Всесвітній карантин змінив усі сфери суспільства і змусив удаватися до нових форматів роботи. Чи не кожен раптом відчув, як це – коли всі справи вирішуються в інтернеті, а онлайн – місце зустрічі, яке змінити не можна. Представниці культурного сектора розповідають, що в цей час відбувається із мистецтвом і чому без нього ніяк. Своїм карантинним досвідом діляться театральна режисерка, письменниця та ілюстраторка.

Влада Бєлозоренко: Маленькі дії змінюють свідомість країни

Театральна режисерка, директорка Культурного центру «Печерськ», засновниця і керівниця Театру-студії «11» та президентка асоціації «Український незалежний театр». Викладає акторську майстерність та ораторське мистецтво. Поставила понад 50 вистав у різних театрах України.

Унаслідок введення карантину в мене зупинились три творчі процеси одночасно. Насправді жодної паніки не було, але, напевно, лише через те, що на момент 13-го березня я не усвідомлювала, яких масштабів сягнуть обмеження. Перші дії — організувати віддалений робочий процес, аби люди почувалися в безпеці.
Дякуючи моїм колегам, із ситуацією ми справляємось: навчальний процес перевели в онлайн-режим. Звичайно, для нас це був певний виклик. Мені здається, всі культурні освітні офлайн-проєкти давно планували запровадити онлайн-систему, але все не доходили руки. Карантин став можливістю проявити гнучкість у підході до роботи та певну стресову креативність. У тебе було лише два варіанти: або бідкатися стосовно власних людських, фінансових, інтелектуальних втрат, або вкладати цю енергію в генерування ідей процесів, що зменшать ці втрати. У цьому питанні особисто я обрала другий варіант.
Карантин дав зрозуміти, чи готовий ти і твоя команда до викликів, проявив всі плюси і мінуси внутрішніх робочих процесів. Знову дав змогу відповісти собі на запитання: «Чи можеш ти покладатися на державу, якщо є представником малого і середнього бізнесу? Чи варто вчитися брати на себе повну відповідальність за все, що робиш? Яке місце в нашій країні посідає культура і чим власне цінна для суспільства?»

Усі ми знаємо, як розгорталися події, що стосувалися зменшення бюджету на культуру в 2020 році, про це говорити не буду. Особисто для мене було важливо зрозуміти суспільну думку, котра, як виявилося, полягає у тому, що люди сприймають культуру як сегмент розваг. Сегмент додатковий до основних. Як апендикс — його можна видалити за потреби і організм не перестане після цього функціонувати. Тому стає зрозуміла логіка людей, що вимагали скорочення фінансування культурних інституцій — навіщо витрачати мільйони на розваги, коли в країні епідемія? Власне, вся ця трагічна ситуація з коронавірусом проявила реальне розуміння владою функцій і завдань сектора культури.

Для мене — це сектор, що є життєво необхідним аспектом розвитку будь-якого суспільства поруч із освітою та медициною. Для мене — це вагомий відсоток творчих людей, які разом із мистецтвом займаються абсолютно земними справами — сплачують податки. Це ціла система інституцій, які роками створювали умови для нового «відродження» в українській культурі, створювали платформи для розвитку всіх без винятку мистецьких напрямів.

Зараз мистецтво здатне відкривати свої приховані шлюзи, знаходити нові круті підходи до осмислення реальності. Це також шанс зрозуміти, наскільки важливо культурному сектору об’єднуватися, представляти свої інтереси на на рівні не однієї чи двох організацій, а на рівні країни. У складні часи культура, як і завжди, дає тобі можливість бачити життя глобальніше і ширше, ніж ти звик бачити його зі свого маленького вікна.

Я не знаю точно, чим театр рятує у складні часи, бо для мене він — фундаментальне явище в будь-який час, за будь-якої ситуації. Те, що я відчула на стримі своєї вистави, — театр об’єднує людей. І об’єднує не проти чогось, а заради. У нас був поганий звук, не зовсім хороша картинка, але люди з різних куточків України доєдналися, діаложили, дякували, сміялися, відчували мурахи тілом. Якою буде культура після карантину? Філософське запитання. Культура буде. Обов’язково. Якою — залежить від кожного із нас. Я за «ефект метелика» — маленькі дії змінюють свідомість країни.

Гаська Шиян: Складні часи і культура — це дуже взаємопродуктивний тандем

Письменниця і перекладачка, перша українська авторка, нагороджена Літературною премією Євросоюзу. У своїх творах багато уваги приділяє темам фемінізму та тілесності.

