозне. Пам’ятаю той сонячний ранок у розпалі липня, з жорстким бризом і гарячим світлом, пам’ятаю, як відчувала благоговійний страх та розкаяння і сподівалася, що вона на мене не буде злитися.

Ми зійшли вниз по стежці, яка вела від нашого дому прямо до ставка Менемша, блакитної водної дуги під пагорбом, і потім ще деякий час прямували в тиші. Нарешті вона мовила: «Мені треба з тобою поговорити. Я дуже хвилююся, що ти п’єш».

Я сказала: «Знаю». Я йшла поруч з нею, не зводячи очей зі своїх ніг на піску, боялася, що наштовхнуся на ту правду, яку не дуже хотіла бачити, щойно підійму погляд. І м’яко додала: «Я теж». З її тону я зрозуміла, що вона не злиться, тільки непокоїться, і мені треба було визнати, що я теж. Начебто.

Ми пройшли ще трохи. Вона сказала: «Це дуже серйозно. Це серйозніше, ніж курити».

Моя мама була з тих людей, які з особливою ретельністю підбирають слова, і мені було ясно, що за цією простою фразою «серйозніше, ніж курити» стоїть цілий спектр значень. Куріння викликало рак, хворобу, яка вбивала батька, яка вбила кількох жінок у маминій родині, яка вб’є і її через пару років. Вона розуміла, що пити більш небезпечно, і розуміла чому: куріння могло зруйнувати моє тіло, алкоголь — мій розум і майбутнє. Він міг роз’їсти моє життя так, як рак роз’їдає кістки, кров, тканини, знищуючи все на своєму шляху.

«Це справді серйозно», — сказала вона.
«Я знаю», — відповіла я, не піднімаючи голови.

Я була щирою. Принаймні в той момент. У високофункціональних алкоголіків бувають такі миті прозріння, спалахи усвідомлення, що алкоголь є центральною проблемою, своєрідним рідким клеєм, який забиває їхній внутрішній мотор, через що вони застрягають. Того дня ставок був прекрасним, на його плесі виблискували легкі хвилі, вода торкалася піску кольору глибокої охри на береговій лінії, і на мить я знала, я побачила це: мені було тридцять три роки, я багато пила і почувала себе нещасною — між цим точно був якийсь зв’язок.

Моя мама була дуже делікатною жінкою. Вона запитала: «Що я можу зробити, щоб допомогти тобі? Я зроблю все, що в моїх силах». Саме тоді я і пообіцяла їй.

Я підняла очі над ставом, уникаючи її погляду. «Не знаю, — сказала я, — мені доведеться з цим справитися». Запевнила її, що пошукаю інформацію про товариства анонімних алкоголіків. «А доти зменшу кількість випивки. Два келихи на день. Не більше. Обіцяю», — сказала я.

І я дійсно твердо вирішила дотриматися обіцянки. Після обіду я сіла на пором з Мартас-Він’ярд до Вудсголу на шляху назад у Бостон, де жила. Мене все ще трохи нудило й боліла голова з минулої ночі. Я хотіла пива, всього один келих пива, щоб полегшити біль.

Вела переговори зі собою довгі кілька хвилин: хіба мені не треба довести самій собі, що я можу прожити день, один простий день, без випивки? Переді мною простягалося дев’яносто хвилин дороги до Бостона. Небо було чистим, стояв світлий яскравий полудень, одягнені у вітрянки і футболки, в окулярах від сонця люди розвалились у шезлонгах на палубі й попивали пиво «Budweiser» чи «MichelobLight» у високих пластикових стаканах.

Я випила пива. А коли повернулася у свою квартиру — трохи вина за вечерею. Зовсім трохи: два келихи, але невеликих, я вважала їх напів келихами і порахувала за один. З того часу я була дуже обережною біля своєї мами: уважно стежила за тим, щоб не пити у її присутності більше двох келихів чого б то не було, щоб не телефонувати їй п’яною, але я ніколи так і не дотримала обіцянки.

Саме так воно і працює. Високофункціональні алкоголіки намагаються й високофункціональним алкоголікам не вдається. Ми обіцяємо, і справді намагаємося дотримуватися обіцянки, продовжуючи ігнорувати той факт, що це неможливо, постійно вигадуючи пояснення для третього келиху, четвертого, п’ятого. «Тільки сьогодні. Невдалий день. Я сьогодні заслужила винагороду. Я подумаю про це завтра».