Я вийшла з роботи, яка щойно стала колишньою. Мене звільнили, і я дико хочу їсти. Мене нудить від хвилювання, і бурчить у животі від голоду. Додому йду тією ж дорогою, якою йшла, коли мене звільнили вперше. Це п’яте звільнення, і воно щасливе, бо я майже не засмучена і не хочу плакати. Мене хвилює тільки те, що куплю на вечерю, і те, що доведеться знову починати все з початку.

Був звичайний літній день, коли мені вперше сказали, що сьогодні і завтра – мої останні зміни. Я працювала у маленькій піцерії третій місяць, мені ось-ось мало виповнитися 18, і я збирала гроші на поїздку до Криму автостопом із наметом. І на сам намет.

Коли наступного дня попрощалася з усіма і поверталася додому, на вулиці була злива, більше схожа на цунамі, а я плакала не через те, що не назбирала гроші на подорож, а через те, що виявилася бракованою.

Я посередньо вчилася у школі, ледь тягнула на стипендію в коледжі та інституті, була незграбною, не вміла спілкуватися з людьми, ніколи не знала, чого хочу, а мама завжди ставила за приклад старшу сестру. Я йшла додому і думала, що збрехати, щоб ані родина, ані друзі не дізналися, що мене звільнили. Думала, вони подивляться на мене і скажуть: «Як же ми раніше не помічали, що ти бракована?» І підуть.

Я поводилася так, ніби нічого не сталося, і лягла спати. Відтягувала момент, але зрозуміла, що зранку сестра будитиме мене, запитуючи, чому я не йду на роботу.

Вранці я робила вигляд, що не чую її, і плакала. Схлипи стали гучнішими, вона обійняла мене, і тоді я розказала. Скільки би вона і друзі не говорили, що так буває, що я знайду кращу роботу, що це досвід, – я не вірила їм. Я поставила на собі тавро «звільнена» і гладила її перед сном.

Того літа була ще одна дуже важка робота в барі, де люди тупо бухали і часом обригували столи, а офіціантки були за сумісництвом прибиральницями. Я засинала в сльозах від втоми і морального напруження, але таки поїхала до Криму.

Через рік був новий ресторан, як і розуміння, що робота офіціанткою – не моя. Там були погані умови праці, які не влаштовували мене, а власників не влаштовувала моя невдоволеність. Того звичайного робочого дня моїм життям пронісся землетрус і вцілів тільки ще один значок “звільнена”.

Потім була хороша робота в ресторані, де я пропрацювала рік, але яку проміняла на бажання жити в Києві. Там елітний ресторан у центрі міста став новим досвідом в плані сервісу і того, як через погано обслугований банкет за 10 хвилин стаєш звільненою на очах в усієї команди.

Ще вчора плануєш майбутнє, ходиш на письменницькі курси, снідаєш смузі-боулом, шукаєш квартиру, щоби з’їхати з хостелу-підвалу, де живеш сьомий місяць, а наступного дня проноситься тайфун і змітає все на своєму шляху. Я плакала та хотіла зникнути, як Герміона в сьомій частині «Гаррі Поттера» зі спогадів своїх батьків та їхніх фото у вітальні. Я не відчувала жодної краплинки любові до себе і цього світу, тільки ярлички «бракована», «звільнена вдруге», «звільнена при всіх».

У мене зовсім не було грошей, ліміт на кредитці зменшувався, залишився борг за ноутбук і за письменницький курс, тому найшвидше я могла знайти роботу тільки знову, пам-па-рам, – офіціанткою.

На єдиній роботі, куди я змогла швидко влаштуватися, працювати було дуже важко: в обов’язки офіціанта входило миття посуду. Я нічого не встигала, ніхто нічого не встигав, але власників це влаштовувало. Я не встигала усміхатися і спати, не встигала жити. Тому коли одного разу я проспала (хоча ніколи не просипаю) і сильно запізнилася на роботу, то сприйняла це як благословення.

Знаєте, у світі багато людей живуть біля активних вулканів. Їхнє виверження не завжди можна передбачити, але вони все одно живуть там. Того дня мене звільнили вчергове, я пообіцяла собі, що більше ніколи не працюватиму офіціанткою, і пішла пакувати речі – настав час повертатися назад.

Вулканічна лава пройшлася моїм життям і спалила все непотрібне. А замість нового значка «звільнена» з’явився новий – «усе йде, як потрібно».

Щоразу думала, що мене звільняють, бо я погана, якась не така, як потрібно. Щоразу в голові було «ну, якщо я уже з цією роботою не можу впоратися, то що можу взагалі?» Потім усвідомлювала, що ніколи не любила свою роботу і сама хотіла піти, але цінувала стабільність (якої ніколи і не було), тому всесвіт просто підштовхував мене до виходу. Цим висновкам передували ночі в сльозах, депресії, сором за себе, відчуття клейма «звільнена» і «бракована».

Тепер я розумію, що так про мене ніхто не думав – це була моя проєкція. Я сама вважала звільнених людей поганими.

У суспільстві всі діляться своїм успіхом, але не діляться поразками. Вони озвучуються хіба що у форматі «зараз він мільйонер, але в молодості його звільнили з роботи. Та він не зневірився і відкрив свою компанію».

Тобто потрібно мати землю під ногами, щоб заговорити про те, що не все завжди було гладко. Такі історії мало мотивують, бо здається, що між нашим маленьким життям і «успішним успіхом» цього мільйонера прірва в Антарктиду, яку потрібно пройти в купальнику пішки.

Мені було важко зізнаватися друзям, що мене звільнили, а моя мама і досі думає, що з усіх робіт я пішла сама. Якось заговорила про це з психотерапевткою, і навіть перед нею було соромно. Я думала, що їй буде мене шкода, а вона сказала, що ніхто не думає про мене гірше, ніж я сама.

Ми хочемо бути класними в усьому, тому засмучуємося, якщо це не виходить. Фішка в тому, що ні в кого це не виходить, усі тільки роблять вигляд. Немає хорошої чи поганої роботи – є твоя і не твоя. Немає хороших і поганих працівників, є люди, які люблять свою роботу і не люблять. Немає успішних людей і невдах, є люди, які знайшли, і ті, які ще шукають.

Я вийшла зі своєї останньої роботи, уже адміністратором, почувши чергове «ми змушені з тобою попрощатися», цього разу через те, що я занадто добра.

Я знову не знала, куди йти, у моїй кишені знову було пусто, я знову почувалася розбитою і дико хотіла їсти. «Так дивно, – думала я. – Земля під моїми ногами зникла, але найбільше мене хвилює вибір овочів на вечерю».

Я думала, що кожне звільнення – це кінець світу. Що цей землетрус точно не переживу, що в усьому винен вулкан, а не те, що я вирішила біля нього жити.

Я вважала, що важливим є багато що – особливо те, що про мене думають інші. А потім згадала, що ніхто не думає про мене гірше, ніж я сама. Я пришиваю собі бірки «бракована» чи «звільнена», я гладжу їх перед сном, я соромлюся себе.

Проблема в тому, що я не те, що зі мною сталося, а те, якою я стала. Проблема в тому, що немає жодної проблеми.