Я мала вилітати на літературний фестиваль до Лондона, а тоді до Південної Африки. Поступово все почало скасовуватися. Звісно, було шкода втратити нагоду подорожі й міжнародного спілкування з колегами, яке я дуже люблю. З іншого боку, існує ця таємна насолода від скасувань, щось типу прогуляного уроку. Не треба одягатися, малюватися, гарно виходити на фото, вести small talk, можна почуватися так, ніби все проспала і нікуди не прийшла, а це неабиякий кайф і розкіш. Я завжди любила ізолюватися і залягати на дно. Світ на стендбаї – ідеальні для цього умови, можна не паритися, що щось пропустиш і fomo не гризуть.

Окрім того, я страшний мікробофоб, а тут нарешті взяло верх моє бажання все дезінфікувати і ніхто не міг більше з нього підсміюватися.

Ну і заради можливості спати до першої можна багато чим пожертвувати. Те, що не треба було відводити доньку до школи. Перший місяць ми пів дня читали, до ночі різалися в настолки, а потім всі спали по 10-12 годин.

Усі літературні події дуже швидко переформатувалися в онлайн, було багато роботи, пов‘язаної з іншими проєктами, тому зовсім не було відчуття, що життя зупинилося. А до роботи з дому і відеодзвінків я давно натренувалася і мала точку з виграшним освітленням. Донька ж швидко навчилася гратися сама, що я вважаю величезною заслугою карантину, бо вміння насолоджуватися усамітненням і власним товариством – ознака зрілої особистості. Довелося запастися матеріалами для творчості й не думати про наведення ладу в дитячій. Ми, правда, трохи підзабили на шкільні завдання, але багато вчимо її в інший спосіб, а програму першого класу не так складно надолужити. Зате я сама перечитала багато улюблених дитячих книжок. Мумі-тролі – суперкомпанія на карантин!

Літературні події в онлайні буяли. Певним чином це допомагало письменникам охопити ширшу аудиторію в усьому світі, не виходячи з дому. Мені здається, найбільший виклик зберегти і якось систематизувати ці прямі ефіри. Але я, загалом, прихильник архівації та упорядкування – ненавиджу формат сторіз. Вони для такої повільної та тривалої роботи, як письменництво, значно більша загроза, ніж карантин.

Складні часи і культура – це дуже взаємопродуктивний тандем. У складні часи завжди з‘являлися великі твори мистецтва, бо є багато матеріалу для роздумів, аналізу причинно-наслідкових зв’язків, вивчення людських реакцій та пошуку рішень. Коли все спокійно – натхнення менше. Для мене страх і гнів – основні творчі рушії, бо в житті я сентиментальне сцикло. До того ж естетичний, неужитковий підхід до проблеми допомагає перенести її на інший, більш узагальнений і абстрактний рівень, відсторонитися, а отже легше пережити. Тому аудиторія теж більше тягнеться до мистецтва, коли буденний комфорт зазнає ушкоджень.

Культура – рефлексія на життя і світ. Мені здається, що після пандемії світ не буде таким, як раніше. Ми знову відчули, наскільки вразливими є до невидимої загрози, яку, здавалося, давно опанували. Здавалося, от-от винайдуть ліки від онко і ВІЛу, біотехнології дозволять підвищити тривалість якісного життя років до 120, а тут таке. Поки не винайдуть вакцину, важко буде безпечно подорожувати, але найгірше те, що у всьому вбачатимуться нові, невивчені віруси, й отримувати нові, легковажні досвіди буде неабиякою сміливістю. Та навіть тактильний контакт із незнайомцем підсвідомо сприйматиметься як ризик. Для лібертаріанства – це справжня катастрофа.

Думаю, культурі цікаво буде це досліджувати, метафоризувати і документувати.

Віолетта Борігард: Світ не може існувати без мистецтва, це як світ без жінок

Художниця та авторка власних «малювальних історій». Найкраща ілюстраторка 2015 року за версією порталу «БараБука». Проводить майстер-класи для дітей та дорослих.

Я саме збиралася розпочати курс зі скетчингу в кафе. І раптом кафе усього світу закриваються. «Кумееедно?» – подумала я. Але, по-перше, я вперта. А по-друге, звикла самостійно знаходити відповіді. Я спробувала помандрувати до Парижа, Лондона, Ріо віртуально, помалювати там – все вийшло. Довелося трохи підкоригувати програму. В підсумку курс «скетчинг для життя» – про малювання в кафе вийшов приголомшливим. Я маю на увазі, мені вдалося зберегти важливу складову – відчуття нового місця, натхнення від подорожі.

Ситуація пробудила в мені азарт і активізувала творчі сили. Довелося діяти швидко та яскраво. Я сприймаю все як гру. Завдяки карантину з’явилося «Кафе Віолетти» – місце, про яке ми мріяли. Це така група на фейсбуці, де спілкуються творчі люди: разом творимо, разом вивчаємо світ через малювання. З кафе стартують також курси зі скетчингу.

Якщо раніше у мене була концепція: я – художник або я – ілюстратор, і в моєму робочому процесі було створення ілюстрацій та спілкування з редакторами, то зараз моя концепція: я – фабрика. Так вийшло, що для створення курсів і комунікацій я використовую всі скіли, які засвоїла раніше: пишу тексти, знімаю відео, монтую, озвучую, малюю, роблю дизайн, кольорокорекцію, фотографую, придумую концепції курсів, планую уроки і ще курую кілька людей особисто.

Мій стіл обкладений аквареллю і фломастерами, посередині стоїть ноут, під ним – графічний планшет. Тобто, якщо щось придумано і схвалено, – ідея втілюється миттєво. Раніше місяці йшли на обдумування.

У мене є партнерка, з якою ми постійно в доступі й обговорюємо все в месенджерах. Плани складаються максимум на тиждень. (Ми не знаємо, як все буде далі). На втілення – мінімум часу, все створюється буквально «в польоті».

Незвично бути в точці «нуль». Це страшно, це круто і неймовірно захопливо. Напрямів не видно, але можливостей повно – як завжди в точці Початку. Перше завдання – почути себе. Використовувати для цього творчість. Не пензликом помахати в звичному ритмі, а знайти спосіб глибоко зануритися в процес. Роби, що хочеш, але знайди свою точку впевненості, свою внутрішню базу. І тільки з такого стану можна ухвалювати життєздатні рішення.

Раніше головним був замовник, ринок. Тепер – привіт! Ти – головна, це легко і неймовірно важко водночас. Ось це, мабуть, моя концепція порятунку. Але заразом дуже важливі спільноти. З чистою, позитивною і діяльною атмосферою всередині. Люди зі схожими цінностями та інтересами дуже важливі для мене. Я завжди намагатимуся їх підтримувати.

Що може культура у складні часи? Чим особливе мистецтво зараз? Я шукаю відповіді на ці запитання. Це – тема моїх досліджень. Культура дуже струсонеться. Поки роблю що можу – підтримую талановитих людей, намагаюся підтримувати рівень натхнення.

Почуття моменту. Тренд на щирість. Багато чого зміниться. Мистецтво повинно стати максимально щирим. Люди мистецтва або стануть сильнішими і яскравішими, або змінять професію.

Мені здається, ідея «Клієнт завжди правий» у творчих професіях перестане працювати. Мистецтво буде тим цінніше, чим більше воно чутливе до моменту. Клієнт отримує те, що є зараз у цього художника, – найгостріше, найсвіжіше і про відчуття – це і буде тим, що потрібно. Тому що в цьому – енергія. Клієнт бере те, де він відчуває енергію для себе. Немає сенсу і часу на перероблення: 50 ескізів, місячне уточнення брифів, внесення правок та іншої херні, яка витрушує всю живу енергію з твору, – те, що раніше всім отруювало життя. Стиль – не важливий, важлива енергія автора і відповідність енергії клієнта. Тренд – щирість. От і все. Беремо те, що якісно створено сьогодні – бо завтра будуть інші правила, про які поки нічого не відомо.

Це не про пришвидшення взагалі. Не потрібно бігти. Потрібно зберігати себе в активному стані, розвивати своє відчуття і бути готовим творити в будь-який момент. Миттєве мистецтво. Зберігаючи себе живим всередині, щохвилини.

Клієнти перетворяться на меценатів у певному розумінні. У них з’явиться можливість допомагати тим художникам, які їм близькі та здаються цінними. «Вирощувати» навіть своєю підтримкою. Це цикл обміну. Але свіжий, живий. Я чекаю на це. Тому що я бачу тих, хто «сяє». Художників, чия творчість вже зараз сильна і має всередині багато енергії. І я теж буду підтримувати їх.

Світ не може існувати без мистецтва. Це як світ без жінок. Завдяки теперішнім подіям мистецтво зміниться, стане яскравішим і чистішим. І освітні системи теж. І це не може не надихати.

Головне фото – Вадим Рибін.